Чотири з половиною роки без справедливості: чому нікого не покарали за напад на журналістку Таїсію Кутузову

У жовтні 2020 року журналістка Таїсія Кутузова зазнала нападу під час знімання в селі Гатне на Київщині, однак майже пʼять років по тому вона та її адвокати Микола Гринишак та  Ольга Веретільник досі борються за справедливість. Попри відеодокази та розголос суди не визнали, що обвинувачений дійсно перешкоджав професійній діяльності. Нападника виправдали, а строк притягнення його до відповідальності сплив. Касаційний розгляд, який може стати вирішальним, відбудеться 20 березня 2025 року. 

ZMINA поспілкувалася з Таїсією Кутузовою та її адвокатами й розповідає, як проходило розслідування справи, які аргументи використав суд, щоб виправдати нападника, та якими є основні проблеми з притягненням до відповідальності за напади на журналістів та журналісток.

Журналістка та документалістка Таїсія Кутузова. Фото з її фейсбук-сторінки

Перешкоджання професійній діяльності документалістки: як це сталося та що відбувалося після 

Восени 2020 року журналістка Таїсія Кутузова працювала над документальним фільмом “Ти, бл*, рота закрий” про антикорупційного активіста Сергія Чагарова, висвітлювала виборчий процес у територіальній виборчій комісії (ТВК) у селі Гатне, що на Київщині, а також робила матеріал для Kyiv Post про реформу поліції.

6 жовтня один з кандидатів на посаду голови Гатненської ОТГ, який балотувався на виборах, попередив поліцію про можливі провокації. Таїсія вийшла на вулицю, щоб зафіксувати ситуацію. Вона побачила поліцейських і декількох людей у кайданках. У цей момент до неї підійшов чоловік у жовтому жилеті та став вимагати припинити запис. Кутузова відвела камеру вбік і продовжила знімати, як правоохоронці затримували невідомого.

Попри те що все це відбувалося в публічному місці, де відеофіксацію дозволено, чоловік у жилеті почав тиснути на неї та кричати, щоб вона припинила знімання, хоча документалістка навіть не наводила на нього камеру. Таїсія запитала його ім’я та посаду, але він відмовився назватися й став поводитися ще агресивніше. Дівчина пояснила, що має журналістське посвідчення, яке залишилося в будівлі ТВК, однак це лише посилило тиск – чоловік продовжував підвищувати голос.

Коли інша активістка почала фіксувати ситуацію на телефон, невідомий вихопив у неї пристрій. Кутузова також підняла камеру, щоб зафіксувати події, однак у цей момент на неї напав начальник поліції. До нього приєдналися ще двоє правоохоронців, які заламали журналістці руки та вирвали камеру.

Таїсія вирушила до будівлі ТВК, а згодом повернулася на місце подій уже з журналістським посвідченням. Там вона зустріла іншого поліцейського у формі, який перепросив за інцидент. Однак Кутузова так і не отримала чітких пояснень щодо розслідування ситуації чи того, як їй діяти далі. Коли вона запитала, де її камера, їй повідомили, що вона лежить на капоті автомобіля далі вулицею. Там журналістка справді знайшла свій пристрій, але виявила, що мікрофон пошкоджено. Забравши обладнання, вона продовжила працювати.

Реакція правоохоронців та розслідування

Після нападу Кутузова звернулася до поліції та написала заяву. Проте вона усвідомлювала, що робить це перед тими самими правоохоронцями, які спостерігали за нападом і не втручалися. Наступного дня журналістка подала скаргу до Державного бюро розслідувань (ДБР) і написала пост у соцмережах.

Саме після розголосу ситуації з нею почали контактувати представники поліції та місцеві політики з пропозиціями “вирішити питання”. Медіа почали активно висвітлювати цей випадок, і лише тоді ДБР офіційно зареєструвало справу. Однак жодних зрушень не було: журналістку не викликали на допити, а слідство фактично стояло на місці.

Ситуація змінилася після того, як її адвокатка Людмила Опришко весною 2021 року на зустрічі в Офісі генпрокуратури розповіла про напади на журналістів, які залишаються безкарними. Невдовзі, у червні того ж року, Кутузову нарешті викликали на допит, а розслідування зрушило з місця.

Слідству вдалося зібрати докази нападу на журналістку завдяки відеозапису та комп’ютерній звірці. У результаті обвинуваченим у справі став тимчасовий виконувач обов’язків начальника Чабанівського відділення поліції Києво-Святошинського відділу поліції ГУНП в Київській області Роман Микитенко, оскільки саме він безпосередньо напав на Таїсію.

