26 років без Георгія Гонгадзе: як розслідувальна та антикорупційна журналістика кинула виклик системі
16 вересня 2026 року минає 26 років від дня зникнення журналіста Георгія Гонгадзе. За цей час в Україні змінювалися президенти, покоління журналістів і сама медіасистема. Утім, питання, які порушував Гонгадзе у своїй роботі, залишаються актуальними й сьогодні: незалежність медіа, корупція, вплив влади на журналістів і право суспільства знати, як працюють ті, кому воно делегувало владу.
Гонгадзе є одним із символів журналістики, яка не обслуговує владу, а контролює її, ставить незручні запитання і працює в інтересах суспільства.
До 26-х роковин його зникнення ZMINA зібрала ключові факти про журналістську діяльність, теми, про які він писав, обставини його переслідування та вбивства, а також дослідила те, як його професійний спадок продовжує жити в “Українській правді”.
Окремо розповідаємо, як пам’ять про Гонгадзе вшановують цього року і чому розмова про незалежну журналістику та її роль у контролі за владою залишається важливою і через чверть століття.
Журналістика, яка контролює владу
Георгія Гонгадзе передусім пам’ятають як політичного журналіста і засновника “Української правди”. Водночас значна частина його роботи мала виразний антикорупційний вимір. Він говорив про зловживання посадовців, зв’язки політики й великого бізнесу, вплив наближених до влади людей на державні рішення, роботу правоохоронних органів і непрозорі правила, за якими функціонувала тодішня політична система. У сучасній термінології частину цієї роботи можна було б назвати антикорупційною журналістикою або журналістикою суспільного контролю.
До створення “Української правди” Гонгадзе працював у різних телевізійних і радійних проєктах. Разом з колегами він створив телестудію “Центр Європи”, продюсував програму “Монітор”, згодом працював у програмі економічних новин “Параграф”. У Києві Гонгадзе робив політично-аналітичну програму “Вікна-Плюс”, а 1997 року створив Центр журналістських розслідувань. Він також співпрацював з радіо “Континент”, де вів авторську програму, та регулярно з’являвся в політичних телеефірах.
Однією з тем, до яких він постійно повертався, була корупція у владі. Під час президентської кампанії 1999 року Гонгадзе прямо ставив незручні запитання тодішньому президентові Леоніду Кучмі. В одному з ефірів на телеканалі “1+1” він запитав президента, чому той відзначає керівника МВС, якщо відомство, на думку журналіста, не дає ради з протидією корупції. “Міністр внутрішніх справ не виконує свою роботу щодо боротьби з корупцією, і ви нагороджуєте його“, – говорив Гонгадзе. Далі він вимагав від президента пояснити: Кучма не знає про проблеми в роботі міністра чи знає і покриває його.
Гонгадзе критикував не лише окремих посадовців, а й саму систему взаємин між президентом, його оточенням, силовиками та великим бізнесом. Ще у “Вікнах-Плюс” він підготував матеріал про людей з оточення Кучми, яких президент привів із Дніпропетровська та призначив на ключові державні посади. За спогадами дружини журналіста, медійниці Мирослави Гонгадзе, після виходу програми журналісту оголосили догану, а його наступні випуски почали ретельно перевіряти перед ефіром.
“Хтось мусить говорити”
Наприкінці 1990-х можливостей для вільної журналістики ставало дедалі менше. Мирослава Гонгадзе згадувала, що вже в 1998–1999 роках цензура в українських медіа стала відчутною, а на центральних телеканалах журналістам було дедалі складніше працювати з темами, незручними для влади. Сам Гонгадзе публічно виступав проти обмеження свободи слова: він підготував відкритого листа про тиск на українські медіа, під яким зібрали понад сотню підписів журналістів, і повіз його до США, де намагався привернути увагу до ситуації в Україні. Через пів року після цього Георгій втратив ще одну роботу, але не надію.
“Я маю лишатися незалежним. Я маю писати про цю жахливу корупцію. Ти знаєш, я не можу мовчати. Президент змінить Конституцію, щоб зміцнити президентські повноваження, – і ми знову в СРСР. Кучма продає Україну росіянам, а його друзі висмоктують всю кров із країни. Люди просто не розуміють. Вони такі бідні й так бояться, що ніхто не готовий говорити. Хтось мусить”, – пригадує Мирослава слова свого чоловіка.
