Найбільша загроза – дрони. Журналісти на війні шукають технологічний захист, але є ризик, що це назвуть зброєю

Росія цілеспрямовано атакує українських журналістів на прифронтових територіях, порушуючи міжнародне гуманітарне право. Адже журналісти мають статус цивільних осіб, які виконують в умовах збройного конфлікту професійну діяльність і перебувають під захистом Женевської конвенції IV та відповідних положень Додаткового протоколу І до неї. 

Таким чином, журналісти не можуть бути легітимною ціллю для сторін конфлікту. І напади на них, шкода внаслідок бойових дій чи захоплення в полон є воєнним злочином. Гарантією цього імунітету від нападів мала б бути відповідна ідентифікація: написи PRESS на жилетах, захисних шоломах, автомобілях, які використовують журналісти.

Однак в реаліях війни, яку Росія веде проти України, така ідентифікація перестала виконувати функцію захисту, а стала радше додатковим фактором ризику. Адже росіяни прицільно атакують FPV-дронами журналістів та знімальні групи в зонах, наближених до бойових дій. Тож сьогодні військові кореспонденти часто не лише відмовляються від маркування PRESS, а й шукають можливості для технологічного захисту: детектори дронів, засоби радіоелектронної боротьби, антидронові рушниці.

Але чи впливатиме використання цих засобів на захищений статус журналіста як цивільного? За яких обставин загалом цивільні можуть втратити захист, гарантований міжнародним гуманітарним правом? І чому питання додаткового захисту для журналістів є надзвичайно актуальним зараз?

Про це напередодні Всесвітнього дня свободи преси ZMINA говорила з експертами медійних організацій та юристами.

Від артилерії до дронів: еволюція загроз для журналістів

За даними Інституту масової інформації, з початку повномасштабного вторгнення Росія вчинила щонайменше 937 злочинів проти медіа та журналістів. 15 журналістів загинули саме під час виконання професійних обов’язків. Ці цифри — не просто статистика, а свідчення системної політики залякування і знищення.

Про те, що Росія може цілеспрямовано атакувати журналістів почали говорили ще на початку 2024 року після того, як внаслідок обстрілу готелю “Kharkiv Palace” постраждала  знімальна група німецького телеканалу ZDF, а внаслідок ракетного удару по “Park Hotel” в Харкові –  журналісти французького телеканалу France 2. Адже було відомо, що саме в цих готелях найчастіше зупиняються журналісти та знімальні групи, зокрема іноземні.

Але найбільш трагічними стали наслідки полювання на журналістів у жовтні минулого року.

Так, 3 жовтня 2025 року поблизу Дружківки на Донеччині російський дрон убив французького фотожурналіста Антоні Лаллікана. Його український колега Георгій Іванченко зазнав тяжкого поранення — лікарям довелося ампутувати йому ногу.

А 23 жовтня 2025 року в Краматорську російський дрон-камікадзе “Ланцет” влучив у автомобіль знімальної групи телеканалу “Freedom”. Загинули журналістка Альона Грамова та оператор Євген Кармазін, важкі поранення отримав спеціальний кореспондент Олександр Количев.

В Інституті масової інформації, який систематично фіксує воєнні злочини проти медійників, наголосили, що йдеться саме про цілеспрямовані атаки. Адже у всіх згаданих випадках журналісти мали відповідне маркування PRESS на захисному спорядженні, водночас дрони нападників мали камери — отже, російські військові чітко бачили, по кому завдають удару.

Керівниця відділу моніторингу свободи слова ІМІ Катерина Дячук у коментарі ZMINA пояснює: такі випадки є наслідком трансформації бойових дій.

Якщо у 2022 році журналісти найчастіше гинули від артилерійських обстрілів або ракетних ударів, то сьогодні головна загроза — дрони, говорить експертка. Масові, дешеві, з камерами високої роздільної здатності, вони дозволяють російським військовим буквально “полювати” на цивільних і медійників навіть у містах, які формально не є лінією фронту.

“Дрон бачить. Дрон обирає. Дрон атакує. І журналісти для Росії — окрема, пріоритетна ціль. Бо вони документують злочини і доносять правду світові. Без журналістів ми не знали б про Бучу, Ізюм, Ягідне, про підвали і масові поховання. Знищуючи журналістів, Росія намагається знищити докази “, — говорить Дячук.

Юрист ІМІ Петро Стойнов підкреслює принципову різницю між артилерійськими обстрілами та атаками дронів. Артилерія — це невибірковий вогонь, який накриває територію, і супутні жертви неможливо повністю контролювати. Натомість дрони забезпечують контрольований прицільний вогонь. 

Коли цивільні втрачають імунітет від нападу за міжнародним гуманітарним правом

Захистом від такого прицільного вогню можуть стати новітні технічні засоби, зокрема детектори дронів, антидронові рушниці, РЕБ.

Але тут постає питання: чи можуть журналісти при цьому втратити свій імунітет від нападу? І чи не зробить це їх з погляду МГП учасниками бойових дій та легітимною ціллю ворога?

“Ми прийшли до ситуації, коли бронежилет і шолом уже не гарантують безпеки. Єдине, що реально може врятувати від дрона, — це засоби протидії дронам. Але вони традиційно вважаються військовим обладнанням”, — пояснює Дячук.

В Інституті масової інформації, який допомагає забезпечувати журналістів спорядженням для роботи в небезпечних зонах, зітнулись з тим, що деякі міжнародні донори відмовляються надавати журналістам та волонтерам засоби РЕБ та антидронові рушниці, вважаючи їх не нейтральними засобами. 

Адже, наприклад, Міжнародний комітет Червоного Хреста у своїх роз’ясненнях до пункту 3 статті 51 Додаткового протоколу визначає: безпосередня участь у бойових діях означає участь у діях, які за своїм характером або метою можуть завдати реальної шкоди особовому складу та техніці збройних сил противника.

Однак в ІМІ переконані, таке трактування норм МГП міжнародною спільнотою перетворює правовий захист на пастку, де відмова від сучасних засобів безпеки фактично прирівнюється до жертвоприношення медійників. Про це детально пише в своїй колонці юрист Інституту масової інформації Петро Стойнов.

“Сучасна війна поставила журналістів перед майже неможливим вибором: залишатися беззахисними відповідно до букви закону чи використовувати засоби захисту, ризикуючи втратити правовий статус цивільних осіб”, – говорить Петро Стойнов у коментарі ZMINA.

Він пояснює, що міжнародне гуманітарне право поділяє всіх учасників конфлікту на дві категорії. 

Комбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил і мають право брати безпосередню участь у бойових діях. 

“Вони мають право вбивати супротивника, але водночас вони є легітимними військовими цілями 24 на 7 і при цьому будь-де”, — каже Стойнов. 

За його словами, навіть якщо військовий поїхав у відпустку до Львова, він залишається легітимною ціллю. Проте навіть комбатант стає захищеним міжнародним правом, якщо він перебуває у полоні, є пораненим або знаходиться на території нейтральної держави. 

Некомбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил (персонал), надають допомогу, але не беруть безпосередньої участі у бойових діях. До них відносяться медики, інтенданти, військові кореспонденти, юристи та духовні особи.

Варто розрізняти некомбатантів (воєнкорів, фіксерів, військових фотографів, а також інших військовослужбовців, що виконують журналістські функції у війську) та журналістів, які не входять до складу Сил оборони, а виконують суто редакційні завдання. Останні за МГП мають статус цивільних осіб, які виконують в умовах збройного конфлікту професійну діяльність.

Попри різну приналежність, обидві ці категорії мають захищений статус і не можуть визнаватися легітимними цілями для ураження, доки не беруть безпосередню участь у бойових діях.

