Коронавірус і права людини: як пережити зиму?

Напередодні зими в Україні набуває обертів COVID-19, і дедалі частіше звучать розмови про повний локдаун країни. Його вже ввели в частині європейських країн, де спостерігалося драматичне зростання кількості випадків інфікування коронавірусом.

Як і навесні, пандемія знову змушує країни у всьому світі вдаватися до безпрецедентних карантинних заходів, щоб убезпечити своїх громадян. Водночас коронавірусне захворювання стало викликом для прав людини й змусило уряди шукати баланс між безпекою та свободою.

Як ставляться українці до різних карантинних обмежень? Чи були вони необхідними й пропорційними з погляду прав людини та що варто врахувати владі напередодні нової зимової хвилі пандемії? Про це – у нашому дослідженні.

Фото із сайту “Чернівецький промінь” (https://promin.cv.ua/)

Ставлення населення до карантину

Для оцінювання ставлення українців до різних видів обмежень, запроваджених урядом навесні 2020 року, ZMINA та Фонд “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва за підтримки ПРООН провели репрезентативне соціологічне дослідження. Опитали 2001 особу в усіх регіонах країни, крім окупованих територій, похибка дослідження не перевищує 2,4% і .

Дізнавалися, чи підтримують українці закриття шкіл і садочків у зв’язку з COVID-19, заборону руху транспорту, відвідування церков і закладів громадського харчування, парків і зон відпочинку та як, приміром, населення ставиться до ізоляції для осіб, що досягли 60-річного віку.

Фактично види обмежень, зазначені в опитуванні, взято з постанови Кабінету Міністрів від 11 березня 2020 року № 211 “Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19”.

Опитування показало, що українці переважно підтримують ті карантинні заходи, які були запроваджені урядом навесні.

Так, більшість респондентів погодилась із необхідністю 14-денної ізоляції для осіб, які прибувають з-за кордону чи з непідконтрольних уряду України територій (72%), забороною проведення масових заходів за участю більш ніж 10 осіб – культурних, розважальних, спортивних (63%) та забороною проведення релігійних зібрань у культових спорудах (60%).

Понад половину опитаних погодились із доцільністю заборони транспортного сполучення між країнами, а 57% підтримали вимогу самоізоляції для людей, старших за 60 років. Тимчасове закриття закладів громадського харчування підтримали 56%.

Водночас низку обмежень українці сприймали як необґрунтовані. Серед таких заборона руху громадського транспорту в межах населених пунктів (лише 27% підтримки, 68% – проти) та заборона транспортного сполучення між населеними пунктами – 28% за і 68% проти. Також заборону на перебування на вулицях без документів, що посвідчують особу, підтримали лише 32%. Заборону відвідувати парки, сквери, зони відпочинку, спортивні та дитячі майданчики підтримали 36% респондентів, проти – 59%.

Фактично всі карантинні обмеження більше підтримувала молодь (18–29 років), аніж старші респонденти. Також серед тих, хто підтримував обмеження, було більше жінок, ніж чоловіків.

Чи відповідали Конституції України запроваджені обмеження?

Цей аналіз жодним чином не ставить під сумнів ні небезпеку від COVID-19, ні необхідність окремих заходів. Водночас всі ці заходи є різними: по-перше, не всі обмежувальні заходи є обмеженнями прав людини; по-друге, у різних ситуаціях рівень загрози, пов’язаний з COVID-19, сильно різниться.

Варто розуміти, що для законного обмеження прав людини необхідна наявність декількох важливих умов, серед яких:

• обмеження мають бути чітко передбачені законом;
• обмеження повинні мати легітимну мету, що передбачена Конституцією;
• обмеження прав людини мають бути необхідними в демократичному суспільстві, тобто потреба саме таких заходів не викликає сумнівів, інших способів без обмеження права людини не існує, а самі вжиті заходи є пропорційними.

З урахуванням цього є великі сумніви, що урядові обмеження прав людини відповідають Конституції України. Адже, наприклад, обмеження свободи зібрань, свободи пересування, свободи вираження поглядів, свободи віросповідання тощо можуть бути встановленні виключно в разі запровадження надзвичайного стану спільно президентом та парламентом. Уряд узагалі не має конституційних повноважень щодо встановлення загальних обмежень прав людини.

А тому закон про  захист населення від інфекційних хвороб, на нашу думку, суперечить Конституції України в цій частині. Уряд може застосовувати лише обмеження, що не стосуються прав людини.

Доцільність обмежень: що радить ВООЗ?

Необхідність обмежень має виходити насамперед з оцінювання ризиків поширення хвороби. Такі рекомендації формуються Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ).

Крім того, наразі вже є достатній обсяг іноземного досвіду, що охоплює також повагу до прав і свобод людини.

Загалом обмеження, що запроваджуються у зв’язку з поширенням COVID-19, базуються на:

• рекомендаціях щодо особистого захисту особи (носіння масок, миття рук, використання дезінфікувальних засобів тощо);
• забезпеченні соціальної дистанції (не менш ніж 1 м на особу, в багатьох країнах – 2 м);
• відмінності рекомендацій для зібрань людей у приміщеннях чи на відкритому повітрі;
• інших рекомендаціях, що стосуються переважно органів влади та закладів охорони здоров’я.

