Тюремники “Ізоляції” наслідували катування з американського фільму “Мавританець”: розповідь Данііла Булгакова про три роки у в’язницях “ДНР”

Мешканця Донецька Данііла Булгакова окупанти затримали у серпні 2020 року. 22-річного студента звинуватили у “шпигунстві на користь України” та три роки незаконно утримували у різних в’язницях без суду та слідства. Через постійні катування його фізичний стан значно погіршився, загострилась астма, також це негативно позначилось на його психоемоційному стані. Наразі він проживає у Київській області і намагається забути про всі жахіття, які пережив у полоні.

Сім місяців деенерівці незаконно утримували Данііла в катівні “Ізоляція”, а потім перевезли до макіївської колонії №97, де він провів понад два роки. 

В інтерв’ю ZMINA Данііл Булгаков розповів, як людей в “ДНР” кидали за ґрати лише, щоб привласнити їхнє майно та бізнес, як змінювались порядки у в’язницях з приходом до керівництва росіян, як познайомився в колонії з полоненими громадянами Британії Айденом Асліном і Шоном Піннером, яким загрожували смертною карою, та як наглядачі “Ізоляції” запозичували ідеї для катувань у фільмі “Мавританець”.

Данііл розкажіть, будь ласка, де вас викрали і що цьому передувало?

Я народився у місті Макіївка. Тобто більшу частину життя я прожив у Донецьку, де у мене була квартира у центрі міста. Тоді я навчався на програміста у Донецькому електрометалургійному технікумі. Усвідомивши, що не матиму нормального майбутнього в окупації, переїхав у 2016 році до Харкова, де вступив до авіаційного інституту на аерокосмічний факультет. Але в 2019 році змушений був повернувся назад, бо у бабусі діагностували онкологію. Тоді ж, щоб марно не втрачати рік–два, я вступив до Донецького національного університету на факультет радіофізики. Однак я так і не довчився.

У травні 2020 року бабуся померла. Тож я почав оформляти документи на спадок, щоб залишити собі батьківську квартиру, якою до цього опікувалася бабуся. Вже тоді я думав повертатися до Харкова, поки не закрили кордони через коронавірус. Я вмію підібрати “вдалий” час (сумно посміхається чоловік).

19 серпня 2020 року, коли збирався виходити з дому, щоб подавати документи на квартиру, пролунав дзвінок на домофон. Я добре запам’ятав, що була 10-та ранку, бо в цей момент подивився на годинник.

Коли я відповів, невідомий чоловік мені сказав, що вони проводять поліційний обхід, тому я маю відчинити двері у під’їзд. Що я й зробив. Чую – вони не заходять до помешкань на першому поверсі, а одразу йдуть на другий, де я живу. Постукали у мої двері. Двоє чоловіків у цивільному одязі показали у вічко свої посвідчення працівників МГБ ДНР і наказали відчинити двері. Я не міг нічого розгледіти, але вирішив їх впустити, бо думав, що, можливо, трапилася якась біда з моїми друзями.

Я ще не встиг відчинити, як двері з силою вибили, а до квартири забігли 2–3 людей у формі. Видно, вони ховалися збоку на сходинках, щоб я їх не бачив. Мене одразу кинули на підлогу, наділи пакет на голову та стягнули руки скотчем. Пакет на голові теж обмотали скотчем, хоч і не туго. Навіть не зняли з моєї спини рюкзак, а так і потягнули вниз.

Через бронхіальну астму мені було важко дихати.

Вважаю, що вони полювали на мою квартиру-сталінку в центрі міста

У вас були ліки з собою? Ви хворіли на астму з дитинства?

Так, у мене був інгалятор. У 4 роки в мене була алергія на амброзію, яка потім спровокувала бронхіальну астму. Також я маю алергію на пил, тварин тощо. Після неволі хвороба загострилась, тому зараз я користуюсь інгалятором раз в 2–3 дні.

Вони щось казали при цьому?

Щось там кричали і матюкалися, але я був у такому шоці, що не розчув.

Мені потім розповіли сусіди, що мене вивели з під’їзду і посадили до білої BMW без номерів. Біля мене сиділо двоє окупантів, а попереду ще двоє.

Ми приїхали до будівлі на вулиці Шевченка, де до окупації розташовувалася державна податкова інспекція. Мене витягнули з машини і завели до якоїсь кімнати на першому поверсі. Вона вся була обшита пластиком. Посадили на стілець перед столом, знявши перед цим пакет з голови. Руки, перетягнуті скотчем, заніміли.

