Рятував людей в окупації: історія пастора та волонтера Віктора Бондаренка з Бердянська, якого засудили до 22 років неволі
Росія використовує Російську православну церкву (РПЦ) як інструмент контролю на окупованих територіях України, просуваючи ідеологію “руського міра” та витісняючи інші конфесії. За даними Міністерства закордонних справ України, щонайменше 67 священників, пасторів і монахів були вбиті або закатовані російськими окупантами, а майже 650 культових споруд різних конфесій були пошкоджені або зруйновані.
Для зачистки релігійного простору окупаційна влада застосовує заборону богослужінь, захоплення храмів, погрози, сфабриковані кримінальні справи, депортації та вбивства.
Водночас попри можливі репресії багато священнослужителів залишаються на окупованих територіях, щоб підтримати вірян і за можливості надавати їм не лише духовну, а й гуманітарну допомогу.
Саме так діяв пастор євангельської церкви та волонтер із Бердянська Віктор Бондаренко. Чоловік організовував евакуацію людей, доставляв гуманітарну допомогу та підтримував громаду. Після початку повномасштабного вторгнення Бондаренка двічі затримували окупанти. І якщо у 2022 році після кількох допитів та катування його відпустили, то після арешту у травні 2024 його засудили за сфабрикованою справою до понад 22 років неволі в російських в’язницях.
Протягом двох років його утримували в різних установах: в СІЗО окупованого Мелітополя, СІЗО №1 у Донецьку, у в’язницях Таганрогу та Кірова на території Росії. Наразі він перебуває у сумнозвісному “Володимирському централі”.
Про діяльність пастора Віктора Бондаренка в окупації, деталі його арештів та утримання в неволі розповіла ZMINA його донька Марія Сізьонова. Вона вважає свою історію частиною спільної долі тисяч українських цивільних, яких незаконно утримує Росія. Щоб привернути увагу до їхнього повернення, Марія разом з іншими родинами створила ГО “Цивільні вільні” та займається адвокацією цивільних бранців в Україні й за кордоном.
Після окупації Бердянська пастор евакуював людей та завозив гуманітарну допомогу в місто
Віктор є пастирем Християнської євангельської церкви “Благодать через віру” (ХЄЦ). До того, як стати духівником, Віктор здобув фах автоелектромеханіка і певний час ремонтував холодильники та морозильні камери.
“Ми почали ходити до церкви, коли мені було 7 років. Батько був вірянином 5 років, поки не пішов навчатися до духовної школи. Так він став священником і прослужив більше 15 років”, – пригадує донька Віктора.
Для родини Бондаренків війна розпочалася майже 12 років тому. Коли ворог окупував Донецьк, під ударом опинився головний храм міста – Християнська євангельська церква. Тоді Віктору вдалося вивезти з окупованого Донецька до безпечнішого на той час Бердянська близько 150 одновірців.
“Я, мій чоловік Олександр та батько евакуювали з Донецька кілька родин із дітьми. В одній із них було восьмеро дітей. Ми допомагали людям облаштуватися на новому місці: знаходили житло, забезпечували продуктами й усім необхідним. Так і почалося моє волонтерство“, – розповідає Марія.
Напередодні повномасштабного вторгнення Віктор попросив свою доньку зібрати “тривожну валізу”, пояснюючи це побоюваннями подальшої ескалації з боку РФ. Тоді Марія не повірила батькові, але все ж зробила так, як він сказав.
27 лютого 2022 року російські війська окупували Бердянськ. Невдовзі полиці магазинів і аптек спорожніли – містяни масово скуповували продукти та ліки. Найважче доводилося багатодітним родинам, яким дедалі складніше було прогодувати дітей. Щоб підтримати їх, Віктор разом із зятем їздив до навколишніх сіл, де закуповував продукти.
“Щоб купити хліб, люди займали чергу ще о четвертій ранку… Тато разом із моїм чоловіком їздив до фермерів у навколишні села, звідки привозив олію, хліб, крупи та інші продукти. Їм допомагали дев’ятеро волонтерів“, – каже Марія.
Родина складала детальні списки, щоб допомога надходила безпосередньо тим, хто її найбільше потребував. За ними Віктор з Олександром евакуйовували людей до Запоріжжя. Звідти вони привозили до Бердянська гуманітарну допомогу, яку самостійно розподіляли на місці.
Пастир не приховував, що гуманітарну допомогу привозили з підконтрольної українській владі території. За словами Марії, в умовах окупації Віктор відкрито демонстрував свою проукраїнську позицію, підтримував людей та вселяв в них надію.