Справу передали до суду в листопаді 2021 року, однак невдовзі розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, що вплинуло на її подальший розгляд.

Поліцейський Роман Микитенко (праворуч) та його адвокат Анатолій Савченко (ліворуч). Фото: Олексій Арунян / Ґрати

“Відкрили справу – і після цього суди просто зупинилися. Декілька місяців ніхто не розумів, що буде далі. Але врешті-решт суд запрацював, і ми почали розглядати справу вже в судовому порядку”, – розповідає Таїсія.

Проте війна внесла свої корективи навіть у судовий процес. Так, однією з головних проблем стали повітряні тривоги, які суттєво ускладнювали можливість брати участь у засіданнях. За словами Кутузової, дорога до Києво-Святошинського суду громадським транспортом забирає щонайменше півтори години в один бік. Через тривоги цей шлях міг ставати ще довшим або бути взагалі марним.

“Був випадок, коли я їхала на засідання і просто посеред маршруту оголосили тривогу. Автобус зупинився, людей попросили вийти. Я залишилася посеред міста, не знаючи, скільки триватиме небезпека, чи встигну до суду, чи він узагалі відбудеться, чи просто варто їхати назад додому”, – каже вона.

Журналістка припускає, що в таких ситуаціях дієвим рішенням могло б стати проведення засідань у дистанційному форматі. 

Таїсія Кутузова. Фото: Ірина Загородня / ZMINA

Крім того, вона стурбована процесом розгляду доказів у суді. Двоє свідків з боку обвинуваченого – його колишні підлеглі, один з яких першим почав порушувати права журналістки на знімання. Сторона обвинувачення просила суд переглянути відеозапис події під час допиту цього свідка, оскільки на записі чітко видно, хто до кого підійшов першим і як розгорталися події. Проте суд відмовився ще раз переглядати відео та не став проводити його паралельний аналіз зі свідченнями.

“Це викликає відчуття заангажованості. Якщо є відео, яке суперечить словам свідка, чому б не порівняти?” – зазначає Таїсія.

Примітно також те, що напад стався ще 2020 року, тоді як свідків почали допитувати лише у 2022-му. Попри значний часовий розрив на відео все ж зафіксовано події, і його, ймовірно, можна було б використати як основний доказ. 

Затягування процесу та втрата контексту

Також попри те, що напад на Таїсію Кутузову був груповим, слідство стосувався лише одного поліціянта – Романа Микитенка. Його обвинувачували за частиною 3 статті 171 Кримінального кодексу України – перешкоджання законній професійній діяльності журналістів.

Прокурор просив для обвинуваченого чотири роки обмеження волі з позбавленням права обіймати посади чи вести певну діяльність строком на три роки.

Утім, 4 березня 2024 року Києво-Святошинський районний суд визнав поліціянта невинуватим, мотивуючи це “відсутністю складу кримінального правопорушення”.

Згодом, 15 жовтня 2024 року, Київський апеляційний суд залишив це рішення без змін, відхиливши апеляційну скаргу та остаточно виправдавши обвинуваченого.

Адвокати називають основні причини, які вплинули на ухвалення судом рішення на користь обвинуваченого. 

• Відсутність, на думку суддів, належних доказів умисного перешкоджання. Судді вирішили, що сторона обвинувачення не надала достатніх доказів того, що поліціянт діяв саме з метою перешкоджання роботі журналістки.
• Сумніви щодо статусу журналістки. Суд зауважив, що прокурор не довів належним чином, що Кутузова є професійною журналісткою. Це обґрунтували тим, що вона працювала в Kyiv Post як фрилансерка, а її посвідчення містило технічну помилку – неправильну назву видавця ТОВ “Бізнесгруп”. Воно було надруковано з однією літерою “п” замість двох. Захист обвинуваченого використав це як аргумент, стверджуючи, що документ є “неприпустимим доказом”.
• Заангажованість свідків з боку захисту обвинуваченого. Адже двоє поліцейських – Сергій Стретович, який підійшов та першим почав конфлікт, і Олена Дорошенко, яка просто спостерігала за тим, що відбувається, – фігурували в справі як свідки, а не як безпосередні учасники конфлікту або обвинувачені. Їхні свідчення суперечили відеозапису подій, однак суд відмовився переглядати відео під час допиту свідків.
• Закінчення строків давності. У процесі судового розгляду закінчився строк давності притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності. Це стало ще одним формальним підґрунтям для ухвалення виправдувального вироку.