Переді мною сиділи двоє оперативників, які показали свої посвідчення. Вони почали казати, що я працював на СБУ й повідомляв їм якусь інформацію. Я все заперечив. Намагався пояснити, що я студент, що у мене померла бабуся і я оформлюю документи на спадщину. Окупанти наказали все про себе розповісти, починаючи з дитинства. Під час моєї розповіді заходив якийсь чоловік, щоб щось у них запитати. Тоді вони мене перебивали й вимагали розповідати все спочатку. Так відбувалося декілька разів.

За моїми відчуттями допит тривав години три, але виявилось, що я там пробув цілий день. Наприкінці мені дали чисті аркуші паперу на підпис, але я відмовився це робити.

У цей день до вас застосовували силу?

Того дня вони поводили себе ввічливо, лише кілька разів дали потиличник і вдарили в живіт. Їх дуже тригерило слово “просто”. Після цього я його сам не люблю.

Після допиту мене залишили у цій же кімнаті, а руки прикували до батареї. Я попросив, щоб мене відвели до туалету, але вони не пустили. Пляшки теж не дали. У кімнаті стояли лише стіл і два стільці.

Просив воду, вони теж не дали, сказавши “нє положєно”.

Данііл, скільки вас так протримали?

Зранку вони прийшли зі своїм улюбленим другом – “тапіком”. Мене прикували до стільця. Ще раз запитали, чи не хочу я підписати. Коли отримали відмову, приклали між пальцями клеми і почали бити струмом. Потім намагалися їх скотчем прикріпити на шию. А ще чіпляли на соски і до паху.

Мені важко описати це відчуття. Було оніміння. Я два рази втрачав свідомість. Коли я приходив до тями, то бачив, що вони змінили моє положення і клеми знаходилися на інших місцях. Мене били струмом майже до вечора. І знову казали розповісти про себе з самого дитинства.

Данііл Булгаков. Фото: ZMINA

Інколи вони виходили палити і навіть мені пропонували.

Під час допиту були присутні лікарі?

Ні. У мене вже почалися приступи астми, яка загострилась під час катувань.

Під вечір я підписав папери, які вони знову принесли. Думав, хай йому грець. Треба закінчувати це все.

Під час катувань вони вели себе доволі спокійно, оскільки для них це була звичайна рутина. Тільки за цей місяць я вже був у цієї “пари”, а їх всього було приблизно п’ять, мабуть, десятий чи одинадцятий. І вони ж розуміли, що я все одно підпишу.

Вам давали воду?

Чесно кажучи, в перші дні, а це відбувається майже з кожним, взагалі не хотілося ані пити, ані їсти, ані до туалету. Навіть, коли в камеру кинули, я ще три дні не ходив по-маленькому. Це все відбувається на тлі сильного стресу.

А потім починаєш так жадібно пити воду, що тебе аж вивертає від неї.

Данііл, після катувань вас відвели до камери чи залишили там?

Знову прикували до батареї і сказали, що я молодець, що підписав, бо і так “все було відомо і зрозуміло”.

Зранку вони вдерлися до кімнати, напхали мені пакет на голову та потягнули до дальньої частини коридору. Там завели в позі “ластівки” у якусь кімнату. Посеред кімнати посадили на стілець. Я чув позаду чиїсь голоси, тому припустив, що там було керівництво МГБ.

До мене прийшов якийсь чоловік і каже: “Бачиш, Даня, який ти важливий? Заради тебе я приїхав з Москви. За тебе СБУ отримало 8 тисяч доларів”. А я сиджу і думаю: “Нічого собі, який я дорогий”.

У нього була гарна вимова, він був ввічливий і складалося враження, що він доволі розумний. Виникало хибне відчуття, ніби ти можеш цій людині довіряти. Ти сидиш, і у тебе поступово з’являється стокгольмський синдром. Хоча ти усвідомлюєш, що нічого такого насправді немає.

Потім він каже: “Зараз ти будеш розповідати людям позаду, як ти шпигував. Ми тебе будемо слухати. Але якщо що, винний будеш ти, тому кажи тільки правду”.

Вони знову під’єднали на ноги і руки клеми і почали мене допитувати. Люди, які сиділи позаду, ставили питання. Я сказав, що нічого не робив, тому нічого не знаю. Коли їм не подобалися мої відповіді, мене били струмом.

Люди, які сиділи позаду, сказали, що на сьогодні досить. Однак чоловік з Москви запропонував провести для профілактики ще одну “процедуру”. Вони чомусь полюбляють слово “профілактика”.