“Зазвичай вони приїжджали, відсипалися і наступного дня знову їхали. Тобто майже не відпочивали“, – каже донька.
Згодом Бондаренко почав евакуйовувати людей із Маріуполя, Мелекіного, Володарського та Білосарайської. Марія пригадує, як у перші тижні повномасштабного вторгнення Маріуполь опинився у повному оточенні. Через безперервні російські обстріли та авіаудари загинули тисячі мирних жителів. Щойно з’явилася можливість дістатися до міста, Віктор почав евакуйовувати людей до Бердянська.
Перед одним з таких евакуаційних виїздів російські військові дозволили людям сісти в автомобіль, однак щойно він рушив, почали по ньому стріляти. За кермом перебував Віктор, а поруч з ним сидів 85-річний чоловік, який отримав вогнепальне поранення. Марія додає, що попри обстріл батьку вдалося доправити постраждалих до лікарні. Родина наголошує, що автомобіль був чітко позначений емблемою Червоного Хреста, як і всі інші машини, які використовувалися для евакуації в той період.
“Літній чоловік, на жаль, помер. У лікарні залишилися всі записи про постраждалих, час їхнього прибуття, автомобіль та інші деталі. Ми просили окупантів перевірити ці дані, оскільки це було свідченням, того що Віктор евакуйовував мирних жителів, а не перевозив військових“, – каже жінка.
Марія переконана, що тоді її батька врятувало диво. Попри пережите, Віктор не припинив евакуацію містян.
“На той момент місцева влада в окупованому Бердянську ще залишалася українською, тому людей, які втекли з Маріуполя, селили на базах відпочинку та в санаторіях. Ми забезпечували їх продуктами, ліками та речами першої потреби“, – пригадує Сізьонова.
Також родина допомагала тим, хто не хотів залишатися в окупації, дістатися через окуповану Василівку до Запоріжжя. До вивезення близько 700 людей долучилася майже вся сім’я Бондаренків.
Під час обшуку окупантів здивувало, що кожна дитина мала власний велосипед, бо “так не повинно бути”
19 квітня 2022 року Віктор разом із Олександром вкотре повернувся з чергової евакуації. Одна цього разу поїздка видалася складнішою, ніж у попередні рази. Чоловіків змушували повністю роздягатися на кожному російському блокпосту, а їх було близько 17.
“Через сильний дощ і холодну погоду ця поїздка була надзвичайно важкою. Вони обоє дуже змерзли і похворіли“, – згадує Марія.
Цього ж дня російські військові оточили район міста, в якому мешкала родина Бондаренків. До їхнього будинку вдерлося близько 40 озброєних російських військових, які змусили батьків та дітей вишикуватися вздовж стіни. Окупанти перевірили їхні документи та телефони, а потім провели в оселі брутальний обшук.
“Вони перерили весь будинок, літню кухню, горище. Потім побачили, що одна з машин, якою евакуювали людей з Маріуполя, була розстріляна. Окупанти заявили, що якщо автомобіль потрапив під обстріл, то, мовляв, ним вивозили “азовців”. Дуже дивна логіка“, – розповідає донька.
Найбільше окупантів здивувало, що кожна дитина мала власний велосипед. Вони це сприйняли як ознаку “заможного життя” і навмисно порізали колеса на всіх роверах. Як зазначає Марія, дідусь багато років мріяв їздити з онуками до моря, тому поступово кожній дитині придбали по велосипеду.
“Для них це стало ще одним приводом звинуватити нас в тому, що нас нібито “добре фінансує Україна”. Один із військових заявив, що “так не повинно бути” і що, мовляв, у дітей має бути один велосипед на всіх“, – додає вона.
Окупанти поводилися грубо, допитуючи кожного члена родини окремо. Представник ФСБ, який був присутній під час так званого “обшуку”, намагався психологічно тиснути на Марію, заявляючи, що “українці стріляли в нього”. Вона відкинула ці звинувачення.
Марія зізнається, що досі не знає, як наважилися відповісти ефесбівцю, що єдиною зброєю її батька є Біблія та Христос. Вона пояснила, що в її розумінні священники й медики мають допомагати всім людям, незалежно від того, по який бік фронту вони опинилися. На це ефесбівець відповів, що, якщо Бог, якому служить Віктор, справді такий самий живий, як Аллах, то він ще повернеться додому.
