Як діти з усієї України будували мости взаєморозуміння
#FeelYourRights
“Перед від’їздом до табору “Будуємо мости, а не стіни” я виголила скроню. Вчителі стали говорити, що їм це не подобається, що це не шкільний вигляд. Я мовчала. Потім я поїхала в табір, там я навчилася виражати себе. Після табору я виголила іншу скроню і потилицю. Завуч мені сказала, що так ходити не дозволяється, але насправді шкільними правилами це не заборонено. Я відповіла завучу, що маю акуратний вигляд, чому б мені не носити таку зачіску“. Варвара Меланія, Луганськ, 14 років.
Безпечний і творчий простір
Табір “Будуємо мости, а не стіни” – це один з нових проектів громадської організації “Київський освітній центр “Простір толерантності“, яка займається неформальною освітою дітей та молоді у сфері прав людини та толерантності.
Проект існує вже два роки і проходить раз на рік в селі Бояни Чернівецької області на базі заміського комплексу “Сонячна долина”.
Цього року на осінніх канікулах 78 школярів вчилися будувати діалог один з одним в нинішніх реаліях, ускладнених ситуацією на сході країни, говорили про права людини, вчилися висловлювати і відстоювати свою думку, а також спілкувалися, замислювалися про майбутню професію і своє місце в суспільстві.
Ми зустрілися з представницею “Простору толерантності”, методистом проекту Кірою Крейдерман.
– Кіро, чим цікавий табір “Будуємо мости, а не стіни”?
– Це інтегративний реабілітаційний семиденний курс з наголосом на розвиток внутрішніх ресурсів дітей. Курс орієнтований на змішану групу учасників – дітей внутрішньо переміщених осіб з Луганської, Донецької областей та з Криму, а також дітей, чиї батьки перебувають у зоні АТО, разом з однолітками з інших областей. Для нас було важливо, щоб у проекті взяли участь діти з різних регіонів, не тільки діти, що виїхали з окупованих територій або іншим чином зіткнулися з конфліктом на сході, а й ті, у яких подібного досвіду не було.
У процесі роботи ми створюємо безпечний комфортний простір, в якому діти починають довіряти, відкриватися, розуміти більше про свої внутрішні ресурси і вчаться використовувати їх. Багато дітей перебувають в складній ситуації – будинок, друзі, іноді близькі люди залишилися на окупованих територіях. Нам важливо привести їх до розуміння, що є можливість адаптуватися до нових умов, розвиватися, бачити свої перспективи.
Торік мої колеги запросили в інший наш табір “Джерела толерантності” близько 30 дітей внутрішньо переміщених осіб, які щойно переїхали і ще не встигли обжитися на нових місцях. Тоді до нас прийшло розуміння, що для цих дітей потрібно створювати окрему програму, орієнтовану на особистість дитини, з можливістю створення такого простору, де вони зможуть відчути себе собою. А табір “Джерела толерантності” переслідує дещо інші цілі.
Дитячий міжнародний табір “Джерела толерантності” передбачає знайомство з історією, культурою і традиціями етносів України. Кожному етносу в програмі присвячений один день, і в цей день весь колектив табору живе його національним життям. Крім національних днів, у таборі проводяться День прав людини, Фестиваль мов і День громадянина. У такій багатонаціональній країні, як Україна, виховання толерантності є одним із першочергових завдань. Табір займається просуванням міжетнічної та міжрелігійної толерантності.
До створення ж табору “Будуємо мости, а не стіни” моя колега Анна Ленчовська привернула психологів, медіаторів, конфліктологів, фахівців у сфері прав людини і практиків методики “Театру пригноблених”. У підсумку ми прийшли до ідеї програми, що припускає створення безпечної середовища довіри, в якому через роботу з переоцінки свого досвіду та надбання нового особистого і соціального досвіду діти могли розвиватися далі, з’ясувати, що їм близько, зрозуміти щось про себе і про свої перспективи.
– Чим діти займалися упродовж осінніх канікул у таборі?
– Програму табору можна умовно поділити на дві частини – процесуальну та структуровану. Процесуальна частина складається із занять у групі, ком’юніті-театру і різних форматів вечірніх заходів, а структурована включає різні майстер-класи, які діти можуть обирати у відповідності зі своїми інтересами.