Зліпок спиляних зубів. Фото: ZMINA

Мені поставили в рот якусь розпорку. Я так і не зрозумів, з чого вона. Нахилили голову назад, відтягнули вбік щоку, і він надфілем (дрібний напилок, призначений для виконання дуже дрібної і точної роботи. – Ред.) спиляв мені два зуби до пеньків. Я втрачав свідомість, здається, разів 10.

Весь цей час я сидів з пакетом на голові, щоб не бачити тих, хто знаходився у кімнаті. За голосами, я зрозумів, що там було близько десяти людей. 

Я впізнав по ногах своїх слідчих-оперів, які за ці дні стали для мене “як рідні”.

Вони вчиняли подібні звірячі дії з іншими?

Ні, але щоразу, коли він з кимось “працював”, то робив “сюрприз від себе”. Я це пізніше з’ясував, коли спілкувався з іншими хлопцями.

Мені ж після “процедури” той кат приніс маленький шматок сливового пирога, щоб познущатися. Він же ж знав, що після спиляння зубів, я не можу їсти солодке.

Можете, будь ласка, розповісти, про що саме вас питали під час допиту?

Вони запитували, коли я почав спілкуватися з СБУ, коли СБУ на мене вийшло, що я їм розповідав про стратегічні об’єкти “ДНР”, кого я завербував з місцевих, яку зброю ми переносили, де ми її ховаємо тощо.

Я змушений був підтвердити, що спілкувався з СБУ. У мене не було іншого вибору, окрім як оббріхувати себе. Лише коли вони запитували, чи є у моїх друзів зброя, я відповідав, що немає. 

У мене склалося враження, що вони взагалі не парилися. Вибивали зізнання, а потім на нього ж опиралися, не залучаючи при цьому жодних свідків.

Я вважаю, що вони полювали на мою з квартиру-сталінку в центрі міста, площею 200 квадратних метрів. Там дуже гарний район зі зручною транспортною розв’язкою.

Ви бачили кімнату, у якій вас цього разу допитували?

Я потім в ній був, коли мене водили на допит до слідчого. Доволі велика кімната, де стояв старий, ще радянський, довгий стіл і офісні стільці. Вона знаходилась на першому поверсі, і її МГБ-івці використовували для катувань. Її так і називали “питочная”. Тобто там все було обладнано саме задля цієї мети. На вищих поверхах сиділо їхнє керівництво.

Після таких жорстоких катувань вас хоч відвели до лікаря?

Після цього всього мене повезли на поліграф, який я проспав. Я чув на задньому фоні, що поліграфолог матюкався на оперативників: “Навіщо ви його сюди привезли у такому стані? Якщо він нічого не може сказати”.

Скільки це все тривало за часом?

Вони закінчили десь о 8-й годині вечора. Після поліграфа мене відвели до лікаря, бо треба було розібратися з моєю астмою, щоб я просто там не помер. Лікар сказав, що у разі чого я маю користуватися своїм інгалятором.

Я їм збрехав, що в мене вада серця. Вирішив врятували себе від “тапіка”. Думаю, вони ще два дні точно били б мене струмом, як інших. Лікар мене не перевіряв, а просто запитав, яка саме вада – верхня чи нижня. Я сказав, що нижня.

Для чого, на вашу думку, потрібен був лікар, якщо він нічим не допоміг?

Для того, щоб мене оформити. Коли ти потрапляєш до СІЗО чи колонії, тебе обов’язково має оглянути лікар, який фіксує, у якому стані тебе привезли. Одним словом, на папері має стояти його печатка. Він написав, що я абсолютно здоровий.

У Донецьку це називали “адмінарешт”. У виписці від ФСБ у мене навіть не зазначений місяць, коли мене затримали.

Потім мене роздягнули, сфотографували моє татуювання на руках і спині (у вигляді троянди. – Ред.). При цьому казали, що ці оголені фото скинули моїй дівчині. Пізніше, коли я спілкувався з іншими бранцями, вони розповідали, що їхні оголені фото надсилали родичам. Типу, дивіться, з ким ви спілкуєтесь. І могли написати, що це гей. Я, в принципі, бісексуал. Коли у мене в телефоні знайшли відповідні натяки, то сказали, що мені хана і що мене будуть бити просто зараз. Погрожували зробити на сідницях татуювання “кочегара”, натякаючи на тюремних “опущених”. Спочатку навіть страшно було.

“Опери” взяли мої фотографії з набряклим обличчям і сказали, що треба робити фотошоп. У мене частина обличчя заніміла і стала ватною.

