Баланс між правдою і безпекою. 12 років окупації Криму очима журналістів
Історія кримської журналістики останніх десятиліть – це поступовий перехід від різноманітного медійного середовища до роботи в умовах постійного тиску та обмежень. Після окупації півострова і особливо з початком повномасштабного вторгнення у 2022 році умови збору інформації, спілкування з джерелами та висвітлення судових справ суттєво змінилися.
Журналісти, редакції та громадянські репортери змушені були адаптуватися до нової реальності, де відкритість часто пов’язана з ризиками для героїв матеріалів і їхніх родин. Водночас робота з темами репресій, політичних переслідувань триває, попри зменшення кількості незалежних голосів на місці.
Про те, як за 12 років окупації Криму тиск на свободу слова там “еволюціонував” від ординарних спроб контролювати інформаційний простір до перетворення півострова на “лабораторію репресій” для медійників, ZMINA розповіли журналісти, які працювали в Криму і бачили цей процес зсередини.
“Думали, що це – черговий етап боротьби за владу”. Володимир Притула
На початку 1990-х Володимир Притула поєднував роботу в різних медіа та поступово закріплювався як кореспондент у Криму. Спершу він співпрацював із “Радіо Свобода” неофіційно, а в лютому 1992 року отримав контракт фрілансера і став власним кореспондентом у регіоні. Такий формат роботи дозволяв зберігати професійну автономію і співпрацювати одразу з кількома українськими виданнями.
Володимир Притула. Фото: з особистого архіву журналіста“Співпрацював я з 90-го року, але десь з 92-го я отримав контракт з “Радіо Свобода” і вже був власним кореспондентом. Фрілансером в Криму. Але продовжував співпрацювати з багатьма українськими виданнями”.
Акредитація у Верховну Раду Криму Володимира Притули. З особистого архіву журналістаПісля смерті колеги Олександра Пілата Притулу переконали стати кореспондентом “Голосу України” в Криму. Робота в державному медіа виявилася нецікавою і нетривалою – за рік він залишив цю позицію і повернувся до незалежних форматів журналістики.
З середини 1990-х і особливо у 2000-х в Криму сформувався різноманітний медійний простір. З’являлися комерційні тижневики та великі редакційні проєкти, які балансували між професійною роботою і політичним тиском. Паралельно після повернення кримських татар активізувався розвиток етнічної преси, що стало важливою частиною інформаційного поля півострова.
Володимир описує Крим як місце, яке було завжди цікаве журналістам не тільки українських, але й російських видань. Деякі російські редакції мали там власних кореспондентів. Попри інерційність частини медіа й тяглості до радянських практик, на півострові тривалий час існувало відчуття журналістської солідарності. Представники різних редакцій – незалежно від політичної орієнтації – приходили на акції на захист медіа або висвітлювали такі події, розуміючи, що тиск на одне видання може швидко поширитися на інших. Притула розповідає, що журналісти збиралися на акцію з вимогою розшуку зниклого колеги Георгія Гонгадзе.
Акція з вимогою розшуку Георгія Гонгадзе в Криму. Фото: особистий архів журналістаВідчутний тиск на кримські медіа журналісти почали фіксувати ще влітку 2013 року, за кілька місяців до подій Революції гідності. Тоді колеги сприйняли це як елемент внутрішньої політичної боротьби та чергові намагання з боку тодішнього президента Віктора Януковича посилити контроль над інформаційним простором в очікуванні президентських виборів 2015 року.
“Тоді в радіостанцій намагалися забрати частоти, рекетували місцеві телеканали, цензурували деякі друковані медіа. Але чи було в нас розуміння, що це перші кроки для підготовки до окупації півострова проросійськими силами регіону? Ні, не було цього розуміння. Думали, черговий етап боротьби за владу. Янукович хоче змінити якісь правила, хоче під себе все підім’яти, щоб підготуватися до наступних виборів”, – каже Притула.