Уже вдруге ми проводимо в “Мостах” вибори. Так, на початковому етапі діти обирають представника загону для участі в “президентських” виборах. Представник загону продумує промову, розмірковує над тим, що він може привнести в програму табору, враховуючи побажання своєї групи. Кандидати виступають перед дітьми, потім відбувається загальнотабірне голосування, на якому голосами дітей і дорослих вирішується, хто стане президентом.
У нас була незалежна лічильна комісія, що складалася з людей, які не голосували. Навіть урну привезли з виборчої дільниці з найближчого села.
Далі формується дитяче самоврядування – це президент і представники від кожної групи, в тому числі і від групи вихователів – “рада”. У цьому році у нас був омбудсман, який стежив, щоб всі побажання дітей і “ради” щодо внесення змін до програми кандидатів відповідали завданням нашого проекту. Таке “програвання” виборів за ролями і виконання передвиборних обіцянок дозволяє говорити з дітьми про модель демократичних процедур, порушувати питання про громадянську позицію. Вони вчаться розуміти, що за владою стоїть відповідальність, вміння та знання.
Богдан Дєдушкін – актор плейбек-театру “Фата Моргана”, викладач у дитячих і підліткових таборах “Джерела толерантності” і “Будуємо мости, а не стіни”. Випускник п’яти семінарів міжнародних практиків методики “Театр пригноблених”, джокер.
– Ком’юніті-театр – це ще одна форма роботи процесуальної програми табору. Він заснований на методиці “Театру пригноблених”, яка в свою чергу будується на педагогіці пригноблених бразильського педагога Пауло Фрейре. Це діалоговий метод педагогіки, при якому педагог і учень перебувають не в ієрархічних відносинах, а на одному рівні. Фрейре навіть вводить такі поняття, як вчитель-учень і учень-вчитель. Суть методу полягає в наступному: у кожного є свій унікальний багаж знань про світ і про своє життя в суспільстві, і завдання педагога не в тому, щоб насадити знання, але навпаки – дати можливість всім іншим проявити свої знання і, використовуючи їх, шукати способи поліпшення своєї ситуації.
Як педагогіка Фрейре, так і ком’юніті-театр, в першу чергу, орієнтовані на соціальні знання, розуміння того, чому у нас такі умови в суспільстві і як можна поліпшити власний стан у ньому. Театр в цьому випадку – це спосіб реалізації цих теоретичних ідей.
Методика включає ігри, вправи, театр образів. У цьому таборі ми використовуємо театр, щоб дослідити з дітьми їхні взаємини, їх самопочуття, цілі і бажання через тілесні образи. Ми переносили ці образи на реальність поза табору і намагалися не чіпати болючих тем щодо ситуації на сході, тому що це не те, з чим можна впоратися протягом семи днів в таборі.
З чим можна впоратися за цей час – це ситуація сьогодні. Незважаючи на військовий конфлікт усередині країни, дітям і дорослим треба якось жити, якось взаємодіяти, якось себе реалізовувати. І через театр можна дослідити, що у нас відбувається всередині і що з цим робити далі.
– Кіро, що є “структурованою” частиною програми табору?
– У другу – структуровану – частина програми увійшли різні майстер-класи: арт, театр імпровізації, психологія, японська боротьба кендо, музика, хореографія, розмова про майбутню роботу, робота з відео і багато інших. Наприклад, цього року був кулінарний клас з Олександрою Делеменчук, де діти готували улюблені страви літературних героїв, в тому числі традиційне польське блюдо “бігос”, яке згадується в “Трьох товаришів” Ремарка. Це було дивовижно. Вони також говорили про права людини, про цінності і дрібниці, які можуть тримати в складні періоди життя.
Крім того, у нас був майстер-клас “Робота моєї мрії”, на якому діти обговорювали свою майбутню професію. Багато дітей говорили про свої страхи, про невпевненість у тому, що вони зможуть знайти роботу в Україні, про професійну компетентність, про якість університетської освіти і про те, чи дозволить ця освіта знайти роботу. Такі розмови дають розуміння, куди їм рухатися далі в професійній сфері.