“Це були дагестанці, які дуже детально нас розпитували. Вони забрали з собою документи, права та телефон батька і мого чоловіка. Одягнули їм мішки на голову, скували руки стяжками і забрали. Перед цим вони сказали, що проводять слідчі дії”, – додає вона.
Коли російські військові виводили з будинку Віктора та Олександра, чотирирічний син Марії кинувся за ними, благаючи не забирати їх. За її словами, хлопчик кричав: “Не чіпайте дідуся! Не чіпайте тата!”. Тоді один із військових присів поруч з дитиною й сказав: “Не плач. Ми зараз з ними у війнушки пограємося і повернемося”.
Тоді ж російські військові вилучили дві автівки, якими пастор перевозив гуманітарну допомогу та евакуйовував людей. Пізніше ріднім довелося викуповувати у російських військових вилучені документи й автомобілі.
На допитах пастора змушували слухати, як катують його зятя
На момент затримання Віктор мав серйозні проблеми зі здоров’ям. Незадовго до повномасштабного вторгнення в нього виявили гепатит С. За словами Марії, до лікування зубів він був донором крові і жодних ознак захворювання тоді не виявляли. Через це близькі припускають, що він міг інфікуватися під час відвідин стоматолога. До арешту пастор лише розпочав курс терапії, але не встиг його завершити. Крім того, він страждав на артеріальну гіпертензію.
Згодом Марія дізналася від співробітника ФСБ, що росіяни склали списки людей, яких вважали “підозрюваними” та такими, що “становили загрозу їхній владі”.
Увесь час, поки Віктор і його зять перебували в неволі, родина намагалася їх розшукати. Наступного дня Марія звернулася до окупаційної комендатури, де черговий їй сказав, що серед затриманих її батька та чоловіка немає.
“Співробітники окупаційних правоохоронних органів відмовлялися реєструвати наші заяви про зникнення, наполягаючи, що чоловіків нібито “забрали на перевірку”. Вони чотири рази рвали наші заяви, не повідомляючи, де саме їх утримують. Хоча мали б сказати, щоб ми передали їм найнеобхідніші речі“, – каже донька.
Якось родині повідомили, що Олександр і Віктор перебувають у Бердянську та незабаром повернуться додому. Тоді Марії зателефонували з невідомого номера і запитали, які ліки потрібні батьку, бо у нього піднявся тиск. Розмова тривала лише кілька секунд і проходила під контролем російських силовиків.
“Вони дозволили батьку сказати пару слів. Він нас попросив нікому нічого не розповідати й запевнив, що їх скоро відпустять”, – пригадує Марія.
Як з’ясувалося, росіяни возили волонтерів до складів, де вони зберігали гуманітарну допомогу. Коли окупанти переконалися, що там немає зброї, їх відпустили. Віктор повернувся додому на дев’яту добу, а Олександр – на п’ятнадцяту.
Також однією з причин звільнення пастора стала кровотеча, яка відкрилася у нього під час побиття. Тоді лікар, який був присутній на допиті, підтвердив, що він перебуває у тяжкому стані.
“Він майже не говорив про пережите, а найбільше його мучила думка, що зять досі залишається в полоні, адже для нього він як рідний син”, – зазначає донька.
За словами Марії, після звільнення обидва були виснажені й побиті. Спина Віктора була вкрита синцями, а в Олександра залишилися сильні забої на грудях. Через погрози окупантів родина не могла звернутися до лікарів, тому за ними доглядали рідні.
“Вони повернулися схудлими, змарнілими та побитими. По всьому тілу були гематоми – спині, грудях, ногах. Під колінами було все синє“, – каже жінка.
Вже після звільнення обидва розповіли родині про умови, в яких їх утримували. Як пригадує Марія, чоловік перебував у переповненій камері разом з військовополоненими. Спальних місць не вистачало, а вдень ув’язненим забороняли лягати. Вночі росіяни влаштовували допити й катування бранців, щоб інші чули їхні крики. Через недосипання та психологічний тиск Олександр довго не міг спати в тиші й засинав лише під звуки телевізора або іншого фонового шуму.
Під час допитів Віктора змушували слухати, як катують його зятя. Через мішок на голові пастир нічого не бачив, але чув усе, що відбувалося. Для нього це було одним із найстрашніших випробувань.
“До них обох застосовували неодноразово імітаційні розстріли, змушуючи повірити, що їх ось-ось уб’ють. Ще вони розповідали, що людей катували електричним струмом, обливаючи перед цим водою. Застосовуючи катування, вони хотіли вибити з них потрібні їм свідчення”, – наголошує жінка.