У другій половині 2013 року і взимку 2013–2014 років інформаційна політика підконтрольних владі медіа ставала дедалі пропагандистською. Державні та проурядові видання вже були сповнені антиєвропейської та антиукраїнської риторики, тоді як альтернативні джерела інформації ще зберігалися. Паралельно наростав страх – вже на початку 2014 року події стали різко пришвидшуватися, зростала кількість мітингів, загострювалося протистояння із залученням організованих груп, які погрожували учасникам проукраїнських акцій.
“Десь з нового року було відчуття, що все покотилося згори вниз і відчуття небезпеки постійної – оце почалося десь з січня. Січень, лютий було небезпечно”, – пригадує Притула.
“Сибір чекає”
У цей період тодішній заступник голови Ради Міністрів Криму Рустам Теміргалієв під одним із дописів Володимира написав такий коментар: “Притула, на тебе чекає Сибір”.
Журналіст тоді жартівливо відповів, що в Україні Сибіру немає. Сьогодні він каже, що тільки згодом зрозумів, що саме малося на увазі. Адже в березні 2022 року видання “Крим.Реалії” отримало електронного листа з погрозами, де йшлося про можливі тюремні вироки в Сибіру за нібито “поширення фейків про армію РФ”. За даними редакції, лист надійшов із забороненого в Україні сервісу mail.ru від користувача, який підписався як “Андріяна Судіропуло”. У повідомленні також були заклики припинити роботу в медіа та перейти на бік РФ. “Усі журналісти та співробітники українських ЗМІ, які займалися пропагандою для неонацистів та тиражували фейки проти армії Росії, будуть притягнуті до кримінальної відповідальності та отримають реальні тюремні терміни… Інакше на вас чекають виправні колонії ФСВП РФ на території Сибірського федерального округу”, – йшлося в листі анонімного користувача.
Під час окупації Криму в лютому 2014 року Притула працював у складних умовах, як і всі незалежні колеги на півострові. Журналісти ходили групами на проросійські мітинги, щоб фіксувати події і документувати погрози. В перші дні окупації у Сімферополі з’явилися озброєні формування – організовувалася так звана “самооборона”.
Після мітингу 26 лютого, коли кримські татари і українці відстояли будівлю Верховної Ради Криму, здавалося, що вони перемогли. Аж поки зранку 27 лютого Володимиру не зателефонував його колега Микола Семена і не розповів, що будівлю вночі захопили росіяни. Притула розповідає, як швидко зібрався і пішов до будівлі Верховної Ради Криму: проходи були перекриті і дістатися було проблемою. Згодом він вийшов до будівлі через вулицю Карла Маркса.
Силовики й протестувальники в Криму. Фото: Володимир Притула“Враховуючи, що в Криму я працював довго, мене впізнавали в обличчя, тоді на площі перед парламентом автономії до мене підійшов колишній депутат, він завжди був проросійським, але в нас були на людському рівні більш-менш нормальні стосунки і він радісно так мені каже: “Ааааа, ну що, Притула, все, ваш час закінчився, ти будеш одним із перших”.
У травні 2014 року Володимир Притула ухвалив рішення залишити окупований Крим, зокрема через погрози від колишнього депутата та дзвінки додому. Спершу він допоміг виїхати родині. Паралельно почав продавати будинок і вивозити особисті речі – меблі, побутові предмети та книги. Для нього особливо важливо було врятувати бібліотеку, тому він ховав книги під м’якими дитячими іграшками:
“Я зверху на книжки клав дитячі іграшки, дуже багато їх, діти любили м’які іграшки, і оце все я закидав”.
Коли проросійські бойовики на пункті пропуску перевіряли багажник, їм під ноги висипалися м’які дитячі іграшки. Російські прикордонники допомагали складати їх назад, не звертаючи уваги на книги. Переїзд тривав кілька місяців – до осені 2014 року.
Після того як Притула залишив Крим, він дізнався про відкриту проти нього кримінальну справу:
“Один зі співробітників українських спецслужб мені просто розповів про те, що проти мене в Криму наприкінці 2013 року СБУ відкривала кримінальну справу чи то за “шпигунство”, чи то за “зраду”. Я про це дізнався вже після того, як виїхав. Я бачив, що останні місяці в мене під будинком, навпроти вікон стояла якась чорна автівка з тонованими вікнами. Але я думав, може, хтось із сусідів купив нове авто. Пізніше стало зрозуміло, що це був автомобіль з технікою для прослуховування”.