Потому мене посадили до машини й привезли додому. Була 9-та чи 10-та година вечора. Вони зайшли до квартири, щоб забрати комп’ютери та всі цінні речі, які там були. Для слідства взяли телефони, жорсткий диск, комп’ютер і рюкзак. 

В рюкзаку був батьківський золотий перстень, який вони потім повернули.

Після цих всіх процедур мене повезли на “Ізоляцію”, де я досиджував зі співкамерниками Станіслава Асєєва. Його там всі пам’ятали.

Коли мене привезли, охоронці, які були зі мною, передали новим якийсь папірець. Але я не уявляю, що там було написано. В “Ізоляції” були дві зміни – “добра” і “погана”. Я потрапив на “добру”. Памʼятаю, що одного з наглядачів звали Вальтер. Мене не били на “прийомці”, просто зняли з взуття шнурки та прочитали правила поведінки у камері. Наприклад, коли охоронці входять до камери, я маю натягнути пакет на голову, відвернутися та дивитися в бік стіни. Не встигаю – б’ють всіх. Тобто принцип Макаренка там працював на повну.

А що значить “принцип Макаренка”?

У Радянському Союзі був такий педагог Макаренко, який займався вихованням безпритульних дітей. Він їх збирав і тримав у навчальному закладі, де практикував свої методики. І, зокрема, одна з них передбачала колективну відповідальність. Проштрафився один – отримують всі. Найцікавіше, що книжка Макаренка була в камерах.

За тиждень до затримання я з друзями гуляв біля “Ізоляції”, ми шукали покинуті будівлі, щоб пограти в страйкбол

А ви, коли під’їжджали до “Ізоляції”, бачили ззовні, як вона виглядає?

Звичайний завод, навколо якого був цегляний паркан без колючого дроту та КПП на вході. За тиждень до затримання я з друзями гуляв біля нього, бо ми шукали покинуті будівлі, щоб пограти в страйкбол. Коли проходили повз, то подумали, що це якась військова частина. Хто ж тоді знав, що я сюди потраплю.

Потім нам казали хлопці, які ходили працювати, що там можна спокійно вийти і піти додому. Тобто в деяких місцях паркан був відсутній. Просто всі розуміли, що якщо ти підеш, то буде непереливки всій родині. І під час коронавірусу – куди ти втечеш, коли зачинені кордони?

Скільки людей було у камері?

Це була маленька кімната в адмінбудівлі. Мабуть, 9 метрів на 7 чи на 5. На той момент там було 15 людей.

Два вікна, на яких стояли решітки, були зафарбовані. До стін кріпилися нари – верхні та нижні, на яких лежали криві дошки. За перегородкою, яка була по пояс, стояв унітаз. Був рукомийник, але нам давали воду з пожежного застійника раз на день. У ній могли плавати хробаки, тина, мул тощо. Ми набирали її у брудні та запліснявілі пляшки.

Фото: з відкритих джерел

В кімнаті була відеокамера, і ми мали бути в її полі зору. Якщо помічали, що ти намагаєшся її уникати, то тобі відбивали будь-яке бажання це робити. В туалеті так само. Вони повинні були бачити все, що ти там робиш.

О 6-й ранку був підйом, а о 10-й вечора відбій. Після підйому прогулянка 3 хвилини. Між двома будівлями був дворик, оточений залізним парканом і накритий згори колючим дротом. Там можна було палити, бо в камері забороняли. Одна жінка спробувала палити у камері, і їй за це зламали пальці. Ми вирішили не ризикувати.

Раз на тиждень нас водили в душову, де стояв 30-літровий бойлер на 100 ув’язнених. У нас було 7 хвилин на 5 чоловіків, щоб помитися.

 У вас були окремі чоловічі та жіночі камери?

Навпроти нас була жіноча камера №7. Ще були дві камери, де жінок тримали, але я не пам’ятаю номерів.

Нас всіх тримали на першому поверсі, а на другому жили “сили спецоперацій ДНР”. Їм було плювати на нас. Ми для них були робочою силою: готували їжу, годували “контіками” їхніх свиней, заносили матраци, вантажили снаряди, ремонтували бойову техніку.

Що вам давали на сніданок, обід і вечерю?

25 грамів пшеничної каші з камінням і двома скибочками хліба. Було таке враження, що вони купили комбікорм і варили його. І так тричі на день. У нас був чайник, але не було чаю.

Як загалом проходив день в “Ізоляції”?

Більша частина людей просто сиділа в камері і чекала, поки їх викличуть до слідчого.