Виходом із ситуації став інтернет. 16 квітня 2000 року Георгій Гонгадзе разом з Оленою Притулою запустили “Українську правду”. На початку видання мало лише кількасот читачів і практично не приносило грошей, однак саме його формат давав те, чого дедалі менше залишалося в традиційних медіа, – можливість публікувати матеріали без погодження з власниками телеканалів чи політичними кураторами. До редакції почали приносити матеріали, які через цензуру не могли випустити на телебаченні чи в газетах.
Для початку 2000-х така модель була принципово новою. Створення великого друкованого видання або телеканалу потребувало значних грошей, а отже часто робило редакції залежними від власників і політичних інтересів. Інтернет давав можливість обійти цю систему.
Архів перших місяців “Української правди” показує, що журналісти у той момент таки отримали більшу свободу слова. У резонансній статті “Конституційні війни. Епізод перший” Гонгадзе аналізував політичні торги навколо спроб змінити Конституцію після референдуму 2000 року та роль президентської адміністрації й парламентської більшості. В іншому матеріалі – “Парламентська більшість відгороджується від преси?” – писав про дедалі більші обмеження для журналістів у Верховній Раді та про депутатів, які, за його словами, привчали частину преси до грошей за потрібні публікації та інтерв’ю.
Окремою темою для “Української правди” стали люди з найближчого політичного та бізнесового оточення влади. 5 вересня 2000 року видання передрукувало розслідувальний матеріал про впливового народного депутата й соратника Кучми Олександра Волкова. У ньому йшлося, зокрема, про претензії бельгійських правоохоронців та звинувачення щодо коштів на закордонних рахунках. Після публікації Гонгадзе не допустили на захід парламентської фракції Волкова. Через кілька днів журналіст відповів текстом “Олександр Волков образився на УП”, у якому фактично захищав право медіа критикувати впливових політиків незалежно від їхньої реакції. Георгій зазначав: “Ми і не претендуємо на прихильність будь-кого, крім наших читачів”.
До останніх днів Гонгадзе продовжував писати про вплив великих політико-бізнесових груп на державу. Його останній матеріал з’явився на “Українській правді” 16 вересня 2000 року, о 18:23, за кілька годин до викрадення. Він мав назву “Ющенка “б’ють” олігархи. Принаймні так вважають читачі “Української правди” й стосувався кампанії проти тодішнього прем’єра Віктора Ющенка та ролі впливових груп у боротьбі навколо його уряду.
Стеження перед зникненням
За кілька місяців до зникнення Георгій Гонгадзе помітив, що за ним стежать. 14 липня 2000 року він звернувся з відкритим листом до тодішнього генерального прокурора Михайла Потебенька, в якому описав переслідування та попросив з’ясувати, хто і з якою метою його організував. Згодом суд підтвердив: у липні правоохоронці справді незаконно проводили щодо журналіста негласні оперативні заходи, використовували службові автомобілі та спецтехніку, не маючи для цього законних підстав.
Як пізніше встановив суд, стеження було пов’язане з професійною діяльністю Гонгадзе. Протягом 1999 та першої половини 2000 року він публікував критичні матеріали про українську владу, президента й посадовців Міністерства внутрішніх справ, порушував тему корупції серед високопосадовців і говорив про це в теле- та радіопрограмах.
Наприкінці серпня – на початку вересня 2000 року “Українська правда” опублікувала нові критичні й сатиричні матеріали про представників влади. Суд установив, що після цього Олексію Пукачу, який тоді очолював Головне управління кримінального пошуку МВС, наказали організувати незаконне затримання Гонгадзе. Його підлеглим, за матеріалами справи, повідомили, що журналіста мають вивезти за Київ, побити й залякати, щоб змусити припинити критичні публікації.
Убивство Гонгадзе: виконавців засудили, але замовників не назвали
Увечері 16 вересня Гонгадзе був у гостях у колеги. Після цього він вирушив додому, однак до квартири так і не повернувся. Наступного дня близькі та колеги почали його шукати, а згодом заявили про зникнення правоохоронцям.
У листопаді 2000 року в лісі біля Таращі на Київщині знайшли обезголовлене тіло чоловіка. Експертизи згодом підтвердили, що воно належало Георгію Гонгадзе. Розслідування його зникнення і вбивства перетворилося на одну з найгучніших справ в історії незалежної України.
Суди встановили безпосередніх виконавців злочину. Трьох колишніх працівників міліції – Миколу Протасова, Валерія Костенка та Олександра Поповича – засудили до позбавлення волі. Колишнього генерала МВС Олексія Пукача, якого слідство називало безпосереднім організатором викрадення і вбивства, у 2013 році засудили до довічного ув’язнення. Генпрокуратура визнала єдиним замовником убивства Гонгадзе міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, який загинув у березні 2005 року внаслідок двох вогнепальних поранень у голову. Офіційною версією є самогубство, проте ця справа викликає чимало суперечок.
