Уляна Пчолкіна: “Хочу відкрити свою “школу впевненості”…”
“У ВАРШАВІ Я НІДЕ НЕ ВІДЧУВАЛА СЕБЕ В ІНВАЛІДНОМУ ВІЗКУ”
Уляна каже, що не їхала на конкурс за короною (“Моя при мені” — жартує). Лідерка Всеукраїнського об’єднання осіб з інвалідністю “Група активної реабілітації” (далі — ГАР) прагне вийти на політичний рівень, щоб мати більше впливу перетворювати бар’єрну Україну на інклюзивну. І польська столиця показала для цього гарний приклад.
— У Варшаві я почувалася як удома: такий собі постсовєцький простір з інноваційними побудовами. Надзвичайно вразило Старе Місто, яке відбудували фактично з нуля. А особливо, з якою любов’ю й цінністю поляки шанують кожний вцілілий камінчик. Нам цьому варто було б повчитися. І що цікаво — я ніде-ніде не відчула себе в інвалідному візку: хотілося б, щоб і в Україні була така фізична доступність. Укотре переконалася, що інвалідність — не проблема людини, а проблема бар’єрності суспільства. Хоча польки все одно скаржилися, що не все так добре, як могло би бути, — ділиться Уляна.
Дівчина розповідає, що сам конкурс не давав ані трохи часу відчувати слабкість і втому. Кожний день був розписаний по хвилинах. Але Уляна, яка пройшла вишкіл таборів ГАРу, легко витримувала навантаження. Дівчина вправно справляється зі своїм візком, дуже самостійна й відкрита до нових знайомств.
— Мені було цікаво й легко. На конкурсі я була собою. Але деякі дівчата не витримували, говорили організаторам, ви хоч пам’ятаєте, що ми на інвалідних візках? — пригадує Уляна.
Ставлення до конкурсанток було як до самостійних й активних — тож без крайніх жалощів, але з повагою. Дівчина каже, що це й не дивно. Серед волонтерів конкурсу було багато активістів із співдружньої українській ГАР організації — FAR (Фундація активної реабілітації для людей з інвалідністю, які працюють у парі). І сама організаторка конкурсу “Міс світу” Кася Войтажек-Гінальська в минулому інструкторка з реабілітації.
— Більшість “випускників” таборів активної реабілітації — це лідери в житті. А польська FAR і українська ГАР розмовляють однією мовою. Тож нас видно здалеку, — сміється Уляна.
Під час конкурсу дівчата мали можливість також представити свою країну.
— Я розповіла про війну на сході, через що збільшилась кількість людей із травмами, про нинішню соціальну ситуацію. І про те, що переселенці, які пересуваються на інвалідних візках, залишаються чи не найвразливішою категорією — проживають у літніх таборах без належних умов, не мають змоги отримувати якісну медичну допомогу, працювати, вести незалежний спосіб життя… Конкурсантки були вражені війною в нашій країні. До слова, про це ми говорили і з послом України в Польщі Андрієм Дещицею. Єдине посольство, яке підтримало своїх дівчат. Це була невимушена дружня зустріч за чаєм і цукерками. До нас також приєдналася міс Україна-Всесвіт-2016 Альона Сподинюк. І ось у такому колі ми обговорювали, що можна спільно зробити для покращення становища людей з інвалідністю. Для мене це була надзвичайно важлива підтримка.
“САМЕ МИ МАЄМО ОЗВУЧУВАТИ ПРОБЛЕМИ Й ПРОПОНУВАТИ РІШЕННЯ”
— Уляно, які з країн-учасниць провідні в плані включеності в соціум людей з інвалідністю, на кого варто рівнятися?
— Звісно, США, Канада, Нідерланди… Люди з більш розвинених країн інакші навіть за світоглядом. Їх хвилюють зовсім інші речі — творчий розвиток, професійні успіхи. Це соціально інтегровані, упевнені в собі дівчата. А ми тільки на етапі — як правильно обрати мобільний візок, який би максимально був зручний у користуванні. І це добре! В Україні для великої кількості людей мобільний візок лишається недосяжною мрією: дорого. Тож про яку самостійність, упевненість може йтися?