Нам дозволяли читати радянську літературу. Наприклад, я читав “Історію російської імперії”, “Історію французької другої революції”, Пікуля, Толкієна, Агату Крісті і американську фантастику. Здебільшого це були книжки, які з собою привезли бранці. Я встиг схопити “Дон Кіхота” і Андре Нортона. Там взагалі можна було знайти дивні книжки на кшталт двотомника “Бхаґавад-Ґіта” і книжок з ламаїзму.

Ми почали грати в “Мафію”. З паперу зробили маленькі карточки – одна помічена, як “мафія”, а інша, як “поліціянти”. Треба було якось гаяти час.

З ким ви перебували у камері?

Я сидів з одними і тими самими людьми, поки мене не перевезли до колонії. У нас був мусульманин, який зараз проживає у Німеччині. З нами сиділи директор мильного заводу, голова “тюремного спецназу при Україні”, голова оперативної групи таможні “ДНР”, деенерівські наркомани та дід-комуніст. Він був членом компартії “ДНР”.

У камері були “смотрящіє” від охорони. Це була офіційна посада. Головними по камері стали чотири бандити, які побили російського ефесбівця. Як покарання їх кинули на пів року до “Ізоляції”. Це все, що вони змогли з ними зробити, бо за ними стояла якась “шишка”. Їх ніхто не чіпав. Причому це були проросійські “чуваки-спортсмени”, яким дозволяли бити інших в’язнів за проукраїнську позицію.

Шпигунство – це була найпопулярніша стаття, щоб закрити будь-кого 

А інші українці, які з вами сиділи? Їх за що забрали?

Майже всіх звинувачували у шпигунстві. Це була найпростіша стаття. Від 10 до 20 років без права на адвоката, на дострокове звільнення, на побачення з рідними тощо. Дуже зручна стаття.

Одних забирали через бізнес, зокрема очільників підприємств, а інших через родичів, які служили в ЗСУ або жили в Україні. У нас була дуже різношерстна компанія. Але здебільшого людей тримали через фінансову вигоду, щоб отримати викуп або забрати бізнес чи квартиру.

У жовтні 2020-го планувався великий обмін, тому вони весь серпень збирали велику кількість людей. А через коронавірус обмін скасували, колонії закрилися на самоізоляцію, і люди там застрягли. Ми там просиділи 7 місяців. Потім почався невеликий спад, і нас перевезли до західної виправної колонії №97 в місті Макіївка.

В жовтні прийшов росіянин з позивним “Хитрий”, який змінив все. У камерах стало більше камер спостереження. Зробили ремонт, побілили стіни та додали нари, зробивши їх триповерховими. У нас в камері побільшало людей, з 15 стало 21. 

З приходом росіянина заборонили гучні розмови і скасували всі роботи, тому дуже рідко хтось приносив книжки. “Контікі” теж перестали заходити.

Що таке “контікі”?

В 2015 році кондитерська фабрика “Конті” намагалася вивезти свою продукцію, але деенерівці забрали собі машини, а солодощі (печиво “Контік”, цукерки “Ferrero Rocher” та бісквіт “Барні”) завантажили в ангари “Ізоляції”.

І всі ці роки смаколики лежали під дощем. Їхній термін придатності скінчився ще у 2015 році, тому охоронці ними годували свиней, яких тримали у катівні. Ми теж це їли, коли хтось приносив після роботи. Якщо чергував добрий охоронець, можна було цілий мішок забрати до камери.

Найцікавіше, що колоти свиней змушували мусульман. Зі мною сиділо два йорданці – один одружився і довгий час жив в Україні, а другий просто тут вчився. І ось з них найбільше знущалися.

Ще у нас в камері сидів проросійський громадянин Ізраїлю Олександр Переверзєв. Він створював перший деенерівський підрозділ. А коли хтось з генералів вирішив відмити гроші, його зробили крайнім. Він багато років жив в Росії. Колись служив у російській армії в Придністров’ї. Згодом в 2014 році разом з Бородаєм та іншими завозив на Донбас зброю з РФ. А потім він створив “підрозділ пенсіонерів-ветеранів”, як ми його назвали. Коли він вийшов, то знову взявся за старе. Це вже невиліковне.

Після початку повномасштабної до колонії привезли трьох іноземців – мароканця і двох британців

Окрім ізраїльтянина та йорданців, чи були інші іноземці?

Після початку повномасштабної війни до макіївської колонії привезли трьох іноземців – мароканця Брагіма Саадуна та британців Айдена Асліна і Шона Піннера. Вони з нами сиділи. Класні чуваки, особливо Айден. Вони трішки знали російську, тому ми могли спілкуватися. Плюс йорданець, який сидів з нами у камері, міг перекласти. Він знав російську, українську, англійську, арабську та турецьку.