 “Женевські конвенції наполягають, що некомбатанти та цивільні, користуються абсолютним захистом від нападу. Але за важливою умовою: захист діє доти, доки вони не беруть безпосередньо участі в бойових діях“, — зазначає юрист ІМІ.

Він наводить приклад: на початку повномасштабного вторгнення представники національного спротиву роздавали автомати цивільним. Якщо така особа виступає на лінії бойового зіткнення, вона стає легітимною ціллю — але лише в момент застосування зброї. 

“Якщо вона потім поїхала додому, відповідно, вона не є комбатантом і її не можна переслідувати за це”, — уточнює Стойнов.

Цю ж логіку підтверджує і віцепрезидент Української асоціації міжнародного права Тимур Короткий. За його словами, журналісти, як і будь-які цивільні, не є комбатантами, оскільки цей статус пов’язаний виключно з належністю до Збройних сил.

“Журналіст за замовчуванням є цивільною особою. Щоб стати комбатантом, йому потрібно вступити до складу Збройних сил”, — пояснює експерт.

Він наголошує, що навіть участь цивільного у бойових діях під час війни не змінює його статусу цивільної особи: йдеться лише про втрату захисту в разі та на період безпосередньої участі у бойових діях. Така участь визначається за змістом дій — вони мають бути спрямовані на завдання шкоди противнику і мати прямий причинний зв’язок із бойовими діями.

Як приклад, Короткий наводить перевезення боєприпасів: якщо цивільний водій доставляє їх безпосередньо на лінію фронту, він може втратити захист. Водночас перевезення між складами в тилу не вважається безпосередньою участю людини, хоча сама вантажівка буде військовою ціллю. Такий підхід до визначення безпосередньої участі, за його словами, повністю застосовується і до журналістів: вони залишаються захищеними, “поки не беруть безпосередньої участі у воєнних діях”.

Засоби антидронового захисту для журналістів: чи можна їх вважати зброєю

Тож чи є втручанням у бойові дії використання журналістами антидронового захисту, а саме детекторів дронів, засобів РЕБ та антидронових рушниць?

Думки опитаних ZMINA правозахисників та експертів з цього питання різняться в залежності від виду самого засобу і особливостей його застосування.

“Якщо ці засоби використовуються цивільною особою для особистого захисту від нападу, який за замовчуванням є порушенням міжнародного гуманітарного права, то, на мій погляд, це не може вважатися безпосередньою участю у збройному конфлікті”, — зазначає Тимур Короткий. Особливо, за його словами, це стосується детекторів дронів, які лише фіксують їхню наявність і не впливають на противника.

Водночас, додає експерт, навіть без зміни статусу виникає інша проблема — ідентифікації. 

Людина, яка використовує такі засоби, може стати потенційним об’єктом нападу через складність ідентифікації, коли у реальних умовах війни противник може просто не розрізняти, чи перед ним цивільний.

Короткий водночас підкреслює, що договірне міжнародне гуманітарне право не містить прямої вимоги щодо обов’язкового маркування журналістів, як і загалом цивільних осіб. Але для застосування принципу розрізнення важливо, щоб цивільного можна було відрізнити від комбатанта. 

Він також наголошує, що напад на журналіста, навіть оснащеного такими засобами захисту, що використовуються для особистого захисту, може кваліфікуватися як воєнний злочин.

Зі свого боку голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко вважає, що використання журналістами засобів виявлення дронів у зоні бойових дій є елементом пасивного захисту і не суперечить їхньому цивільному статусу. Водночас застосування антидронових рушниць чи засобів радіоелектронної боротьби, на його думку, може трактуватися як участь у бойових діях.

“Функція детекторів — моніторити простір і інформувати журналістів, чи вони в полі зору російських дронів, чи на них націлилися”, — каже голова НСЖУ. За його словами, такі пристрої доповнюють традиційні засоби захисту — бронежилети та шоломи.

Натомість антидронові рушниці та засоби радіоелектронного впливу, за оцінкою Томіленка, можуть розцінюватися як активна протидія. 

“Це вже не пасивне сканування, а безпосередня участь у протидії, що може трактуватися як участь у бойових діях”, — зауважив він.

Попри це, Томіленко наголосив, що в умовах прямої загрози життю пріоритетом залишається виживання журналіста. Водночас НСЖУ продовжує консультуватися з військовими кореспондентами та експертами щодо практики застосування таких засобів.

Він також повідомив, що спілка вже активно забезпечує журналістів детекторами дронів. Зокрема пристрої передані воєнним кореспондентам, а також у центри журналістської солідарності в Харкові, Дніпрі та Запоріжжі для безплатного користування. Окремо детектор отримала редакція в Ізюмі, яка продовжує працювати в прифронтових умовах.

В ІМІ вважають, що трактувати використання антидронових засобів потрібно в першу чергу крізь призму цілеспрямованого нападу на журналіста. Тобто розглядати це як дію, спрямовану на припинення протиправного акту проти цивільного.

Петро Стойнов каже, що немає прямого документа, який би кваліфікував використання журналістами РЕБ, детекторів дронів та антидронових рушниць як участь у бойових діях. Однак відповідно до керівництва Міжнародного комітету Червоного Хреста враховуються три критерії: поріг шкоди, прямий причинний зв’язок і воюючий зв’язок.

“Придушення дрона (РЕБ) — це зрив бойового вильоту, що можна вважати впливом на операції”, — пояснює юрист. 

Натискання кнопки на антидроновій рушниці призводить до нейтралізації військового апарата, а сама дія спрямована проти однієї зі сторін конфлікту.

“Якщо ми виходимо зі старого розуміння, використання РЕБ виглядає як акт війни. Навіть якщо журналіст рятує себе, право трактує це як активне втручання в бойове середовище, що прирівнює його дії до комбатанта на час використання даних пристроїв”, — констатує Стойнов.

З детекторами ситуація простіша: це пасивний приймач, як радіо, і його не розглядають як засіб подвійного призначення. Основна проблема — саме в РЕБах та антидронових рушницях.

Водночас засіб РЕБ не стріляє і не завдає шкоди противнику. Його функція — порушити зв’язок між дроном і оператором, змусити апарат втратити орієнтацію або впасти. Для журналіста це не інструмент атаки, а єдиний шанс вижити в умовах, коли по цивільних цілеспрямовано полюють з повітря, переконаний юрист ІМІ.

Наразі ІМІ у партнерстві з виданням Kyiv Independent проводить збір коштів для закупівлі детекторів дронів для журналістів, які працюють біля лінії фронту. Для цього видання запустило благодійний продаж колекції мерчу No News is Bad News (“Відсутність новин – погана новина”).

Куплені на зібрані кошти пристрої поповнять Бібліотеку безпеки ІМІ – систему, через яку журналісти можуть безплатно їх орендувати та отримати в київському офісі або в одному з 15 регіональних хабів “Медіабаза”.

Протоколи безпеки журналістів в прифронтових зонах потрібно переглянути

В Інституті масової інформації вважають, що протоколи безпеки журналістів мають еволюціонувати під дронову загрозу. Для попередження атак важливо вчасно виявити дрон. Для цього є технічне рішення – персональні детектори дронів, які аналізують радіочастоти та сигналізують про наближення російських дронів.

“Журналісти у разі цілеспрямованої атаки дрона мають право на дії для збереження життя, це не змінює їхнього захисту як цивільних, доки такі дії не перетворюються на безпосередню участь у бойових діях”, – вважає Катерина Дячук.

Так само вважає голова Комітету Верховної Ради з питань свободи слова Ярослав Юрчишин. За його словами, РЕБи, антидронові рушниці та детектори дронів мають розглядатися насамперед як інструменти захисту, а не як зброя.

