Людина без статусу

Напередодні 20 червня – Міжнародного дня біженців – я шукала героя для своєї статті. При слові “біженець” спливали з пам’яті картини з часів Другої світової війни. На старих фотографіях я бачила, як втомлені, розгублені жінки і діти (переважно) кудись йдуть, підіймаються на корабель або в тоскному очікуванні сидять з такими ж розгубленими в житті людьми. У їхніх очах – відображення глухого болю…

Однак тікають не лише від війни, геноциду і голоду.

Герой мого матеріалу – це людина без статусу: як тільки він подав заяву до Державної міграційної служби України, паспорт у нього забрали – і натомість видали папірець-довідку, що дозволяв тут перебувати.

Знайомтесь – Дмитро Шипілов, російський журналіст, блогер з Кемеровської області.

З ДОСЬЄ правозахисного товариства “Меморіал”. Через критичні матеріали у своєму блозі в “Живому журналі” про діяльність губернатора Кемеровської області та начальника Департаменту культури і національної політики був засуджений 9 квітня 2012 року за ст. 319 Кримінального кодексу РФ (“Образа представника влади”) до 11 місяців виправних робіт. Покарання замінено на 3 місяці позбавлення волі в колонії загального режиму. Перебував під вартою з 10 вересня по 29 грудня 2014 року. В очікуванні суду у другій справі за ст. 319 КК РФ 26 лютого 2015 року виїхав до України і подав прохання про політичний притулок.

Відверто кажучи, я трохи насторожено йшла на нашу зустріч. Між Росією і Україною війна, емоції по відношенню до росіян напружені… Як людині з російським громадянством живеться в Україні? Чи відчуває він дискримінацію за національною ознакою? З якими труднощами доводиться стикатися?

Перше, на що я звернула увагу при зустрічі з ним, – на його піджачок, а точніше на вишивку на ньому. “У тренді” – посміхнулася про себе.

На питання – чому Україна – Дмитро трохи стомлено відповів: “З цивільним паспортом Російської Федерації їхати мало куди можна. І не просити ж мені політичний притулок у Білорусі чи Казахстані? Всі ті ризики, від яких я тікав – там в реальності. Максимум, через тиждень депортують… Але для мене тема “Росії” в хорошому сенсі закрита. Навіть якщо якісь кримінальні претензії з мене будуть зняті, це не стане для мене приводом повертатися назад… Цей від’їзд був в один кінець“.

Підкорення кордону та особисті відкриття

Дмитро згадує, як перетинав кордон Білорусі з Україною. Наприкінці лютого цього року українські “погранці”, як їх називав Шипілов, з недовірою дивилися на його документи і сумнівалися в його аргументах.

“…Було дуже “весело” у всіх сенсах… Прямо підкорення кордону, чорт забирай… Майже добу. Ночували в орендованому гаражі … романтика пекельна. Але пустили, під поручительство, не без участі Саші Щетиніна (російський журналіст, засновник РІА” Новий регіон “, також відмовився від російського громадянства – авт.) “, – розповідає Дмитро. Як тільки в’їхав до України, першого ж понеділка вирушив до міграційної служби.

В Україні Дмитро ніколи не був. Переживав, як же буде в країні, де всі говорять по-українськи, де українські назви. Як виявилося, все набагато простіше.

“Я їхав абсолютно в нікуди. Приїжджаю – в метро все англійською продубльовано… Проблем з цим не було. Я за освітою культуролог, майже 20 років у журналістиці, роботу мені пропонують… Той же Олександр Щетинін каже:” Коли ж ти нам уже напишеш?”. Але от є стан, коли на даному етапі не пишеться. Я просто отримую задоволення.

Проблем з адаптацією немає, тому що я не приїхав до Ірану, де абсолютно інша культура. Українська культура перехресна багато в чому, хоча й різна. І культура приємна, цікава. І ось піджачок купив – потихеньку адаптуюся (посміхається – авт.).