З приходом росіянина з позивним “Хитрий”, який очолив катівню, ставлення до вас змінилося?

Нас почали регулярно бити просто так або за те, що ми не розважаємо охорону. Ми повинні були співати їм гімн, пісні чи танцювати. Стало нормою бити у пахову зону, особливо під час обшуку. Коли робили “шмони” (а за нового керівництва це було щотижня), усі в’язні виходили по черзі, стаючи у позі “зірочки”. Мене якось на шпагат посадили, бо в мене розтяжка була. Я ж свого часу п’ять років займався тхеквондо.

Іноді били струмом. Іноді могли відвезти до підвалу і там душити. Іноді гумовим кийком били по спині або ногах, сліди від чого залишилися й досі. Мене кілька разів били шокером. Він хоч невеликий, але було боляче. Вони так розважалися.

Фото: ZMINA

У камері змушували всіх разом відтискатися, виконуючи валетом усі ці вправи і б’ючи один одного ліктями. Ще вони практикували пересування навприсядки туди-сюди. Або змушували підніматися сходинками вгору-вниз. Нас якось покарали за паління в душі, змусивши присідати два дні по 500 разів та годину тримати на витягнутих руках подушку. Якщо хтось опустить руки, отримає кийком по спині. Цю “вправу” називали “кросфітом”.

Вони любили дивитися американські фільми і запозичувати з них знущання для нас. Стрічка “Мавританець” офігенний фільм, але я його не люблю через те, що він подобався охоронцям. І тортури звідти вони застосовували майже на всіх в’язнях “Ізоляції”. Зокрема, вони запозичили катування з рушником та водою, коли на обличчя людини кладуть рушник, а зверху наливають воду, щоб людина захлиналась.

Коли тебе опускають в воду, щоб ти не дихав, або зачиняли у камері і вмикали під залізними дверима на максимальну гучність колонки. Ти не лише заснути не можеш, а й думати. Це могло тривати 24 години три доби поспіль.

Якось вони сказали, щоб чоловіки, які сидять за статтею шпигунство, поголили вуса, як у Гітлера.

“Хитрий” вважав, що ми не повинні довго сидіти на одному місці, тому нам треба влаштовувати “контрастний душ”. Наприклад, карати за те, що хтось заснув, зайшов у “сліпу зону”, вів себе погано на допиті, кричав чи сварився. Раніше били, але не так часто і за щось.

Водночас нас стали краще годувати, навіть котлети та суп давали.

А СНПК було?

Це була стабільна річ – катування статевих органів й погрози зґвалтуванням.

У нас постійно хтось кричав. Ми все чули, бо стояли тонкі залізні двері, які, як на мене, підсилювали всі звуки.

У адвокатів була стандартна практика: брали з родичів тисячу доларів, а потім підказували судді, за що тебе можна посадити

Саме вас возили на допити?

Через місяць після перебування в “Ізоляції” мене відвезли до слідчого МГБ, який був трішки старший за мене. Тоді ж мене познайомили з адвокатом, якого звали Валерій Акапян. Його улюбленим жартом було: “Даня, я хоч і Акапян, но я нє фокуснік і 20 лєт прідьотса оттарабаніть”.

У всіх місцевих адвокатів був стандартний принцип: вони з тобою спілкуються, беруть з родичів мінімум тисячу доларів і не відвідують тебе у в’язниці. А на суді підкажуть прокурору, за що тебе ще можна посадити. Були випадки, коли на суді адвокати казали, що у підозрюваного відсутня певна стаття і треба “дорозслідувати”. Вони так і говорили: “Ми будемо допомагати слідчому тебе посадити”.

Я все підписав у перші рази, тому мене кілька разів возили щось допідписати. Зокрема огляд квартири. Ми це називали “посидіти в стакані”. У всіх всі “роботи” проводяться в перші дні, коли тебе б’ють. В одного діда, який сидів з нами, було статей на 105 років.  

В “Ізоляції”, зокрема, тримали людей до моменту, поки їм потрібно було закінчити всі формальності, пов’язані з висуненням звинувачення і поки тривав адмінарешт. Потім везли до колонії.

Поки я був в “Ізоляції”, бабуся по татовій лінії подавала мене в розшук, як потім з’ясувалося, в деенерівську поліцію. Тобто я був в розшуку як зниклий безвісти.

Я перепрошую, бо не знаю вашої сімейної ситуації. А ваші батьки?