Цього року діти із старшого загону торкнулися теми вибачення – кого і як прощати і чи варто це робити. Завдяки методиці ком’юніті-театру ми торкнулися особистих переживань. У старшому загоні діти поділилися своїми історіями про те, як їм довелося виїжджати з окупованих територій. Після цього заняття вихователь групи мені сказав: “Я не розумію, чому це спіткало цих чудових дітей, навіщо це сталося з ними“.
Теми, які порушувалися в таборі – хвилюючі і дражливі, вони близькі дитині. А можливість поговорити про важливі питання допомагає їй вийти з кокону, почати спілкуватися, у неї з’являється зв’язок із зовнішнім світом.
“У нашому таборі діти заново вчаться довіряти …”
– Кіро, чи є перші результати, відчуття того, що ви все робите правильно?
– До нас приїжджають різні діти. Особливість нашого табору в тому, що в дітей є можливість спілкуватися з вихователями, викладачами, які проводять майстер-класи, і з адміністрацією. Діти можуть говорити з дорослими на важливі для них теми: любов, зрада, теми конфлікту і агресії. Удома вони часто цього не можуть зробити, тому що в батьків не вистачає на це часу і сил, вислухати проблему свого сина чи доньки, поговорити, батьки ледве в змозі впоратися із викликами життя переселенця.
Напевне, найголовніше в таборі – це атмосфера. За моїми відчуттями, діти в нашому таборі знову вчаться довіряти. Дуже багато перестають довіряти після того досвіду, який вони отримали. Бажання довіряти з’являється не відразу. Торік діти “розкрилися” тільки на четвертий день. Довіра – це один з найважливіших результатів нашої спільної роботи з хлопцями.
– Кіро, хто вам допомагав в організації проекту?
– Нам допомагав “Дитячий німецький фонд”, “Інфопульс Україна”, Київський офіс ЕАЕК, “Work.ua”, крім того, в цьому році ми збирали гроші через Facebook. За допомогою краудфандінга та інших акцій нам вдалося зібрати необхідну суму – 89 тис. грн. – всього за один місяць.
Першу тисячу гривень нам дав один з батьків, чия дитина бере участь у наших проектах вже п’ять років. Але значну частину суми ми зібрали завдяки анонсу на сторінці Мустафи Найєма. Цього літа він приїжджав подивитися на один з наших таборів і переконався, що такі проекти дуже необхідні.
Мустафа Найєм: “Я не знаю, як довго триватиме ця війна. Цього не знає ніхто. Може так статися, що вона застане молодість і зрілі роки наших дітей. Я сам народився і виріс в країні, де досі йде війна. Ми можемо довго сперечатися, хто і з якої причини її допустив, хто навмисно або через злочинну недбалість допускає її продовження, але у нас є шанс вкласти в голови майбутнього покоління ті цінності, які не допустять нових воєн”.
На батьківщині Мустафи, в Афганістані, війна триває досі. Коли вона почалася, ні в кого не було усвідомлення, що для дітей потрібно щось робити, щоб вони розуміли, що є ще якась інша модель суспільства, крім війни. Мустафа нам дуже допоміг. Спасибі йому за довіру.
– Ну а якщо говорити про плани на майбутнє?
– Ми хочемо продовжувати цей проект. Він семиденний, проходить один раз на рік. Ми думаємо про можливість робити його хоча б двічі на рік. У “Простору толерантності” багато проектів, пов’язаних з неформальною освітою саме дітей. І нам би дуже хотілося створити такий простір в Києві, куди діти могли б приходити і просто спілкуватися, де б для них проводилися розвиваючі заняття та тренінги, де вони могли б організовувати свої власні майстер-класи або допомагати один одному з математикою, англійською мовою. Ми хочемо, щоб більше дітей отримало такий новий цікавий досвід.
“Клуби толерантності” відкриті в п’яти містах України з 2006 року, заняття в клубі проходять щотижня для дітей від 10 до 19 років, серед яких заняття з прав людини, вивчення національних культур, заняття з історії, психології та мистецтва.