Попри це справа Гонгадзе так і не дала повної відповіді на головне питання – чи був Кравченко кінцевим замовником і хто ще міг бути причетним до ухвалення рішення про вбивство журналіста. Суди встановили зв’язок переслідування Гонгадзе з його професійною діяльністю та критичними публікаціями про владу, а безпосередніх виконавців злочину покарали. Водночас питання всієї вертикалі відповідальності й можливої причетності інших високопосадовців роками залишалося відкритим.
Касетний скандал
Через два місяці після зникнення Георгія Гонгадзе його справа перетворилася з розслідування вбивства журналіста на масштабну політичну кризу. 28 листопада 2000 року лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз виступив у Верховній Раді й оприлюднив фрагменти аудіозаписів, які, за його словами, таємно зробив у кабінеті президента співробітник Управління державної охорони Микола Мельниченко. Так почався касетний скандал відомий також як “Кучмагейт”.
На записах звучали голоси, які приписували тодішньому президенту Леоніду Кучмі, керівнику його адміністрації Володимиру Литвину, міністру внутрішніх справ Юрію Кравченку та керівнику СБУ Леоніду Деркачу. Серед іншого вони обговорювали Гонгадзе та способи тиску на нього. Сам Кучма заперечував причетність до вбивства журналіста й ставив під сумнів достовірність записів. Однак їхнє оприлюднення різко змінило суспільне сприйняття справи: питання про те, хто стояв за переслідуванням Гонгадзе, відтепер стосувалося вже не лише виконавців, а й найвищого керівництва держави.
Скандал швидко вийшов за межі справи Гонгадзе. Записи містили розмови, які викликали підозри щодо інших можливих зловживань влади, тиску на опонентів та корупції. На тлі недовіри до офіційного розслідування в країні почалась одна з найбільших на той час протестних кампаній. 15 грудня 2000 року стартувала акція “Україна без Кучми”, учасники якої вимагали відставки президента, керівництва силових структур та незалежного розслідування загибелі журналіста. Протести тривали кілька місяців і 9 березня 2001 року завершилися масштабними сутичками в центрі Києва.
Гонгадзе немає, “Українська правда” залишається
Георгій Гонгадзе не побачив, якою стала “Українська правда”. Коли навесні 2000 року він разом з Оленою Притулою запускав видання, воно працювало фактично як маленький острівець незалежної журналістики в медіасистемі, де центральні телеканали й великі газети значною мірою залежали від власників, політиків та влади.
Після викрадення й убивства засновника “Українська правда” не припинила роботу. З невеликого інтернет-проєкту вона поступово виросла в одне з найвідоміших українських медіа, а розслідування діяльності влади, політиків, посадовців та великого бізнесу залишились одним з напрямів її роботи. Пам’ять про засновника видання закріплена буквально в його назві: під логотипом УП і сьогодні зазначено – “Заснована Георгієм Гонгадзе у 2000 році”.
Ця спадковість полягає не лише в назві. У травні 2026 року одним із двох лауреатів Премії імені Георгія Гонгадзе став керівник відділу розслідувань “Української правди” Михайло Ткач. Премією відзначають журналістів, які, зокрема, демонструють незалежність, професійність та здатність впливати на суспільні зміни. Другою лауреаткою цього року стала головна редакторка The Kyiv Independent Ольга Руденко.
Водночас робота журналістів, які контролюють владу й досліджують корупцію, досі може спричиняти тиск на них. Сам Ткач протягом останніх років стикався з погрозами, перешкоджанням зніманням та спробами дискредитації. Журналіст має статус потерпілого щонайменше у 12 кримінальних провадженнях щодо перешкоджання його професійній діяльності.
У жовтні 2024 року сама редакція “Української правди” публічно заявила про тривалий системний тиск із боку Офісу президента. Серед його проявів медіа називало обмеження комунікації представників влади з журналістами УП та тиск на бізнес із метою зупинити рекламну співпрацю з виданням. Тоді Комісія з журналістської етики та представники медійної спільноти закликали владу гарантувати свободу слова і не використовувати адміністративних можливостей для впливу на редакційну політику.
Усі ці випадки об’єднує одне: журналісти стають незручними саме тоді, коли виконують свою базову функцію – контролюють владу. У цьому і полягає роль журналістики як watchdog – “сторожового пса” демократії. Журналісти в такій моделі не мають бути ні союзниками влади, ні її політичними опонентами. Їхнє завдання – стежити за тим, як люди та інституції, що отримали владу й розпоряджаються суспільними ресурсами, користуються своїми повноваженнями; перевіряти їхні рішення, ставити запитання, шукати приховані конфлікти інтересів і розповідати про зловживання.