Ефесбівці вимагали від волонтерів зізнатися у співпраці з українськими спецслужбами та розпитували про “сховану зброю”. Попри тиск і катування, батько та чоловік Марії відмовлялися підтверджувати вигадані звинувачення.
Після того як чоловіки трохи оговталися, вони знову повернулися до евакуації людей.
“У серпні 2022 року поїздка тривала п’ятнадцять днів, хоча від Бердянська до Запоріжжя – лише кілька годин дороги. Спочатку наші не пропускали їх через масовані обстріли, а потім вони ще дев’ять днів просиділи у “сірій зоні”. Майже всі машини пропускали, а волонтерські – ні. Коли вони нарешті повернулися додому, їм прямо сказали, що це була остання поїздка – більше їх не пропустять“, – розповідає донька.
Окупаційна влада почала перевіряти, чи відвідують діти містян російські школи
Остаточно залишити окуповане місто родина Сізьонових вирішила у вересні 2022 року. На той час окупаційна влада почала перевіряти, чи відвідують діти містян російські школи. Особливе занепокоєння у Марії викликала доля дітей, які перебували під опікою. Знаючи про випадки вивезення таких дітей з окупованого Мелітополя, вона вирішила більше не ризикувати й виїхати з окупованого Бердянську до Києва. Однак Віктор залишився в місті.
“Ми виховуємо прийомних дітей – двох хлопчиків, які залишилися самі після смерті матері від онкології, та дівчинку з сиротинця”, – розповідає вона.
Родина неодноразово просила Віктора виїхати з окупованого Бердянська. Однак він свідомо вирішив залишитися, адже не міг покинути своїх парафіян та літніх батьків. Своє рішення пояснював біблійним висловом: “Уражу пастиря – і розсіються вівці”. Він вважав, що поки в місті залишаються пастирі, люди мають моральну підтримку. Попри занепокоєння, рідні були змушені прийняти його вибір.
Залишаючись в Бердянську пастор майже два роки допомагав місцевим. Увесь цей час Віктор перебував під пильним наглядом ефесбівців: його регулярно викликали на допити, погрожували та намагалися залякати, особливо після вибухів чи інших інцидентів у місті. Одним з перших тривожних сигналів стало вилучення у нього водійського посвідчення.
“Після загибелі підлітків Тиграна Оганнісяна та Микити Ханганова російські силовики без жодних пояснень два дні тримали батька у слідчому ізоляторі”, – зауважує Марія.
Друге затримання: невідомі повісили собаку Бондаренків на паркані біля будинку
7 травня 2024 року Віктор як завжди вийшов вигуляти свого французького бульдога Нюшу. Через те, що прогулянка мала тривати лише кілька хвилин, він не взяв з собою ані документів, ані телефону. Додому пастор вже не повернувся.
“Пізніше ми дізналися від сусідів, що невідомі повісили собаку на паркані біля будинку. Вона вижила, але осліпла“, – з сумом згадує донька.
Протягом трьох тижнів родина не знала, чи живий Віктор. Від свідків рідні дізналися, що на вулиці троє невідомих чоловіків у цивільному одязі схопили його, посадили до машини та вивезли у невідомому напрямку.
У той час на тимчасово окупованій території проходила чергова незаконна виборча кампанія. Тоді ж, за словами Марії, лише за кілька днів у Бердянську зникли близько двох десятків людей.
Також Марія написала заву до української поліції про викрадення батька на окупованій території.
Згодом із повідомлень російських пропагандистських медіа стало відомо, що Віктора затримали й він перебуває в Мелітопольському СІЗО.
“Пізніше інформація про це підтвердилась. Нам вдалося передати тату Біблію, окуляри та особисті речі. На викладених росіянами відео, ми помітили, що він виглядав змарнілим та виснаженим”, – пригадує Марія.
У російських ЗМІ також зʼявилось відео, на якому пастор показує на цегляну стіну невідомої будівлі та нібито зізнається, що заклав там якісь три пляшки. За інформацією російських журналістів, пастора звинуватили в участі в диверсійній групі, диверсії та незаконному виготовленні вибухівки. Зокрема, йому інкримінували підрив каналізаційної помпової станції та опор ліній електропередач у 2022 році.
Російське слідство стверджує, що Бондаренко нібито співпрацював із СБУ: фотографував опори ЛЕП, вимірював товщину металу та передавав ці дані українським спецслужбам. Згодом, за словами ефесбівців, він отримав елементи вибухового пристрою та використав їх для підриву трансформаторної підстанції й ліній електропередач.