Та, знаєш, для України, попри свою бар’єрність, ще не все втрачено. Коли слухала про Гватемалу, навіть розплакалася. Там про доступність і не чули. Гватемалку Паолу, щоб вона потрапила в університет, мають супроводжувати дві особи. Супроводжувачі не тільки допомагають доїхати до навчального закладу, а й заносять на потрібний поверх. А скільки там людей з інвалідністю жебракують…
Або ж Саша розповідала, що в Білорусі забирають дітей у батьків на інвалідних візках… без права на повернення. І ти нічого не можеш вдіяти. Одна пара почали судитися за дитину, а їм незворушно відповіли: “Ми не знаємо, де вона — уже всиновлена…”. Знаю сімейну пару на візках, вони дуже відомі в Білорусі й “зубаті” — у них дитину не чіпають. А в простих смертних… Я була шокована. Порівняно з цим наші сходи — це ніщо!
Питання дискримінації актуальне для дуже багатьох країн. Втішає, що попри такі обставини, є класні, талановиті дівчата, які прагнуть змін.
І я схильна жити за принципом, що від самої людини залежить дуже багато. Зрада зрадою, але саме ми маємо озвучувати проблеми й пропонувати рішення.
“ЧАС СТВОРИТИ КОНКУРС “МІС ІНКЛЮЗІЯ-ВСЕСВІТ” ЗА УЧАСТІ РІЗНИХ ЖІНОК”
— Уляно, чи не виникала в організаторів ідея інклюзивного конкурсу: щоб і дівчата на візках, і конкурсантки без інвалідності, незрячі…
— Іро, а давай першими організуємо такий конкурс? — раптово перебиває мене Уляна. — Ти просто озвучила мої думки. Бо ще одне змагання дівчат на візках — це вже давно минулий день. Але, пропонуючи конкурс на кшталт “Міс Інклюзія-Всесвіт”, слід до дрібниць продумати формат — як досягти рівності для всіх конкурсанток. Бо навіть у нас під час першого тренування позаду опинилися ті, які не могли швидко рухатися чи вправно користуватися інвалідним візком. Зрештою, режисери-постановники все гарно спланували, і кожна з дівчат могла максимально себе показати.
А тепер уяви, які виклики можуть бути на інклюзивному конкурсі! Наскільки треба не відчувати під собою візок, “пережити” свою інвалідність, щоб заявити, що я на рівні з людиною, яка ходить…
— Як гадаєш, що для цього потрібно?
— На початку нашої розмови я згадувала про польську Фундацію активної реабілітації. У них є великий досвід організації таборів для жінок з інвалідністю. Я прагну подібну школу організувати в Україні, шукаю партнерів. Гадаю, із FAR ми вже не втратимо зв’язок.
У такій школі дівчата, що користуються інвалідним візком, дізнавалися б усі нюанси відновлення після травми, які існують засоби реабілітації, про репродуктивне здоров’я, і загалом про свої права. І при цьому вчилися бути красивими й упевненими. Конкурс “Міс світу на інвалідних візках” мене до цього спонукав ще більше.
Надихають самі дівчата. Так, дві француженки з ДЦП, з якими я познайомилася, відрізняються від наших дівчат з ДЦП — як небо і земля. Не можна передати, наскільки вони впевненні!
Наприклад, у конкурсантки із Сан-Марино власне модельне агентство, вона, до речі, запросила мене на фешн-показ наступного року. Інша дівчина з Нідерландів працює перукаркою, у неї для роботи є спеціальне крісло, з яким вона без особливих труднощів обслуговує клієнтів. Або ж переможниця Саша Чічікова — перша акторка з інвалідністю в Білорусі…
Я не кажу про безоплатну участь у цій школі — інакше це буде непродуктивно. Скільки разів переконувалася, що все, що дається запросто, не мотивує і не спонукає до відповідальності. Хочеться навчити насамперед бути впевненою жінкою! Поставити фізичний стан на останнє місце й виховувати в собі незалежність, особистість. А я вірю в українок з інвалідністю — вони варті бути щасливими, варті бути переможницями по життю.
Матеріал підготовлений за підтримки Кампанії з протидії дискримінації