Після виїзду Притули його колег викликали до ФСБ для перевірки інформації про журналіста та редакційні проєкти. Серед тих, хто став “консультантом” для силовиків, був російський пропагандист Олег Крючков. Він складав характеристики кримських журналістів – хто проросійський, хто лояльний, з ким працювати не вийде. Пізніше, в 2018 році, його призначили “радником з інформаційної політики голови” окупованого Криму, а згодом – генпродюсером ТРК “Крим”, підпорядкованої окупаційному “Міністерству внутрішньої політики, інформації та зв’язку”.
“Ці сотні журналістів, які були акредитовані, всі пройшли через ФСБ. Там створювали базу – на кого треба тиснути, як тиснути, і вони працювали з кожним індивідуально”, – згадує Притула.
Російська влада взяла під контроль медіапростір Криму – відключили телеканали, переформатували ДТРК “Крим”, редакції, які не погоджувалися співпрацювати, закривали або змушували виїжджати.
Команда “Крим.Реалії” адаптувала роботу до нових умов у Києві. І після окупації в редакції сформувалася група кореспондентів і кореспонденток, які ухвалили рішення працювати в окупованому Криму, попри небезпеку.
“Заслужити довіру людей”. Альона Савчук
Альона Савчук приїхала в Крим через кілька років після окупації.
“Перший раз я потрапила після окупації, вже до того, звісно, там теж була, але не як репортерка”, – згадує вона.
Тоді вони разом з фотографкою Аліною Смутко поїхали, як каже Альона, “на розвідку”: хотіли зрозуміти, що відбувається на півострові та наскільки актуальною там стала тема національних та релігійних конфліктів. Після приходу РФ кримські татари стали однією з найбільших мішеней переслідувань. Альона розповідає, що на той момент у них взагалі не було знайомих на півострові.
Альона Савчук. Фото: Олександра Єфименко“Потрібно було заслужити і довіру людей, і якось знайти ці кінці, цю комунікацію”, – каже журналістка.
З часом вони почали розвивати мережу контактів, і люди почали їм довіряти. Саме під час цієї поїздки Альона познайомилася з тими, хто пізніше склав осердя громадянської ініціативи “Кримська солідарність” – активістами та родинами політв’язнів, які й досі перебувають у в’язницях.
Журналістка говорить, що перше її професійне відрядження, пов’язане з подіями в Криму, було навіть не на півострові, а в російському місті Ростов-на-Дону. Після університету їй запропонували посаду спецкореспондентки у виданні “ЛІГА.net”. Її перший репортаж стосувався суду над севастопольською групою “Хізб ут-Тахрір”.
“Це була, до речі, моя перша поїздка і остання, слава Богу, в Росію. Це був цікавий досвід, бо це була я одна, без нікого. І там, по суті, я вперше познайомилася з правозахисниками, які там працювали, адвокатами та журналістами”, – згадує Альона.
Згодом, у 2016 році, вона почала їздити в Крим системно – на той час офіційні медіа вже не працювали з темою окупованого півострова або мали обмежений доступ.
“Це відчуття, коли ти приїжджаєш і розумієш, наскільки це важливо людям там, щоб ми не тільки про них говорили, а й щоб вони бачили своїми очима, що до них приїздять, ними цікавляться живі люди”, – пояснює журналістка.
Вона відзначає, що робота полягала не тільки в репортажах, а й у спробі привернути увагу до людей, які потрапляли під переслідування.
“На той час через медійний розголос можна було витягнути людину або принаймні оберегти її від тортур і катувань”, – додає Альона.
Альона Савчук в будинку ветеранки кримськотатарського руху Веджіє Кашка. Фото: Аліна СмуткоНебезпека під час роботи була більше психологічною, ніж фізичною. Журналістка розповідає, що у публічних місцях доводилося обережно поводитися:
“Частіше ти в публічних місцях переходиш на російську, частіше ти не відсвічуєш, не показуєш свій український паспорт, зайвий раз телефонний дзвінок не приймаєш”.