Я з’їздив до прекрасного Львова – і був абсолютно приголомшений. Коли я жив у Росії, в Новосибірську, я кожен місяць вибирався до Омська. Це місто з іншою аурою, з іншим настроєм. Мені завжди потрібно місце, де я можу відпочити – місце сили. У Новосибірську таким місцем був Омськ, в Москві – місцем сили був Пітер.

Коли я опинився в Києві, через місяць мене накрило, хоча місто саме по собі прекрасне. Але з’їздивши до Львова, у мене був шок. Я й припустити не міг, що в Україні таке може бути. І в Чернівцях ми теж були, і навіть захопили Кам’янець-Подільський з пречудовим замком… Для України дуже круто, що це є, і це не зруйновано“.

Послуга від міграційної служби: підвішений стан

В Україні Дмитро почуває себе добре – житло знайшов, пропозиції по роботі є, місце сили є… Однак його турбує міграційна служба.

“Я не розумію, як вона буде виносити своє рішення… Мій вирок був кваліфікованим правозахисним товариством “Меморіал”, юридична репутація якого в міжнародному співтоваристві сумнівів не викликає. Але чи стане це переконливим аргументом для міграційної служби?“, – Говорить Шипілов.

За його словами, за три місяці відтоді, як він надав інформацію, міграційна служба досі не зв’язалася з “Меморіалом” для перевірки даних.

“Може, я все набрехав? Але як мені повідомили з “Меморіалу”, на зв’язок з ними поки не виходили. Знаєте, на даному етапі у мене немає бажання чинити, як у Росії – завжди ж можна знайти людину, яка пролобіює твої інтереси... Але я так не хочу. Хочеться вибудовувати свої відносини з Україною цивілізовано. Хоча я знаю чимало історій людей, які проходили за програмою “Переселенець” від УВКБ ООН (Управління Верховного комісара ООН у справах біженців – авт.) і мали дуже негативний досвід спілкування з міграційною службою України“, – каже Дмитро.

За великим рахунком, критерії визнання біженців прості. Всі вони прописані у Міжнародній конвенції про статус біженця (1951 року, і Протокол до неї 1967 року). Україна приєдналася до Конвенції 10 січня 2002 року, що означає, що вона стала учасницею міжнародної системи захисту біженців та шукачів притулку і взяла на себе низку зобов’язань.

Однак від міграційної служби, яка більше керується підзаконними актами або внутрішніми інструкціями, складно домогтися рішення поточних питань, говорить Шипілов.

“Статус біженця – гуманітарний статус. Для мене, коли в Росії я позбавлений волі і втратив здоров’я, що не завжди є одним і тим самим, – цей статус гуманітарний подвійно. Тому що, якщо від міграційної служби я отримаю відмову, звичайно ж, я буду судитися, в гіршому випадку – це депортація… Але якщо я буду судитися, а нерідко процес триває рік, з моїм здоров’ям я просто можу не дожити до винесення рішення“, – пояснює Дмитро.

Коли Дмитро подав документи на статус біженця, в першу чергу, його направили на медичний огляд – в поліклініку за адресою, вказаною у міграційній довідці. Його терапевт – яка сама приїхала в Україну з Вірменії і якій довелося пройти майже через ті ж митарства з міграційною службою – дуже добре розуміла ситуацію Дмитра. Лікар була уважна і співчутлива.

Але платити довелося абсолютно за все.

“Мене навіть відправили на зайві обстеження. Тести на ВІЛ та гепатит, повний комплексний аналіз крові і сечі (перевіряли, чи не наркозалежний я раптом), звичайно, флюорографія. Але ще мені, як після СІЗО, приписали повний рентген легенів, УЗД, МРТ… Довелося “викинути” 3-4 тис. гривень, поки я дійшов до останнього тесту, який виявився плачевним – хоч в космос лети. А виявляється не в космос… “, – замовк Дмитро. І потім додав: “У мене з лікарями не було нерозуміння, більше негативного ставлення я відчував від секретарів та іншого адмінперсоналу. Один раз мені навіть “порадили” завірити якусь довідку в посольстві РФ, я пояснив, що якщо я хоча б перетну кордон воріт – не факт, що мене звідти випустять. На що швиденько відповіли: “А, значить, вам туди не треба…“.

