“Він повертав не тіла, а душі”. Пам’яті Олексія Юкова — пошуковця і волонтера, який зробив повернення загиблих справою життя
Олексій Юков загинув 5 серпня 2026 року на Донеччині, повертаючись із чергової пошукової місії. Йому було 40 років. Понад половину свого життя він шукав загиблих — спочатку воїнів Першої та Другої світових воєн, а після 2014 року — людей, яких забрала російсько-українська війна. Його знали родини зниклих безвісти, військові, пошуковці, журналісти, правозахисники. Для одних він був керівником “Плацдарму”, для інших — людиною, яка неодмінно мала знайти. Для дружини Євгенії Олексій був чоловіком і батьком їхньої доньки. А для самого себе — людиною, яка мала зробити те, що, як він вважав, не можна залишати незробленим: повернути додому тих, хто вже не міг повернутися сам.
ZMINA зібрала спогади рідних, близьких, побратимів і волонтерів, а також тих, хто знав Олексія і захоплювався його справою.
“Женю, я так втомився від війни”
Першою про смерть Олексія написала його дружина Євгенія Калугіна. У короткому дописі 5 серпня було лише кілька слів: “Мій чоловік загинув”. За цими словами – не повідомлення про загибель відомого пошуковця, не пояснення обставин, не перелік зробленого ним за 27 років. Просто чоловік – людина, з якою вона будувала життя, виховувала доньку, планувала майбутнє. Через три дні, під час прощання в Києві, Євгенія вже могла говорити більше — і в її словах Олексій постав не як символ, а як близька людина, яка була вдома далеко не так часто, як хотілося б родині.
“Льоша, я тебе так люблю. Ти був найкращим і залишаєшся ним. Я пишаюсь тим, що я — твоя дружина, що я народила тобі доньку”, — сказала Євгенія під час прощання. Вона згадала їхню сімейну мрію про двох Жень і одного Льошу. Тепер, сказала вона, залишилися тільки дві Жені. У цих словах було те, що зазвичай губиться за розповідями про героїзм: Юков мав дім, родину, дитину, плани — і все це постійно відсував на другий план, бо їхав туди, де лежали загиблі.
Євгенія розповіла і про втому чоловіка. Незадовго до загибелі він сказав їй: “Женю, я так втомився від війни”. Для людини, яка десятиліттями працювала поруч зі смертю, це звучить не як відмова від справи, а як чесне визнання її ціни. Дружина знала, що за словами “пошук тіл” стоять страшні картини: люди, загиблі різною смертю, тіла зі зв’язаними руками, слідами катувань, понівечені рештки.
“Ці всі історії — не просто солдати, безликі у своїй формі. Це люди”, — сказала вона.
Сам Олексій говорив про це майже так само.
В інтерв’ю ZMINA він пояснював, що кожен загиблий має родину і що пошукова робота — це не просто волонтерство.
“У кожного загиблого є родина. Кожного солдата чекають вдома”, — казав він. Для нього війна не закінчувалася там, де закінчувався бій. Навпаки — після бою починалася інша, тиха частина війни: пошук, ексгумація, фіксація, евакуація, ідентифікація, а потім — телефонний дзвінок родині, яка нарешті отримувала відповідь.
Волонтери пошукового загону “Плацдарм” Олексій та Артур, які займаються пошуком загиблих військових в російсько-українській війні. Фото: Поліна Куліш, “Ґвара Медіа”У червні 2025 року, коли ми говорили з Олексієм Юковим, він сказав фразу, якою фактично визначав свою місію: “Ми вважаємо, що збираємо не тіла загиблих людей, а збираємо душі”. Він говорив про людей, які залишалися в полях, лісах і посадках, іноді за кілька кілометрів від лінії фронту. Команда могла витратити кілька днів, щоб дістатися до одного тіла. На небезпечних ділянках вони працювали вночі, розміновували підходи, стежили за небом, а рештки іноді виносили на собі.