Іноді їй закидали через український паспорт під час відвідування окупаційних судів співробітники установ. Пригадує, як у Бахчисарайському суді в неї запитували, що вона тут робить із таким паспортом. Журналістка наголошує, що в період її роботи тиск з боку російської системи на незалежних журналістів радше був психологічним: постійне відчуття, що в будь-який момент можуть прийти, але без відкритої демонстративної жорстокості чи затримань. Найреальнішими ризиками були депортація, видворення за межі півострова або штрафи за роботу без дозволів, яких українські журналісти принципово не отримували, адже йшлося про роботу на власній, українській території, а також через розуміння, що будь-яка “легалізація”, наприклад у російському МЗС, автоматично означала б стеження і наражала на небезпеку співрозмовників.
“Затишний сексизм” і російські силовики
Водночас співрозмовниця зазначає, що їх з колежанкою часто рятував фактор зовнішнього сприйняття. Альона сміється і називає його “затишний сексизм”, коли до жінок ставилися менш підозріло і рідше чіпали. За її словами, це контрастувало з досвідом іншого незалежного журналіста – Тараса Ібрагімова, який працював в Криму в той період. Його затримували значно частіше. “Просто тому, що в нього є борода і прізвище – Ібрагімов”, – пояснює Савчук.
Однією з яскравих історій Альона називає засідання “Кримської солідарності” в Судаку в 2018 році, коли силовики приїхали туди в повній бойовій готовності, оточили будівлю, де відбувалася зустріч родин політув’язнених і адвокатів, але мети їхнього візиту ніхто так і не зрозумів.
Зібрання “Кримської солідарності” в Судаку. Фото: Олександра Єфименко“Кілька годин поспіль вони переминалися, наче дурники, з ноги на ногу. Чи залякали вони когось? Ні. Чи виставили себе посміховиськами вкотре? Так”, – згадує вона і додає, що тепер у неї є в архіві купа світлин людей на тлі російського ОМОНу. У авторки цього матеріалу також є фото на тлі російських силовиків з тієї зустрічі.
Журналістка Олександра Єфименко в Судаку, 2018 рік. Фото: Антон Наумлюк“Зараз там нова реальність. Це були, скажімо так, ще м’які часи. Але вони були”, – підсумовує журналістка. Альона Савчук працювала в окупації з 2016 року, у листопаді 2018 року вона отримала заборону від ФСБ на в’їзд до Криму терміном на 10 років, згодом таку ж заборону отримали її колеги: Аліна Смутко у 2019 році на 9 років, а пізніше, теж у 2019-му, і Тарас Ібрагімов – на 34 роки.
“Хмари опускаються над Кримом”. Анонімний журналіст
З початком повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року робота журналістів у Криму змінилася радикально. Герой цього розділу – кримський журналіст, який продовжує роботу на території окупованого Криму й зараз. Ми не називаємо його імені з міркувань безпеки. Він пояснює, що незалежної професійної журналістики майже не залишилося: редакцій, які могли б оперативно реагувати на події, практично немає. Якщо раніше одну й ту саму новину повідомляли кілька видань і журналістів, зараз часто один матеріал – це унікальна можливість донести інформацію до суспільства.
“Це коли кожен матеріал стає ексклюзивним, тільки ми цього зовсім не хотіли”, – пояснює герой.
Він зазначає, що дистанційна робота, яка стала вимушеною для більшості колег, що продовжують писати про окупований півострів, не замінює особистого контакту з героями історій. Співрозмовник пояснює, що публічність у політичних справах завжди відігравала важливу роль у Криму, захищаючи людей від найгіршого розвитку подій. Він підкреслює, що саме завдяки відкритості та одночасній роботі багатьох журналістів і редакцій, які ще могли заїжджати на півострів до 2022 року, ситуацію вдавалося контролювати.