Померли ще до 2014 року, тому єдиними рідними людьми були дві бабусі, одна з яких померла перед моїм затриманням, а інша у 2022 році. Коли був в колонії, встиг їй написати два листи. Нам сказали: “Якщо ви знайдете конверт, марку і пройдете дві цензури (тюремну та ФСБ), то ми їх відправимо”. Вона їх отримала і деякий час передавала мені продукти.

Перед цим мій адвокат повідомив їй, що я знаходжусь в “Ізоляції”. Він до неї прийшов і каже: “Ваш Даня тут, він заарештований за шпигунство. Можемо спробувати йому потім щось передати. З вас тисяча доларів”. Вона дала гроші. Це ще “по-божескі”, бо я знаю, що з деяких він брав по 5–10 тисяч доларів. За такі самі послуги.

А якщо у людей немає таких грошей?

Нічого не зміниться, просто буде безплатний адвокат, який недоотримає грошей. Але він обіцяє родичам, що може витягнути їхніх близьких. Що їх усього п’ять, які можуть захищати таких людей. Що усі інші чотири зайняті. Він брехав, знаючи, що у них немає зв’язку з іншими родичами.

Коли нас відпустили, ми всім писали, щоб йому ніхто не давав грошей. А вони казали, що вже дали і уклали з ним договір, у якому було написано, що він надавав платні консультації.

У Донецьку було 5 адвокатів, яким був наданий доступ до секретної інформації.

У неволі, коли у вас закінчилися інгалятори, вам давали нові?

Ні. Задихався, тягнув ногу. Коли у березні 2021 року нас привезли в колонію, у мене закінчився останній інгалятор. Наприкінці місяця до камери, де я був, заселили хлопця з Ірпеня. Він приїхав до родичів, і його заарештували. То він щомісяця замовляв у рідних інгалятори для мене. Я йому за це дуже вдячний.

В “Ізоляції”, на диво, було менше алергенів, бо там були пофарбовані стіни і нас змушували прибирати. В колонії ж були побілені стіни, а це дрібнодисперсна пилюка, пропліснявіла стеля і підлога з гнилих дошок. І в мене алергія настільки підсилалась, що інгалятор з сальбутамолом, який треба було пшикати раз на тиждень, доводилось використовувати чотири рази на день. Я підсів на жорсткий адреналін. У мене з’явилися постійні головні болі, приступи ядухи, втома тощо.

Ви намагалися оскаржувати їхні протиправні дії? 

Так, звісно. Після таких спроб нам добряче діставалося. Нас били палицею по руках, які ти кладеш на “кормушку”.

Ми сподівалися, що рано чи пізно дійдемо до суду, але цього не сталося. Через охоронців ми передавали кілька разів скарги. Коли у мене загноїлися зуби, я написав прохання слідчому, щоб мене відвезли до стоматолога, бо є небезпека зараження крові. Він надіслав оперів, які повезли мене до міської стоматологічної лікарні. Мені видалили зуби і дали немісил.

А суд відбувся чи вас продовжували утримувати незаконно? 

Ні, суду не було. Але, попри це, мене відправили до колонії. В СІЗО я написав чимало клопотань. Перед цим я розбирався у російському законодавстві, замовляючи кримінальні, цивільні та податкові кодекси.

Після “Ізоляції” вас одразу привезли до колонії?

Одного разу у березні 2021 року охоронці сказали: “Виходиш ти, ти й ти”. Нам наказали підписати документ, що “фізічєскоє та псіхологічєскоє воздействіє нє примєнялось”. Після цього ми поїхали до лікарні, щоб нам зробили тест на коронавірус. Якраз була Паска і ми думали, що нас везуть на обмін, але нас перевезли до виправної колонії №97 у Макіївці. Там нас оформили і розповіли про розпорядок дня.

Камера макіївської колонії №97. Фото: Александр Єрмоченко / EPA

В колонії сектор, який раніше був ДІЗО (дисциплінарний ізолятор), де карали зеків, перетворили на ефесбівське СІЗО. Нас тримали там. Це була двоповерхова будівля з підвальним приміщенням, у якому розміщувався карцер. Там були маленькі камери на чотирьох людей.

Чим колонія відрізнялася від “Ізоляції”?

“Ізоляція” була болісним і тяжким випробуванням. В колонії було по-іншому.

Після “Ізоляції” ми були “вишколеними”, і охоронці нас запитували, чому ми такі “шугані”. Як тільки відкривалися двері, то ми одразу стрибали з ліжок і ставали обличчям до стіни. Вони казали, щоб ми розслабилися, бо їм байдуже. Там лише куратор був ефесбівець, який читав наші листи, а охоронці – ні. Іноді вони нас били, але  зазвичай не за вигадані причини, як в “Ізоляції”. Мене могли покарати за лезо з одноразової бритви, яке я завжди носив з собою, якщо захочу покінчити з таким життям. Ця звичка залишилась після “Ізоляції”.