У тому ж інтерв’ю Олексій розповідав про масштаб, до якого людина не може звикнути. “Іноді ми заходили в ліс і бачили, що на ділянці 300 метрів лежить 60 тіл”, — згадував він. Але навіть після таких місій він не говорив про загиблих як про статистику. Навпаки, наголошував на необхідності зібрати все, що можна: кожну кістку, кожен фрагмент, кожну особисту річ. Бо для родини це не “рештки”. Це частина людини, яку вони любили.
Розшуком загиблих цікавився з підліткового віку
Пошуковою справою Юков займався з підліткового віку. У 13 років він уперше побачив поле бою часів Другої світової війни. Черепи, кістки, каски, боєприпаси лежали просто на поверхні. Побачене його не відштовхнуло. Навпаки — змусило поставити запитання, яке потім супроводжувало його все життя: як можна дозволити, щоб людські рештки просто залишалися в землі, забутими й безіменними? Згодом разом із командою він почав працювати системно, а у 2013 році зареєстрував пошуковий загін “Плацдарм”.
У мирному житті Олексій був тренером із тайського боксу. Це теж важлива частина його характеру: люди, які знали його в різних ролях, згадували спортсмена, активіста, людину зі Слов’янська, яка добре знала свій край і не хотіла залишати його. Він цікавився історією, багато знав про місця боїв, умів працювати з людьми й водночас залишався дуже практичним. Пошук для нього був не романтичною пригодою, а дисципліною, що вимагала витримки, фізичної сили, пам’яті, уважності й відповідальності.
Після 2014 року ця справа стала ще ближчою до нього. Коли російська війна прийшла до Слов’янська, Юков почав повертати вже не лише давніх загиблих, а людей, які гинули через напад Росії на Україну. Він працював на місцях боїв за Іловайськ, їздив на окуповані території, забирав тіла українських військових і цивільних. Згодом “Плацдарм” почав евакуйовувати й тіла російських військових — не тому, що Олексій ставив знак рівності між агресором і захисниками, а тому, що для нього людське тіло після смерті не могло бути об’єктом помсти.
Це одна з найважливіших рис Юкова, яку згадували люди, що з ним працювали: він не дозволяв війні забрати в нього людяність. У розмові зі ZMINA він пояснював, що команда не ділить загиблих на “своїх” і “чужих”. Якщо вони заходять у посадку, то проходять її від першого до останнього дерева і забирають усіх.
“Наша зброя — це лопати, щупи й, звичайно, наша людяність”, — сказав він.
Рештки тіла російського військового, яке знайшли пошуковці “Плацдарму” в лісі на кордоні Харківської та Донецької областей. Фото: Гнат Голик, “Ґвара Медіа”Після його загибелі ці слова набули нового значення. Війна, яка забрала життя Олексія, врешті зробила його одним із тих, кого він сам десятиліттями повертав. 5 серпня автомобіль, на якому Юков повертався із завдання в Лиманській громаді, підірвався на міні.
Боявся, що може чогось не встигнути
Олексій загинув у 40 років — за місяць до свого 41-го дня народження.
Для людей, які його знали, це було майже неможливо уявити. Бо Юков був тим, хто, здавалося, мав повертатися завжди. Навіть після поранення на міні він не зупинився. В інтерв’ю ZMINA він розповідав, що після вибуху пошкодив ноги та око, але вже за два тижні повернувся на фронт.
“Я, мабуть, боявся, що можу чогось не встигнути”, — пояснював він.
Олексій не приховував страху. Він прямо казав: страшно заходити в зону бойових дій, де дрони, артилерія, міни й заміновані тіла. Але страх для нього не був аргументом, щоб не йти.
“Якщо ти не будеш ризикувати, то і вони не будуть ризикувати”, — говорив він про загиблих військових, які вже ризикнули своїм життям заради інших.
Мабуть, саме цю внутрішню логіку — “якщо вони зробили своє, ми маємо зробити своє” — найкраще видно в його роботі. Пошуковці могли кілька разів повертатися на ту саму локацію. Могли годинами просіювати землю. Могли шукати найменший фрагмент, який допоможе ідентифікувати людину. Юков знав: для нього це може бути один із тисячі фрагментів, а для родини — єдина можливість перестати чекати.
“Ми рятуємо не мертвих, ми рятуємо живих. Бо першочергово йдеться про родини, які чекають”, — казав він під час презентації документального фільму “Поверніть мені ім’я”.
Це, мабуть, найточніше визначення його місії. Загиблим уже не боліло. Боліло живим — матерям, батькам, дружинам, дітям, які місяцями й роками не знали, чи чекати повернення, чи починати прощатися.
Олексій розчищає територію навколо знайденого тіла, щоб відшукати всі рештки. Фото: Гнат Голик, “Ґвара Медіа”Саме про це після смерті Олексія писала ветеранка АТО, медикиня-доброволиця і співачка Анастасія Шевченко.
“Олексій Юков робив щось неймовірно важливе, що не дай Бог комусь з нас зрозуміти. Він забирав невизначеність втрати. Він давав життю рідних новий відлік. Важкий. Але вони могли починати жити після місяців і років очікування. Вони могли попрощатись”, — написала вона у фейсбуці.
У цій фразі — одна з головних відповідей на питання, навіщо Олексій роками повертався туди, звідки інші намагалися якнайшвидше втекти. Він не міг повернути загиблих живими. Але міг повернути їм ім’я, тіло, місце поховання, можливість торкнутися правди. А іноді — можливість перестати жити в режимі “можливо”.
Сергій Гнезділов, військовослужбовець 56 окремої мотопіхотної бригади, написав після смерті Юкова:
“Більшу частину свого життя він повертав загиблим імена, жив в Слов’янську. Його ім’я — це про український Донбас та повагу до кожного загиблого, якого він повернув рідним”. У цій згадці важлива географія. Олексій не був абстрактним героєм “десь з України”. Він був людиною конкретного міста — Слов’янська Донецької області, який пережив окупацію, бої, обстріли й втрати.
Юков залишався прив’язаним до свого міста, до місцевої історії, до полів, де колись воювали люди у Другій світовій, а потім — у війні, яку Росія розв’язала проти України. Він ніби бачив у цих місцях один довгий ланцюг людських втрат. І намагався не дозволити, щоб наступне покоління повторило байдужість попереднього.
Журналіст Сергій Горбатенко, який багато разів знімав роботу “Плацдарму” і був поруч із Юковим у небезпечних місіях, написав: “Ми все говорили напівжартома, і в нашу крайню зустріч нещодавно теж: “Та нічого, Льоша нас знайде!”. А ти все не хотів чути тих наших слів. Тепер все. На цьому світі”. У цьому спогаді є звичний для близьких людей гумор, який раптом після смерті стає нестерпним. Юков роками був для інших тим, хто знайде. Навіть жарт про це був частиною його репутації.
З журналістом “Радіо Свобода” Мар’яном Кушніром Олексій працював над документальним фільмом “Поверніть мені ім’я”. Кушнір після його загибелі написав: “Україна втратила людину. Героя. Неймовірної сили… Це біль, це шалена втрата для всіх нас. Для всіх, хто його знав і ні”. Для журналіста це була не лише втрата героя його матеріалів. Кушнір бачив Юкова в полі — серед мін, дронів, решток, у роботі, яку майже неможливо пояснити тому, хто ніколи не був поруч.
У 2017-му Олексію хотіли дати “Почесного громадянина Слов’янська”, але проросійські сили заблокували рішення
Ольга Алтуніна, представниця Омбудсмана з питань, постраждалих унаслідок збройної агресії, пригадала його слова: “Я маю врятувати багато душ. Повернути їх додому, щоб їх поховали по-людськи”. Вона писала, що Олексію телефонували й повідомляли про місця, де могли залишитися бійці, а він із командою їхав і ходив полями, посадками та лісосмугами доти, доки не знаходив.
