“Синдром акули” в українських мережах: дегуманізація, психотерапія чи віра в стихійну справедливість?
Наприкінці минулого тижня новина про росіянина, якого вбила акула в Хургаді, викликала чималий резонанс серед інтернет-користувачів українського сегмента. Зокрема, спільнота вибухнула мемами, фотожабами та анекдотами на цю тему. Здебільшого акулу зображали агентом України та навіть протиставляли її дії бездіяльності міжнародних інституцій.
Зрештою така кількість жартів стала приводом для широкої дискусії в соцмережах про те, чи свідчить подібна масова реакція про дегуманізацію та знелюднення українців. Водночас думки українських правозахисників, які долучилися до дискусії, розділились. Варто зауважити, що тих, хто висловлював застереження щодо втрати людяності в публічному просторі, була меншість.
Водночас частина представників правозахисної спільноти поширила аналогічні думки в закритих постах лише для друзів і без права на передрук. Тож “акулячий тест” показав потенційну проблему українського суспільства: страх перед вільним вираженням своїх поглядів та самоцензуру.
Чи справді чорний гумор навколо смерті росіянина свідчить про ознаки дегуманізації нації та чому дискусія навколо цього випадку важлива, розбиралася ZMINA.
“Небезпека перетворення на росіян”, або Навколо чого дискусія
Дискусія виникла після публікацій кількох правозахисників, які побачили ознаки дегуманізації українців через ставлення до смерті людини.
“Усім нам дуже складно. Особливо останніми днями. Слова тонуть. Як будинки, сади, собаки, люди, їхні мрії на Херсонщині. Тому я б нічого взагалі не писала, але “синдром акули” небезпечний. На війні завжди є загроза стати дзеркалом іншої сторони. Коли щодня стикаєшся з жорстокими вбивствами, катуваннями та тотальним руйнуванням, складно зберігати людяність посеред виру людського горя. Але ми й це зможемо. Виграти війну з Росією – це ще значить, не перетворитися самим на Росію”, – написала нобелівська лауреатка, очільниця ГО “Центр громадянських свобод” Олександра Матвійчук.
Категоричніше висловився голова правління Центру конституційного моделювання, член Наглядової ради Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова Геннадій Друзенко. На його думку, кепкування та радість із приводу смерті, хай і представника ворожої країни, є ознакою “симптому зграї”, який демонструє, що нашому суспільству “час бити на сполох”.
“Реакція на жахливу трагедію в Хургаді, коли акула зʼїла живцем росіянина на очах у батька, на жаль, свідчить, що росіяни як мінімум досягли однієї мети своєї “спецоперації” – змусили українців перетворитися на зграю”, – йдеться в його дописі в соцмережі.
На його переконання, якщо українці претендують на те, що нинішня війна – це не просто “війна української зграї проти російської зграї”, а екзистенційний двобій за гідність, людяність і свободу, треба щось робити із “синдромом акули”.
За цю публікацію Друзенко отримав чимало критики в мережі й від правозахисної спільноти, й просто від користувачів соцмереж. Проте своєї думки не змінив, а навіть укріпився в ній, побачивши в таких виявах “отруєння ненавистю”. Він наголосив на тому, що бачив і щодня продовжує бачити жахливі наслідки російської агресії, і про те, скільки болю принесли росіяни на нашу землю, знає не з чужих слів. Тож вважає, що має право поставити співвітчизникам кілька питань. Зокрема, хто такі “русские”? Якщо це етнічна категорія, тоді що робити з Олею Сімоновою – чистокровною росіянкою, яка роками воювала за Україну проти окупантів, а минулого року загинула під час виконання бойового завдання, і з тисячами етнічних росіян, які наразі боронять Україну з українськими паспортами та без?
Якщо йдеться про російськомовних, то це десятки тисяч захисників України на фронті, зауважив він.
“Колись ми переможемо орду. Гармати утихнуть. Ракети припинять розриватися над нашими містами. Солдати демобілізуються. І тоді ми залишимося сам на сам з нашими випаленими ненавистю серцями. З інстинктами хижаків, яким зле без свіжої крові. Які навчилися збиватись у зграю, аби вижити. Які чітко ділять усе розмаїття всесвіту на своїх і чужих… І це буде найстрашнішим результатом цієї війни, незалежно від кордонів, на яких вона зупиниться. Бо народжує, відроджує, плекає та будує тільки любов. Чи вистачить її нам, аби воскресити наші випалені душі?” – резюмував Друзенко.
Меми про акулу: дегуманізація чи право на емоцію щодо ката?
Водночас низка представників правозахисної спільноти не поділяє думки про те, що меми з акулою свідчать про знелюднення українців та поступове перетворення їх на подобу росіян. Натомість вони вважають, що на тлі безпрецедентних російських злочинів українці мають на це право, а подекуди й потребують цього для збереження здорового глузду.
Так, правозахисниця, координаторка Медійної ініціативи за права людини Ольга Решетілова написала, що від 24 лютого минулого року не відчувала якоїсь аж надто сильної ненависті до росіян:
“Такої, знаєте, від якої трясе й очі наливаються кров‘ю. Мені було боляче, я втрачала дорогих людей, я весь час дуже занурена в людські страждання, але ось цієї лютої ненависті не було. Це трохи дивувало, бо я знаю, що здатна на це почуття. І я пояснювала собі це тим, що, очевидно, психіка блокує сильні почуття, щоб я не втратила ефективність”.
Утім, межею для неї став підрив росіянами Каховської ГЕС. Проте, за її словами, це знов була не та ненависть, на яку вона очікувала, – це просто абсолютна відсутність емпатії.
“Це розлюднення мене? