Про загрози свободі слова в проєкті Цивільного кодексу: погляд автора висновку Ради Європи

На початку червня на запит голови парламентського Комітету з питань свободи слова Ярослава Юрчишина Рада Європи надала юридичний висновок щодо окремих положень проєкту нового Цивільного кодексу (законопроєкт № 15150). Попри те що спікер ВРУ поспішив назвати цей висновок позитивним, він містить значно більше критичних зауважень, ніж позитивних оцінок. Докладніше про це розповідає автор висновку консультант Ради Європи Даніл Сербін. ZMINA публікує його колонку.

Проєкт нового Цивільного кодексу містить серйозні системні недоліки в тих статтях, що стосуються свободи слова, свободи медіа та доступу до інформації. І ці недоліки не дрібні технічні огріхи, які можна виправити редакційною правкою. Йдеться про концептуальні підходи, що суперечать практиці Європейського суду з прав людини та стандартам Євросоюзу.

Що є позитивного?

Почну з того, що заслуговує на схвалення. Законодавець зробив декілька кроків уперед, які свідчать про реальну спробу наблизити цивільне право до реалій сучасного суспільства.

Вперше в українському законодавстві розмежовуються право на спростування та право на відповідь як самостійні механізми захисту – це логічно і відповідає міжнародним стандартам. 

Запроваджується досудове примирення сторін через публічне вибачення – хороша альтернатива затяжним судовим процесам. 

Нарешті, отримують законодавче закріплення право на “цифровий образ”, право на забуття, право на інформаційний спокій, право на особисті нотатки. А цифрові права вперше поширюються і на юридичних осіб.

Усе це свідчить, що законодавець намагається адаптувати цивільне право до цифрової епохи та враховує тенденції, що розвиваються в Раді Європи та ЄС. Намір – правильний. Проблема – в реалізації.

Перша проблема: однаковий підхід до публічних і приватних осіб

Найбільшим системним недоліком всіх проаналізованих статей є повна відсутність диференційованого підходу до публічних та приватних осіб. Це фундаментальна вимога практики ЄСПЛ, і її ігнорування – не дрібниця.

Що це означає на практиці? Президент країни й пересічний громадянин за проєктом ЦК мають однакові права щодо захисту від поширення інформації, щодо права на відповідь, щодо заборони публікацій. Але це суперечить логіці, яку ЄСПЛ виробляв десятиліттями: публічна особа, яка свідомо обирає публічну роль і отримує від суспільства владу або вплив, має терпіти підвищений суспільний інтерес до своєї діяльності. Саме тому межі припустимої критики стосовно неї є ширшими.

Якщо цю різницю не закріпити в законі – публічні особи отримають правовий інструмент для того, щоб обмежувати висвітлення своєї діяльності. І саме норми, що видаються нейтральними, стануть зброєю проти журналістів та медіа.

Право на відповідь: від захисту до важеля тиску

Стаття 295 проєкту ЦК, мабуть, є найнебезпечнішою з погляду практичних наслідків. Вона закріплює право на відповідь незалежно від достовірності інформації. Подивімось, що це означає в реальному житті.

Журналісти публікують розслідування про корупційну схему. Фігурант матеріалу стверджує, що публікація “порушила його особисті немайнові права”. Факти в матеріалі абсолютно достовірні, але це за новою нормою неважливо. Він має право вимагати від редакції опублікувати свою відповідь. Редакція вимушена або погодитися, або судитися.

Водночас законопроєкт не встановлює строків для звернення за правом на відповідь, не визначає строків для публікації відповіді після отримання вимоги, не перелічує підстав, з яких редакція може відмовити в публікації. Це тріада правової невизначеності, що відкриває широкі можливості для зловживань.

Важливо також враховувати: стаття 43 чинного Закону “Про медіа” вже регулює право на відповідь, і регулює його значно краще – із чіткими критеріями та підставами для відмови. Якщо проєкт ЦК буде ухвалений у нинішній редакції, виникне колізія між спеціальним законом і кодексом. А Цивільний кодекс, за законом про правотворчу діяльність, має вищу юридичну силу. Як наслідок, ретельно вибудувані захисні механізми Закону “Про медіа” можуть бути нівельовані.

Превентивна заборона: цензура під юридичним прикриттям

Стаття 297 – це ще одна серйозна загроза. Вона допускає судову заборону поширення інформації ще до її оприлюднення. Водночас жодних критеріїв для застосування такого заходу не встановлено. Не передбачено й обов’язкового оцінювання суспільного інтересу.

Уявімо ситуацію: редакція готує матеріал про зловживання посадовця. Посадовець дізнається – і до публікації звертається до суду з вимогою заборонити поширення. Суд, не маючи жодних законодавчих критеріїв для оцінки ситуації, може задовольнити позов. Матеріал не виходить. Громадськість позбавлена суспільно важливої інформації.

ЄСПЛ у справі “Мослі проти Сполученого Королівства” чітко зазначив: превентивне обмеження публікацій припустиме лише за виняткових умов і вимагає надзвичайно ретельного судового контролю. Новини – “швидкопсувний товар”: навіть кількаденна заборона може знецінити публікацію і порушити право громадськості на отримання інформації вчасно. Стаття 297 у нинішній редакції не містить жодного з тих запобіжників, які ЄСПЛ вважає обов’язковими.