“Його звинуватили у тероризмі. І намагалися інкримінувати диверсію та інші злочини. Під час допитів на батька чинився шалений психологічний тиск. Ми припускаємо, що його змусили підписати необхідні слідству свідчення, погрожуючи зашкодити рідним”, – пояснює вона.
Пізніше родина дізналася, що Віктора певний час утримували в окупованому Криму, а вже звідти етапували до Мелітополя. Його неодноразово перевозили між Мелітополем і Донецьком, де тривали слідчі дії та проходив судовий процес.
Як зазначає Марія, під час перебування в слідчих ізоляторах Віктора постійно переводили до штрафного ізолятора. Також попри його проблеми зі здоров’ям, йому відмовляли у передачі ліків.
“3 грудня 2024 року Донецький “суд” засудив батька до 22 років і двох місяців позбавлення волі. У червні 2025 року після розгляду апеляції, яка не змінила вирок, його етапували до Росії. Там він утримувався в Кірові та Таганрозі. Нині батько перебуває у “Володимирському централі”“, – зазначає жінка.
Крім того, Марія розповіла, що перед апеляційним розглядом Віктора жорстоко побили. Під час допитів від нього вимагали інформацію про доньку, чим вона займалася та людей, з якими вона співпрацює. Водночас представники російської спецслужби продовжували проводити обшуки у колишньому центру реабілітації та адаптації, створеному Віктором.
Попри гепатит С та міжхребцеві грижі Віктор не отримує належної медичної допомоги
Нині Віктора утримують російській в’язниці суворого режиму, розташованій у місті Владимир, разом з іншими українськими цивільними бранцями. За словами Марії, вони перебувають у тримісній камері, мають доступ до книжок та можуть дивитися телевізор.
“Батько скаржиться на сильний біль у спині через міжхребцеві грижі та постійно підвищений артеріальний тиск. До цього додається, як я вже згадувала, гепатит С. Попри серйозні проблеми зі здоров’ям, він не отримує належної медичної допомоги. Умови утримання лише погіршують його стан“, – скаржиться донька.
Звільнений цивільний, який сидів разом з ним в одній камері, розповів рідним, що Віктор намагається підтримувати інших в’язнів. Пастор щовечора читає їм Біблію, закликає не втрачати надію і просить кожного уявити своє життя після звільнення. Саме такі розмови допомагають багатьом незаконно ув’язненим триматися у російській неволі.
“З особистих речей у нього залишилась Біблія у шкіряній палітурці, яку він постійно читає. А ще він почав занотовувати усі події, що відбувалися з його родиною від початку вторгнення“, – розповідає вона.
Родина також домагається, щоб Віктору надали належну медичну допомогу. Марія офіційно звернулася до адміністрації в’язниці з запитом про стан його здоров’я. На це їй відповіли, що розголошувати медичну інформацію без письмової згоди самого пастора вони не мають права. За словами Марії, після цього звернення Віктору почали регулярно вимірювати артеріальний тиск і давати знеболювальні. Адміністрація також запевнила, що він перебуває під постійним наглядом медиків.
“Ми намагаємося забезпечити його необхідними ліками, однак для цього потрібно отримати призначення від тюремного лікаря, через що цей процес займає багато часу“, – каже донька.
Рідні можуть передати Віктору лише одну посилку на рік вагою до 20 кілограмів. Також чоловік має право на одне тривале побачення щороку, щомісячну 15-хвилинну телефонну розмову, невеликі бандеролі з книжками та документами, а також придбання товарів в тюремному магазині в межах встановленого ліміту.
“Батьку двічі дозволили нам зателефонувати. Під час одного з дзвінків він попросив нас більше не надсилати скарги, бо вони через це затримують листи”, – скаржиться Марія.
Звільнені полонені розповіли донці, що умови утримання у в’язниці залишаються важкими.
“В листах треба уникати формулювань про швидке повернення, бо якось батька за це побили. Такі слова адміністрація в’язниці використовує як привід для психологічного тиску“, – обурюється Сізьонова.
Наразі листи залишаються єдиним способом зв’язку Марії з батьком. Вона надсилає електронне повідомлення, яке роздруковують і передають Віктору. Пастор пише відповідь від руки на спеціальному бланку, після чого її сканують і надсилають родині.
“Так ми спілкуємося майже два роки. Буває, я сьогодні напишу листа, а через три дні вже отримую відповідь. Буває, чекаю тижнями. Іноді він запитує, чому я йому не пишу. Тоді розумію, що якийсь із листів не дійшов“, – розповідає волонтерка.