“Після наших з ним розмов я часто не могла заснути. Настільки важкими були його пошукові історії. Він розповідав, як матері дякують коли отримують рештки своїх дітей, як важко збирати й описувати кожну кістку. Всі словʼянці знають, що у 2014 році його заарештували гіркінці, як йому вдалося втекти”, – згадує Алтуніна.
За її словами, у 2017 році була ініціатива надати Олексію звання “Почесного громадянина Слов’янська”, але тоді проросійські сили заблокували це рішення: “Є люди, для яких найвище звання присвоюють не депутати. Його присвоює пам’ять людей. Олексій заслужив його давно”
Оксана Ільїна зі Слов’янська написала про інше відчуття — майже містичне. “Сьогодні осиротіли не тільки живі, сьогодні осиротіли мертві”, — написала вона. Їй здавалося, що Юков завжди перебував десь між життям і смертю і що його місія мала оберігати його самого. Ця думка добре показує, ким Олексій став для людей: посередником між двома світами, людиною, яка приходила за тими, кого вже ніхто інший не міг забрати.
Ще один надзвичайний образ дала Анастасія Шевченко, коли говорила про “новий відлік” для родин. Олексій справді часто працював із часом. Він міг повернути тіло через місяці після загибелі, через рік, іноді після довгих пошуків. Але в момент, коли родина отримувала останки та підтвердження, час ніби ділився навпіл: до звістки й після неї. Саме тому його робота була такою болючою. Він не просто приносив страшну правду — він допомагав родині нарешті мати право на завершення очікування.
Координаційний штаб із питань поводження з військовополоненими, з яким співпрацював “Плацдарм”, після загибелі Юкова написав, що для нього не існувало чужого болю чи забутих імен. Він знову і знову йшов у “зону смерті”, щоб дати рідним можливість попрощатися, а загиблим — віднайти спокій під рідним небом.
“Це вже не характеристика окремого друга. Це оцінка людини, яка роками працювала на перетині волонтерства, державної системи пошуку, ідентифікації та повернення тіл”, – йшлося в повідомленні.
Керівник пошукового загону “Плацдарм” Олексій Юков, Донецька область. “Суспільне Донбас”/Артем Степанов“Залишайтесь живими”
У Юкова була й особлива філософія смерті. Він не намагався її романтизувати. Навпаки, постійно нагадував: кожен помре, і важливо, що людина встигла зробити до цього моменту. В інтерв’ю він говорив, що хоче, аби люди поважали смерть і людські могили. “Що ти зробив для мертвих, для тих, за кого заступитись нікому?” — це питання він ставив собі. І фактично відповідав на нього щодня.
Навіть до російських військових, чиї тіла команда забирала з поля бою, Юков ставився без знущання. Він міг жорстко говорити про державу-агресора, про тих, хто посилає людей убивати й помирати в Україні. Але тіло загиблого для нього залишалося тілом людини. Він пояснював: якщо є можливість забрати рештки, команда забере їх — незалежно від того, український це військовий чи російський. У цьому не було примирення з агресором. Була принципова відмова ставати схожими на тих, проти кого воює Україна.
Саме тому слова “ми залишаємося людьми” звучать як один із ключів до його характеру. Людяність для Юкова не була абстрактною моральною категорією. Вона мала дуже конкретний вигляд: лопата в руках, наплічник із рештками, нічний вихід, зібрана кістка, описана особиста річ, координати локації, дзвінок слідчому, передані на ідентифікацію останки. А потім — родина, яка отримує можливість поховати свого.
Олексій знав, що його робота не змінить саму війну. Він не міг зупинити обстріли, не міг повернути загиблих до життя, не міг гарантувати безпеку наступної місії. Але він міг зробити одну річ — не дозволити людині зникнути двічі: спочатку фізично, а потім із пам’яті. Саме це він називав поверненням душ.