Цифрові права: гарна ідея з небезпечними деталями

Статті про цифрові права, мабуть, найамбітніша частина законопроєкту. І тут я хочу бути чесним: сама ідея кодифікувати цифрові права в цивільному кодексі правильна. Але конкретне виконання викликає серйозне занепокоєння.

Візьмімо статтю 336 про право на цифровий особистий простір. Вона встановлює, що оброблення персональних даних допускається виключно за згодою особи. Але регламент ЄС GDPR – документ, на який ми орієнтуємося в рамках євроінтеграції, – передбачає шість законних підстав для оброблення даних, і згода лише одна з них. Виконання договору, дотримання юридичного зобов’язання, захист суспільного інтересу – усе це є самостійними підставами.

Якщо ЦК зафіксує лише згоду як єдину підставу – це може паралізувати цілі сектори. Журналістські розслідування, засновані на аналізі відкритих реєстрів, антикорупційний моніторинг, OSINT-журналістика – всі ці практики стануть юридично вразливими. Будь-яка публічна особа зможе стверджувати, що її “цифровий особистий простір” був порушений без її згоди.

Стаття 321 про “цифровий образ” – ще один приклад. Це справді новаційна норма, аналогів якій немає в праві інших держав. Але саме тому вона потребує особливої обережності. Поняття “цифровий образ” об’єднує настільки різні явища – від персональних даних до deepfake і сатиричних зображень, що без чіткого розмежування норма стане непередбачуваною. Закон, за яким не можна передбачити наслідків своїх дій, – це поганий закон.

SLAPP-позови: невидима загроза, яку проєкт ігнорує

Є тема, яка взагалі залишилася поза межами проєкту, – захист від SLAPP-позовів. Стратегічні позови проти публічної участі – це позови, які подаються не з метою реального захисту прав, а з метою залякати, виснажити ресурси та примусити до мовчання журналістів, активістів, правозахисників.

Рада Європи та ЄС активно розробляють механізми захисту від таких позовів. В Україні ця тема теж обговорюється – існує робоча група з розроблення законодавства для захисту журналістів та активістів від SLAPP-позовів. Є і попередній висновок Ради Європи на цю тему.

Проєкт ЦК ці напрацювання повністю ігнорує. Жодна з проаналізованих статей не містить запобіжників від зловживання правом на захист особистих прав як інструментом тиску на медіа. А деякі норми – зокрема, необмежене право на відповідь та превентивна заборона публікацій – можуть стати інструментом SLAPP-позовів у руках несумлінних позивачів.

Хочу наголосити на тому, що часто губиться в публічній дискусії. Мій висновок – це оцінка конкретних статей, а не всього проєкту Цивільного кодексу. Новий ЦК – масштабний документ, що зачіпає багато сфер правового регулювання. Більшість цих сфер я взагалі не аналізував і не маю права робити загальних висновків.

Проте ті сфери, які я аналізував, – свобода слова, медіа, захист особистих прав у цифровому середовищі – є критично важливими для функціонування демократичного суспільства. І саме тому я вважаю за необхідне говорити про знайдені проблеми чітко і голосно.

Ще одне: рішення ЄСПЛ уже сьогодні є важливим джерелом права для українських судів у справах про поширення інформації. Якщо новий ЦК запозичить лише окремі ідеї з практики ЄСПЛ, ігноруючи інші, – це може створити парадоксальну ситуацію: закон, який номінально посилається на стандарти Ради Європи, але фактично суперечить їм у ключових деталях.

Що потрібно зробити?

Я не виступаю проти оновлення Цивільного кодексу. Навпаки, Україна потребує сучасного цивільного законодавства, адаптованого до цифрового суспільства та стандартів ЄС. Але ухвалення проєкту в нинішній редакції – це не рух уперед, це ризик зробити крок назад у сфері свободи слова.

Конкретні кроки, які я вважаю необхідними: 

• Закріпити диференційований підхід до публічних та приватних осіб відповідно до практики ЄСПЛ у всіх аналізованих статтях.

• Обмежити право на відповідь (ст. 295) випадками поширення недостовірних фактів або інформації, що завдає шкоди правам особи; встановити чіткі строки та підстави для відмови.

• Переглянути статтю 297: заборона публікацій до їхнього виходу має бути винятковим заходом з чіткими критеріями та обов’язковою оцінкою суспільного інтересу.

• Узгодити статті про цифрові права з GDPR та іншими актами ЄС у сфері захисту даних; передбачити винятки для суспільного інтересу, журналістики та антикорупційного контролю.

• Запровадити механізми запобігання SLAPP-позовам, засновані на стандартах Ради Європи та ЄС і попередніх юридичних висновках організації.

• Узгодити положення проєкту ЦК з чинним Законом “Про медіа”, щоб уникнути правових колізій.

Я сподіваюся, що ця дискусія – лише початок. Медіаспільнота, юристи-практики, дослідники цифрових прав мають отримати реальний голос у процесі доопрацювання законопроєкту. Рада Європи готова підтримати цей процес експертно. Але рішення ухвалювати українському суспільству та українським законодавцям.

 Даніл Сербін, консультант Ради Європи, автор юридичного висновку щодо окремих положень проєкту ЦК України (№ 15150)