“Ми завжди говоримо, що публічність рятує людей, і саме завдяки їй у Криму не відбулося того, що силовики виробляли на новоокупованих територіях України після 2022 року. Тут теж були підвали, тортури та інші репресії, але не в такому масштабі”, – зазначає він.
Водночас герой матеріалу відзначає, що зараз тиск на джерела інформації зростає, і “хмари все більше опускаються над Кримом, і силовики це відчувають”.
Хмари над Кримом. Фото: Олександра ЄфименкоБудь-яка робота з героями на місці зараз піддає журналістів ризику потрапити в поле зору силовиків, адже Крим невеликий, і сховатися тут майже неможливо. Зростання цих ризиків змушує людей замислюватися про власну безпеку, і відповідно відверто говорити про репресії стає дедалі складніше. Герой матеріалу додає, що грудневі обшуки в офісі адвокатів, які захищають кримських політв’язнів, лише підтверджують, наскільки відчутною є загроза.
“Лабораторія репресій”
Особливо гостро проявляється страх серед родин політично ув’язнених. Багато хто відмовляється давати коментарі через побоювання за безпеку дітей і близьких. Наш співрозмовник пояснює:
“Якщо раніше будь-яка мама або дружина готова була включитися в етер українського медіа та розповісти про свого сина чи чоловіка, зараз вони замислюються, чи варто це робити, бо є ризик, що їхні діти залишаться без обох батьків”.
Люди намагаються знаходити гібридні способи спілкування, але відкритість стає дедалі небезпечнішою.
Рідні затриманого під Кіровським судом у Криму. 2019 рік. Фото: Олександра ЄфименкоСитуація ускладнюється тим, що кримські силовики та спецслужби посилюють контроль і переслідування. Крим став своєрідною “лабораторією репресій”, де практики тиску та залякування формувалися роками, щоб потім бути поширеними на нові окуповані території. Герой матеріалу пояснює, що силовики націлені витіснити будь-яке нелояльне населення і переслідувати тих, хто стає джерелом інформації – незалежно від того, це адвокат, журналіст чи родич ув’язненого.
Особливо багато нових справ стосується шпигунства, диверсій та державної зради. Співрозмовник описує масштаби:
“Це найнебезпечніші історії. Люди, яких затримують, часто перебувають у статусі інкомунікадо – без доступу до адвокатів, без будь-яких повідомлень для родичів. Виживання залежить лише від внутрішньої тюремної солідарності”.
Громадянські журналісти в Криму продовжують відвідувати судові засідання, записувати коментарі адвокатів та родичів, але фізично неможливо охопити весь потік справ. На резонансних засіданнях обов’язково присутні силовики: ФСБ, центр протидії екстремізму та поліція, що створює додатковий тиск. Багато адвокатів відмовляються коментувати справи, через побоювання.
Герой матеріалу підкреслює, що навіть у таких умовах важливо продовжувати роботу: “Завдання журналіста – зберігати доступ до інформації, висвітлювати події, але при цьому не нашкодити людям. Це постійний баланс між безпекою своєю, джерел і правдою”.
Рекламний щит у Севастополі. Фото: Олександра ЄфименкоУ перший рік окупації Криму, за даними Інституту масової інформації, російські бойовики викрали 11 працівників медіа, яких згодом відпустили. У 2016 році почалися арешти з тривалими термінами – Володимир Дудка, Олексій Бессарабов і Дмитро Штибліков отримали по 14 років позбавлення волі. У 2017 році почалися масові переслідування громадянських журналістів, які тривають дотепер. Найбільші терміни – по 19 років – отримали громадянські журналісти Ремзі Бекіров і Марлен Асанов.
Окрім цього, за період окупації, журналісти пережили десятки обшуків у своїх будинках, виклики на “розмови” в ФСБ, адміністративні арешти, погрози. Частина колег з регіону через небезпеку й небажання миритися з умовами окупації залишили Крим фактично залишившись поза професією в регіоні. Але поки новини з окупованого півострова з’являються у стрічках, це означає, що їх хтось передає назовні, попри 12 років спроб змусити Крим замовкнути.