За роки повномасштабної війни “Плацдарм” повернув тисячі тіл. Але цифри, якими вимірюють роботу пошукових груп, навряд чи здатні пояснити масштаб зробленого Юковим. Бо за кожною одиницею в статистиці стояла конкретна сім’я. Мати, яка чекала. Дружина, яка не знала про долю коханого. Дитина, якій треба було пояснити, чому тато не повернеться. Людина, яка нарешті отримувала місце, куди можна прийти з квітами.
Саме тому після смерті Юкова люди писали не стільки про кількість знайдених тіл, скільки про те, кого він повернув. Про імена. Про родини. Про Слов’янськ. Про його незламну впертість. Про його здатність іти туди, куди інші не могли. Про те, що він залишався людиною там, де війна робить усе, щоб людиною не залишитися.
Є речі, які Олексій говорив за життя і які тепер звучать майже як заповіт. “Я вас знайду, якщо ви загинете”, — звертався він до українських військових. І додавав: “Не дай Боже, щоб ви загинули. Залишайтесь живими, повертайтесь додому тільки живими”. А якщо станеться найгірше — команда забере їхні душі додому. “Сто відсотків повернемо”, — казав він.
Тепер ця обіцянка має інший вимір. Олексія вже не знайдуть живим. Але його самого знайшли ті, хто знав його життя, його роботу, його голос і руки, що роками збирали рештки інших. Його поховали, а його ім’я залишилося в історіях людей, яким він допоміг, у пам’яті команди, у журналістських матеріалах, у родинах, які отримали завдяки йому можливість попрощатися.
У 2024 році Олексій Юков отримав відзнаку “Золоте серце” — за волонтерську діяльність. Одразу після загибелі з’явилися петиції про надання йому звання Героя України. Але, можливо, найважливішою нагородою для нього були б не титули. У нашій розмові він кілька разів повертався до однієї думки: людина має виконувати свою місію, бо за вчинки доведеться відповідати не лише перед законами, а й перед власною совістю.
Він свою місію виконав. Не завершив — бо неможливо завершити пошук у війні, яка триває. Але виконав її щодо тисяч тих, кого “Плацдарм” повернув. І тепер його справа залишається в руках тих, хто працював поруч із ним.
Тепер Олексія Юкова немає серед тих, хто заходить у ліс. Але залишилися люди, які пам’ятають, навіщо він туди йшов. Залишилися його команда, родина, донька, друзі, військові — і тисячі родин, для яких колись невідомість закінчилася саме завдяки йому. Він повертав інших додому. І тепер його самого повернули додому — до Слов’янська, у пам’ять людей, серед яких він жив, і в історію Донбасу, який він не покинув.
До 35 річниці Незалежності України президент Володимир Зеленський надав звання Героя України загиблому пошуковцю, керівнику пошукового загону “Плацдарм” та волонтеру Олексію Юкову.
Директорка БФ “M.I.S.T. Foundation”, координаторка з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин у місті Києві та Київській області у 2022–2024 роках Анастасія Голішевська зазначила, що за його нагородою не лише подвиг, а й неймовірна людина.
“Його щире серце, впевнений голос. Його щоденна дуже складна місія, яка повертала додому тих, кого вже майже неможливо було знайти. Його неймовірна внутрішня сила. Його здатність не пройти повз чужий біль. Його справжня любов до людей та України. Любов до свого краю. І його абсолютна віра в те, що кожна людина має бути повернута додому. Олексій обрав місію, якій важко знайти аналог у світі. Понад чверть століття він ішов туди, де закінчувалися дороги, де війна стирала імена й залишала родини між надією та невідомістю. Він шукав тих, кого чекали матері, дружини, діти. Мабуть, немає міри, якою можна виміряти ціну такої місії”, – написала Голішевська.