В колонії були прогулянки по півтори години, але я на них не ходив, а залишався у камері. Я цілими днями спав або читав фантастику чи фентезі. Книжки можна було взяти у бібліотеці або замовити. Ще ми могли пограти в нарди, шахи та шашки.

Тут годували краще, давали більші порції, але сама їжа була бридкою, бо її готували зеки. Нас рятували передачі від рідних. Ми ними ділилися між камерами, бо у нас був “принцип гуманітарної допомоги”.

У колонії ти маєш час подумати, особливо вночі, коли всі сплять. В “Ізоляції”, оскільки там була 21 людина, тобі було з ким поспілкуватися.

Коли почалася повномасштабна війна, нам до камери принесли телевізор, щоб показати, як до України летять їхні ракети. Розповідали, як вони швидко все позахоплюють. І ти розумієш, що обмін може не відбутися. І так ти сидиш пів року, рік, два… В тих самих тісних умовах, без жодних перспектив. Тобто там ти вже починаєш сам себе вбивати.

В колонії вам надавали медичну допомогу?

Там була бабуся-медик, яка давала одну пігулку від усього. Мене мучила астма, а вона на мені ставила експерименти: “У нас є два препарати, вони тобі не допомагають. А якщо їх змішати? А якщо додати третій? “.  Не знаю, що вона мені наколола, але у нас в камері сидів директор донецької онкологічної лікарні, який сказав: “Даня, коли ти вийдеш, у тебе відвалиться печінка”. Але, слава богу, все нормально.

З ким ви сиділи в колонії? Чи переводили вас до інших камер?

Так, два рази мене переселяли. В одній з камер я сидів з двома донецькими підприємцями і лікарем. У іншій камері був йорданець, комуніст і ідеолог російського світу. Був такий собі деенерівський діяч, історик та філософ Роман Манекін. Знайомий Дугіна. На початку війни він звертався до Ахметова, щоб той перейшов на сторону “ДНР”. Він мерзенний російський жлоб, але довелося з ним жити в одній камері.

Я просидів у колонії до червня 2023 року, а потім отримав підписку про невиїзд на пів року. Я ще намагався втекти з Донецька через Луганську область в Росію, щоб поїхати до Європи. Але після псевдореферендуму в Луганську там була така сама база, як у Донецьку, і мене повернули назад.

Данііл, як ви думаєте, чому вас відпустили?

Я вийшов тільки тому, що у мене не було протоколу допиту, не було свідків, не було нормального поліграфа. Суддя подивився і сказав, що треба закрити провадження. І схожі справи, як у мене, а їх було близько трьохсот, закрили, а людей відпустили.

Перед цим вони перевели нас на російське законодавство – зі статті 321 на 276, щоб люди залишилися в їхній базі.

Саме завдяки цьому ви вийшли під підписку про невиїзд?

Так. Потім я намагався виїхали через Росію й ЛБЗ (Авдіївку), але у мене не вийшло. У Донецьку я влаштувався на роботу до місцевих ромів. У їхньому магазині на базарі “Маяк” продавав телефони. Росіянам – подвійна ціна, місцевим – звичайна.

Під Новий рік я отримав дзвінок від слідчого, який сказав, що у нього для мене є новорічний подарунок. Він дав мені листа, що мою справу закрили через брак доказів. Мені повернули всі документи, але паспорт вже був недійсний, бо я вчасно не вклеїв фото. Плюс під час затримання його порвали.

Фото: ZMINA

Я виїхав до Білорусі, та через паспорт мене не пустили до Польщі. Недовго думаючи, я поїхав до українського посольства у Мінську. Там мені сказали, що нічим допомогти не можуть. Мені місцеві підказали, що є прикордонний перехід між Білоруссю і Україною. Він закритий, але для екстрених випадків, таких як мій, можна пройти. Я прийшов туди і сказав, що мене тримали у полоні і я хочу повернутися в Україну. Поки білоруські прикордонники оформляли документи, мене цілий день розпитували. Ввечері мене пропустили. Це вже був січень 2024 року. Я підходжу до нашого блокпоста, а український прикордонник запитує, хто я. Я кажу, що полонений, а він каже, щоб я прийшов завтра. Що я і зробив. Тобто наступного дня я пройшов кордон. Мене привезли до Ковеля, а звідти потягом я приїхав до Києва.