Попри те що Таїсія та її захист уже програли в першій та апеляційній інстанціях, вони не втрачають надії на справедливість: 20 березня відбудеться касаційний розгляд, і зараз вони обдумують, які аргументи подати, щоб суд нарешті почув їхні доводи.

В Україні бракує єдиної практики для захисту журналістів від нападів

Адвокатка Ольга Веретільник, яка приєдналася до справи Таїсії Кутузової на етапі касації, зазначає, що головна проблема полягає в неправильному трактуванні закону судами попередніх інстанцій. За її словами, вони не визнали, що обвинувачений усвідомлював, що перешкоджає журналістській діяльності.

“У реальному житті ситуацій, коли на журналіста нападають, а він стоїть з посвідченням і зачитує редакційне завдання, не буває. Тому важливо виробити єдину судову практику, яка враховувала б реальні обставини та захищала журналістів”, – пояснює Веретільник.

Вона також наголошує, що основні проблеми, пов’язані з розслідуванням нападів на журналістів, існували ще до повномасштабної війни й не зникли зараз. Серед них – неналежне розслідування, затягування справ у судах і неспроможність правоохоронних органів ефективно реагувати. Якщо ситуація є очевидною, наприклад коли напад зафіксували камери відеоспостереження, слідство рухається швидше. Проте складніші випадки, які стосуються прав людини, часто ігноруються через брак ресурсів чи інші пріоритети правоохоронців.

Крім цього, адвокатка звертає увагу на ще одну проблему – завантаженість судів та зловживання процесуальними правами. Вона зазначає, що сторони можуть навмисно затягувати розгляд справи й це значно ускладнює отримання справедливого рішення, особливо в справах, де рішення буде “непопулярним” і може зашкодити репутації судді.

Окремим викликом є те, що розслідування справ журналістів та активістів може супроводжуватися “круговою порукою” і політичними мотивами. Тобто в багатьох випадках постраждалий журналіст змушений звертатися до правоохоронців, які фактично розслідують заяву на самих себе. Хоча з появою Державного бюро розслідувань ситуація дещо покращилася, домогтися активного розслідування від ДБР – це також складний процес.

“Переконати, що справа підслідна саме ДБР, а не місцевій поліції, теж може бути окремим складним завданням. Для цього потрібно довести, що до справи причетний субʼєкт, дії якого має розслідувати ДБР. Наприклад, це може бути місцевий посадовець чи правоохоронець. І це не завжди очевидно”, – зазначає вона.

Ольга Веретільник. Фото: Ірина Загородня / ZMINA

Адвокатка вважає, що для розв’язання цих проблем необхідно не лише покращувати ефективність правоохоронної та судової системи, а й створювати механізми, які дозволять змінювати підслідність у таких справах. Вона наводить приклад розслідування вбивства активістки Катерини Гандзюк: спочатку цю справу розслідувала місцева поліція, і лише згодом матеріали передали до СБУ. Організаторів злочину почали шукати й вручили підозри лише після зміни підслідності, що навряд було б можливо в поліції Херсонської області (з огляду на те що один із ймовірних організаторів – колишній голова обласної ради). 

Ще один важливий аспект – вплив суспільної уваги. Веретільник зазначає, що багато справ журналістів починають активно розслідувати лише тоді, коли про них пишуть у соцмережах або медіа.

“Журналіст має ресурс публічності, і це іноді єдиний фактор, який змушує правоохоронців рухатися. Проте якщо потерпілий не публічна особа, то змусити їх працювати набагато складніше”, – зауважує вона.

На думку адвокатки, вирішальним фактором залишається субʼєктивне ставлення правоохоронців і суддів до журналістів та активістів. Так, працівники судів чи поліції можуть ототожнювати себе з обвинуваченими, а не з потерпілими, особливо якщо йдеться про критику влади або правоохоронних органів.

“Правоохоронці можуть сприймати журналістів як потенційну загрозу для себе. Якщо журналіст знімає, як поліцейський порушує закон, то інші правоохоронці інстинктивно підтримуватимуть колегу, а не постраждалого журналіста”, – резюмує вона.

Отже, для реального захисту журналістів від нападів, на думку адвокатки, потрібно створити єдину судову практику, чіткі механізми розслідування таких злочинів і незалежні інституції, які зможуть їх ефективно розглядати.