Марія зазначає, що з деяких листів цензори викреслюють цілі абзаци, навіть якщо вони не містять жодної інформації, яку окупаційна влада могла б вважати забороненою. В одному з листів вона згадала сімейну історію про те, як колись Віктор власноруч зібрав з двох ялинок одну – саме таку, яку вважав ідеальною. Для родини цей спогад став символом домашнього тепла й мирного життя, до якого вони сподіваються повернутися.
Як Росія змушує священнослужителів переходити під контроль Російської православної церкви
За даними МЗС щонайменше 67 священників, пасторів і монахів були вбиті або закатовані російськими окупантами.
Водночас реальна кількість священнослужителів постраждалих від репресій окупантів може бути більшою, зазначає у коментарі ZMINA релігієзнавець Владислав Гаврилов.
За його словами, механізми тиску на священників для нівелювання їхнього впливу на громаду або використання його на свою користь можуть бути різними і залежать від конфесії.
Так, наприклад, пастору мелітопольської церкви “Благодать” Михайлу Брицину окупанти заявили, що протестантські церкви будуть ліквідовані на користь РПЦ. Священника Української греко-католицької церкви (УГКЦ) Олександра Богомаза ФСБ змушували порушити таємницю сповіді, а після відмови депортували. Священників УГКЦ Івана Левицького та Богдана Галету незаконно утримували в неволі до червня 2023 року, при цьому Галета був позбавлений необхідної медичної допомоги.
Репресії поширюються і на духовенство Православної церкви України: на окупованій Херсонщині росіяни закатували священника Степана Подольчака, а 74-річного Святослава Пітерського депортували за відмову визнати анексію Запорізької області. Переслідують і священнослужителів Української православної церкви (колишня УПЦ Московського патріархату), які відмовляються підпорядковуватися РПЦ. У січні 2025 року протоієрея з Токмака Костянтина Максимова засудили до 14 років ув’язнення за сфабрикованим обвинуваченням у шпигунстві після його відмови підтримати переведення Бердянської єпархії під контроль РПЦ.
Гаврилов пояснює, що священникам Української греко-католицької церкви зазвичай пропонують “добровільно-примусово” перейти до Російської православної церкви (РПЦ). Натомість парафії Православної церкви України та Української православної церкви (колишня УПЦ МП) окупаційна влада просто перепідпорядковує РПЦ.
“Священникам фактично не залишають вибору: або вони служать у структурі РПЦ, або їх оголошують нелегітимними та змушують залишити окуповану територію“, – пояснює експерт.
Як зазначає Гаврилов, окупаційна влада взагалі не розрізняє окремих конфесій, зокрема баптистів, євангелістів, методистів та інших. Їх розглядають як єдину “протестантську церкву”, вимагаючи об’єднання, реєстрації за російським законодавством або припинення діяльності. Священнослужителів, які відмовляються виконувати ці вимоги, також змушують виїжджати з окупованих територій.
Наразі нема статистики щодо переходу священнослужителів на бік окупаційної влади. Гаврилов наголошує, що необхідно розрізняти священнослужителів, які свідомо співпрацюють з окупаційною владою, підтримують російську армію чи займаються колабораційною діяльністю, і тих, хто був змушений перереєструвати релігійну громаду відповідно до російського законодавства, щоб зберегти можливість служіння.
“Це принципово різні ситуації, тому об’єктивної статистики наразі не існує“, — зазначає він.
Також відсутні дані щодо точної кількості незаконно ув’язнених священників на окупованих територіях. Експерт зауважує, що священнослужителів часто обліковують як цивільних бранців, а не окрему категорію. Крім того, різні конфесії мають різні моделі служіння: у православних є священники, у протестантських церквах – пастори, проповідники та інші служителі.
“Єдиної статистики також немає. Відомо, що на тимчасово окупованих територіях понад 60 священнослужителів були вбиті або зазнали катувань“, – зазначає він.
Щоб обліковувати викрадених окупантами українських священників, потрібно проводити окреме дослідження та співпрацювати з державними органами й релігійними громадами. За словами Гаврилова, дані можна отримувати через Державну службу України з етнополітики та свободи совісті, а також безпосередньо від єпархій і керівних органів церков, які володіють інформацією про свої парафії та священнослужителів.
Водночас таке дослідження ускладнене відсутністю комунікації з окупованими територіями та небажання окремих релігійних структур розголошувати інформацію про священнослужителів, які могли співпрацювати з окупаційною владою.