“З логіки права, якщо ці механізми спрямовані не на вбивство людей, а на захист від засобів ураження, то жодних обмежень на їх використання бути не повинно”, — наголошує він.

За його словами, антидронова рушниця може виглядати як зброя, але фактично є засобом нейтралізації дронів, а не нападу на людей. У цьому контексті він наголошує на необхідності перегляду внутрішніх рекомендацій щодо використання таких засобів.

Юрчишин підкреслює, що застосування РЕБів у прифронтовій зоні має погоджуватися з військовими, однак інші засоби захисту мають використовуватися проактивно, адже “наша мета — захистити життя цивільних”. За його словами, це стосується не лише журналістів, а й гуманітарних місій.

Він також звертає увагу на те, що міжнародні організації часто застерігають від використання таких засобів, побоюючись їх трактування як зброї. 

“Нам потрібно не лише змінювати внутрішні розпорядки, а й працювати з міжнародними партнерами, щоб донести, що захист не може трактуватися як зброя”, — зазначає він.

Окремо Юрчишин наголошує на зміні ролі маркування “PRESS”. За його словами, те, що раніше мало захищати журналістів, сьогодні часто робить їх мішенню для російських військових.

Він закликає журналістів не відмовлятися від засобів захисту.

“Треба вижити. Це головне завдання. Треба себе захистити. Ми можемо довго доводити щось у судах, але проблема в тому, що ми втратимо людей, а люди для нас — найбільша цінність”, – додав нардеп. 

На тому, що потрібно змінити підходи до маркування журналістів в реаліях російської війни проти України, наголошують і в ІМІ.

“Парадокс у тому, що маркування стало додатковим ризиком. Для росіян напис “PRESS” — не захист, а мітка цілі”, –  говорить керівниця відділу моніторингу свободи слова ІМІ Катерина Дячук.

Адже маркування авто, бронежилети з написами, камери на штативах роблять журналістів видимими з повітря. А видимість у війні дронів означає смертельну небезпеку. Те, що мало б гарантувати захист, фактично сигналізує оператору дрона: перед ним люди, які фіксують злочини.

Петро Стойнов також звертає увагу на цю проблему і пропонує адаптивні підходи.

“Ми розуміємо, що наліпки PRESS є цілевказанням”, — зауважує він, наголошуючи на необхідності мати право на непомітне пересування в зонах роботи дронів без ризику втрати статусу некомбатанта чи цивільного.

Змінити норми міжнародного гуманітарного права або їхнє трактування

Крім зміни внутрішніх безпекових протоколів, українські медійники прагнуть змінити сприйняття міжнародних організацій, а саме донести їм, що захист не може трактуватися як зброя. Адже від цього залежатиме як ефективна допомога журналістам, так і реагування на воєнні злочини проти свободи слова.

І якщо для цього потрібно змінити норми МГП, то медіаорганізації готові це адвокатувати. Про це, зокрема, говорить юрист ІМІ Стойнов:

“У конфліктах, де одна сторона свідомо ігнорує правила розрізнення, як у нашому випадку Російська Федерація, тримання цих норм — бути помітним, бути пасивним, відмовитися від захисту — стає фактором, який полегшує ворогу вчинення злочину”, – каже юрист ІМІ. 

Він додає, що журналісти опиняються в ситуації, де законна поведінка підвищує ймовірність нападу, а незаконна — використання РЕБ — дає шанс на життя, але потенційно позбавляє статусу захищенного. 

Стойнов окреслює напрями необхідних змін: 

• офіційне роз’яснення від Міжнародного комітету Червоного Хреста та ООН щодо визнання портативних нелетальних засобів РЕБ як інструментів індивідуального захисту; 
• впровадження терміну “технологічний самозахист”, який не прирівнюється до участі в бойових діях; 
• адаптація правил маркування.

“Право має розвиватися. Ми бачимо, що війна розвивається, право має також наздоганяти або навіть дивитися далі”, — підсумовує юрист.