Також рекомендації ВООЗ чітко засновані на підході вивчення ситуації в окремих громадах і запровадження відповідно до кількості захворювань у цій конкретній громаді.

Підхід України в цьому питанні змінюється: спочатку були встановлені загальні заборони незалежно від їхньої реальної потреби в громадах, потім перейшли до адаптивного карантину, коли обмеження визначаються відповідно до рівня захворюваності, але в листопаді знову повернулися до необґрунтованих загальних обмежень (карантин вихідного дня).

Чи порушують права людини введені в Україні карантинні обмеження?

Якщо проаналізувати заборони, які впроваджує уряд, то вони ґрунтуються не на оцінюванні ризиків захворюваності. Так, згідно з уведеними обмеженнями, заходи в приміщеннях могли бути забороненими чи дозволеними залежно від мети зібрань (але ж вірус не поширюється відповідно до того, чи це релігійне зібрання, чи політичне, чи комерційне).

Також часом для уряду не існувало різниці, чи це зібрання в приміщенні, чи на відкритому повітрі, що взагалі суперечить рекомендаціям ВООЗ. (Наприклад, навесні була заборонена робота ринків на відкритому повітрі, але працювали супермаркети.) 

Значна частина обмежень є порушеннями прав людини, оскільки вони насправді не встановлені залежно від ризиків захворювання та не базуються на рекомендаціях ВООЗ.

Зокрема, обмеженнями, що відповідають правам людини, є обов’язок щодо 14-денної самоізоляції, обов’язок носити маску, вимоги щодо обмеження перебування кількості осіб в одному закритому приміщенні та необхідність забезпечення дистанції.

Такими, що за будь-яких умов становлять порушення прав людини, є обмеження щодо виїзду за кордон, заборона відвідувати парки, сквери та інші місця на відкритому просторі. Також порушенням прав людини є повна заборона збиратися в релігійних культових спорудах, особливо коли збори з іншою метою не заборонено на цій території.

Цікаво, що здебільшого твердження про необґрунтованість введених обмежень прав людини у зв’язку з COVID-19 не викликало підтримки в більш ніж 50% населення. Хоча понад половину з таких обмежень не базуються на рекомендаціях ВООЗ, не мають наукового підґрунтя та доведеності впливу цих заходів на рівень захворюваності.  

Це свідчить про доволі високий ступінь готовності до обмеження власних прав у населення, оскільки протестна більшість не формується навіть під впливом очевидних і ніяким чином не обґрунтованих заборон.

З іншого боку, підтримка обмежень також не є одностайною, причому навіть тих обмежень, що є законними та справді необхідними.

Ці дані кажуть про низьку поінформованість громадян щодо шляхів зараження, а також важливі методи протидії поширенню хвороби. Обмежувальні заходи українці сприймають, найімовірніше, з погляду зручності, а не їхньої законності чи необхідності.

Детальніший аналіз доцільності та відповідності правам людини окремих карантинних обмежень тут.

Що робити?

Проведений аналіз дає змогу запропонували українській владі такі рішення.

1. Повернутися до адаптивного карантину, заснованого на рівнях захворюваності в тій чи іншій громаді.
2. Суттєво переглянути інформаційну політику органів державної влади, збільшуючи форми й методи роз’яснення шляхів поширення хвороби, а також необхідних важливих заходів для протидії цьому з боку громадян.
3. Уряд повинен переглянути встановлені обмеження, враховуючи рекомендації ВООЗ. Зокрема, видається доцільним під час встановлення обмежень керуватися чіткими рекомендаціями ВООЗ щодо зібрань у приміщеннях та на відкритому просторі. Обмеження не можуть ґрунтуватися на меті зібрань людей (політичній, релігійній, комерційній тощо). Обмеження в приміщеннях (магазинах, ресторанах, релігійних організаціях, офісах тощо) мають забезпечувати соціальну дистанцію у 2 квадратних метри на одну особу, посилене використання вентиляції та обов’язкове використання методів самозахисту (наприклад, носіння масок).
4. Обмеження щодо перебування людей у приміщеннях повинні бути однаковими й недискримінаційними для всіх суб’єктів та базуватися на рекомендаціях ВООЗ.
5. Встановити контроль за належним використанням масок з боку громадян, особливо в закритих приміщеннях та транспорті.
6. Встановлення жорстких карантинних обмежень (повне закриття всіх закладів, транспорту та пересування людей вулицями) може впроваджуватися лише на підставі надзвичайно високих даних про зростання рівня захворювання і лише в окремих місцевостях через застосування режиму надзвичайного стану в цих місцевостях. Такі обмеження, відповідно до Конституції України, не можуть застосовуватись урядом на власний розсуд.
7. Карантинні обмеження мають передбачати компенсаційні заходи громадянам, що вимушені перебувати вдома на час карантину.