Звісно, Україна 2026 року – не Україна 2000-го. Сьогодні існує значно сильніше громадянське суспільство, незалежні редакції можуть публічно говорити про тиск і отримувати підтримку колег, а спроби втручання в роботу журналістів часто спричиняють суспільний резонанс і реакцію правозахисників.
Однак сама потреба захищати право журналістів контролювати владу нікуди не зникла. Змінюються методи: замість прямої цензури це можуть бути стеження, кампанії з дискредитації, погрози, SLAPP-позови, проблеми з доступом до даних чи використання державних інституцій у конфліктах з журналістами. Спадок Гонгадзе – це не лише памʼять про журналіста, якого вбили 26 років тому, а й питання про те, чи можуть медійники сьогодні без страху писати про тих, хто має владу, і чи готові держава та суспільство захищати їхнє право це робити.
“26 років незавершених розмов”: що б колеги сказали Гонгадзе сьогодні
У 26-ті роковини зникнення Георгія Гонгадзе його друзі, колеги та журналісти знову зібралися разом – цього разу на публічній розмові “26 років незавершених розмов”. У ній, зокрема, взяли участь журналіст, засновник видання “Історична правда” Вахтанг Кіпіані, журналістка та телеведуча Мирослава Барчук, письменниця та правозахисниця Лариса Денисенко, журналіст, політичний оглядач “Української правди” Роман Романюк та директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк.
Головне питання зустрічі звучало так: “Що б ви сказали Георгію сьогодні?”
На початку розмови учасники та учасниці заходу повернулися до осені 2000 року – днів після зникнення Гонгадзе, коли ще ніхто достеменно не знав, що з ним сталося. У спогадах звучала розгубленість через саме зникнення журналіста, а також і атмосфера того часу – страх, недовіра до державних інституцій і небажання багатьох людей повірити, що за критичну журналістику людину справді могли переслідувати.
Медійники та медійниці згадували й реакцію частини тогочасної журналістської спільноти. Незручність, принциповість і готовність Гонгадзе йти на конфлікт із системою дехто сприймав як надмірний радикалізм. Людям, які самі обирали мовчання заради безпеки, було простіше пояснювати його поведінку як крайність, ніж визнати небезпеку самої системи. Гонгадзе натомість залишався значною мірою самотнім у своїй готовності говорити те, про що інші воліли мовчати.
Водночас під час розмови Георгія згадували не як безпомилкового героя чи недосяжний символ. Навпаки – як живу, складну й часом незручну людину. Його називали “людиною протесту”, яка гостро реагувала на несправедливість, могла сперечатися навіть з найближчими друзями, але водночас постійно хотіла щось змінювати, будувати й робити.
Розмова неминуче перейшла і до того, яким Гонгадзе міг би бути у 2026 році. Експерти та експертки припускали, що він і сьогодні залишався б неспокійним і вимогливим до журналістської спільноти – питав би, чому проблему досі не вдалося розв’язати, чому не вдалося “пробити” чергову несправедливість і що ще можна зробити. Водночас для нього, пригадували колеги, важливою була не лише незалежна журналістика, а й українська державність.
Ця розмова показала і дистанцію, яку Україна пройшла за 26 років. Учасники та учасниці розмови казали про середовище кінця 1990-х і початку 2000-х, де проукраїнську позицію журналісту нерідко доводилось окремо пояснювати й захищати, а незалежність редакції могла означати фактичну ізоляцію. Сьогодні українські медіа працюють в іншій країні й мають значно сильнішу професійну спільноту. Водночас частина проблем, проти яких виступав Гонгадзе, змінила форму, але не зникла.
Саме тому пам’ять про нього не зводиться лише до щорічного вшанування 16 вересня. Це продовження розмови про свободу слова, відповідальність медіа, державність, тиск і право не погоджуватися з владою. А ще – про здатність залишатися незручним тоді, коли мовчати значно простіше.
Наприкінці зустрічі організатори говорили про те, якою могла б бути сьогодні спільнота навколо Гонгадзе, які фонди, ініціативи чи матеріали варто було б створити. Але за всіма цими припущеннями залишалось одне бажання: краще б не було потреби створювати ініціативи його пам’яті. Хотілося б, щоб тут був сам Георгій Гонгадзе – і щоб усі ці розмови можна було продовжувати разом з ним.