Нам важливо, щоб в цьому просторі було місце і для інших наших проектів та ідей – пересувних виставок, тренінгів для психологів, учителів, соціальних працівників. Наша робота з вчителями та школярами у східних регіонах мене дуже емоційно зачіпає. У нас є розуміння, що їх потрібно підтримувати всіма можливим способами, з ними потрібно ділитися своїм досвідом і пробувати разом створювати безпечні простори.
“Дуже важливо слухати, чути, і не боятися говорити…”
Ася, Крим, 15 років.
Перші “Мости” пройшли через два місяці після того, як я переїхала до Києва. Стрес був дуже сильним. “Мости” витягли мене зі стану смутку, я почала спілкуватися і говорити. У таборі можна спокійно висловлювати свої почуття. До цього я уникала людей, мені було страшно з ними спілкуватися. Напевно, від того, що я потрапила до школи, де були складні стосунки з переселенцями. Табір допоміг мені розкритися. Зараз “Клуб толерантності”, який я почала відвідувати, для мене, як сім’я. Я можу прийти і поговорити з ким завгодно. Я знаю, що мене тут зрозуміють.
Іншого разу в “Мостах” найбільше мені запам’ятався “Вечір тиші”. Ми всі мовчали близько години, але тим не менш була повна гармонія, і ми всі спілкувалися. Це був прекрасний вечір. Це дуже круто.
Коли повертаєшся з табору, з цього маленького світу, який ми створили за сім днів, де панує взаєморозуміння, важко звикнути до реального світу, але ми намагаємося щось зробити. Я продовжую все, що ми почали в таборі, бо дуже важливо слухати, чути, і не боятися говорити. Дуже важливо, щоб тебе зрозуміли.
“У “Мостах” я навчилася враховувати думку інших, але залишатися при своїй”
Варвара Меланія, Луганськ, 14 років
(На фото – в окулярах)
У минулому році, коли я переїхала, деякі однокласники називали мене сепаратисткою, мені це було не дуже приємно, а потім все налагодилося, ми потоваришували. Все-таки часто, хоч і жартома, мені казали, що я з Луганська, я не така, як усі. Загалом, трохи гнобили за те, що я з іншого міста.
Цього року я дуже чекала можливості поїхати в “Мости”. Мені не подобалося в школі, там всі ходять однаковими, а в таборі можна не бути, як усі, а бути собою. У таборі домашня атмосфера. Вдома не завжди так. В “Мостах” я навчилася враховувати думку інших, але залишатися при своїй. У мене є мрія, коли мені виповниться 18, поїхати вожатою в цей табір. І ще я б хотіла, щоб “Джерела толерантності” відкрили свою школу.
“Ми маємо право говорити те, що думаємо”
Лєра, Київ, 15 років
У таборі “Будуємо мости, а не стіни” два дні нам читали лекції з прав людини. Ми дізналися про свободу слова, про те, що ми маємо право говорити те, що думаємо. Мої однокласники дотримуються принципу “Я краще промовчу”, а я висловлюю все, що думаю.
У школі вчителі часто говорять, що ми заявляємо про права, а своїх обов’язків не знаємо. Зазвичай я відповідаю, що обов’язки я виконую, права маю, тому говорити можу.
“Мені казали: “Після табору ти так і світишся!”
Поліна, Луганськ, 15 років
У моїй школі багато вчителів підбадьорюють переселенців. А деякі ні. На уроках історії мені часто робили зауваження через те, що я говорила російською. Але мені це було важко, я приїхала з Луганська, і у нас там було дуже мало годин української мови…
“Мости” мені дали дуже багато чого. Спочатку я не дуже хотіла їхати до табору, я не особливо довіряю людям, мені складно знаходити спільну мову з іншими. Але в таборі я порозумілася і подружилася з іншими учасниками. Там дуже домашня атмосфера. Табір зближує.
У табір я їхала, стресуючи, та наступного дня там мені стало дуже добре. Додому я поверталася настільки щасливою, що всі навколо мені говорили: “Ти так світишся після табору, ми тебе такою ще ніколи не бачили!”.
(На фото – по центру)
Усі фото надані Київським освітнім центром “Простір толерантності”