Шипілов каже, що в лікуванні не відмовляли, тільки районній поліклініці спочатку було дивно бачити папірець від міграційної служби – вони не знали, що з ним робити. У той же час Дмитро сумнівається, якщо йому знадобиться термінова госпіталізація –  чи не відправлять його додому через те, що у нього є всього лише цей папірець…

“А на іншій шальці терезів…”

Розпитую про рідних і друзів. Дмитро майже спокійно говорить про те, що спочатку багато “відійшли”, коли сидів у слідчому ізоляторі, потім довелося видалити з стрічки друзів навіть тих, яких знав багато років.

“Коли мені пише моя однокласниця, мовляв, що ми тепер по різні сторони барикад… Про що ти? Які барикади… І як можна радіти перемогам “кадирівців”? Вони ще недавно різали шиї, вуха російським солдатам. Чи так вже давно ми збирали гроші на похорон – недалеко від рідного міста у нас розташована військова частина… Риб’яча пам’ять. Це люди, у яких просто була процедура похорону в мозку…“, – пояснює Дмитро.

І потім додає: “У Росії, звичайно ж, залишилися і друзі, і мама – адже скайп, вайбер ніхто не відміняв. І свою гуманітарну місію в Україні я бачу так: приймати у себе друзів, співчуваючих, але які ніколи не були в Україні, не були в Києві. Буду намагатися робити все, щоб вони змогли сюди приїхали на два-три дні, тиждень… Вони й так чудово розуміють, що зомбоящик бреше, що тут живуть такі ж люди, які дихають, радіють, народжують дітей, помирають, також, як і скрізь. І моє завдання – щоб вони теж подихали цим вільним повітрям…“.

З Дмитром ми вже розмовляємо більше години. Я розумію, що зустріч з ним – це журналістська удача: Дмитро приймає ситуацію, як є, але радіє кожній нагоді відчувати себе людиною вільною. Напевно, в його підвішеному стані, коли за спиною чотири слідчих ізолятори, коли не зрозуміло – чи дасть йому Україна притулок, чи ні – свобода гостріше відчувається.

“У багатьох політемігрантів з Росії складається хибне враження, що мовляв, якщо ми підтримуємо Україну, то і статус біженця повинні отримати автоматично. Нісенітниця повна. Навіть якщо у мене антиукраїнські настрої, але, якщо я переслідуваний і є законні підстави для отримання статусу, Україна його зобов’язана дати. І це ж абсолютна маячня, якщо приїде серійний вбивця, одягне вишиванку, і скаже, що я обожнюю Порошенко, борщ, сало – дайте-но мені статус…

В Україні я почуваюся добре. А на іншій чаші терезів – слідчий ізолятор в Ростові-на-Дону…“.

                    ПІСЛЯМОВА. Дмитро познайомив мене з Олегом Шро – також російським журналістом, блогером, який сподівається отримати притулок в Україні. Поки міграційна служба відмовила йому. Тепер йдуть суди, в яких Олег намагається довести, що в Росії його життю і здоров’ю є загроза.

“Моя історія була недостатньо переконлива. До слова, до недавнього часу Україна відмовляла росіянам через те, що Росія – правова держава. Але правова держава не починає війну зі своїм сусідом… Чим довше буде тривати мій судовий процес, тим довше я зможу тут перебувати. І це не може не заспокоювати. Але з іншого боку, я не можу влаштуватися легально на роботу. Ми йдемо як іноземці, і нам потрібно оформлювати даний дозвіл на роботу. Але дозвіл нам можуть видати тільки на той термін, який вказано в довідці – тобто на місяць. Який роботодавець візьме на себе клопоти заради одного місяця?

Я втомився бути в підвішеному стані, він мене не пригнічує, я просто втомився… А сьогодні мама дзвонила і питала, коли я повернуся додому. Я відповів: “Мам, я не повернуся”. І вона: “Ось ти там собі вигадуєш…”. Я їй відповідаю: “Мам, я не вигадую. Це реалії…”. Але пояснювати, що насправді все серйозніше, ніж вона думає – не став“.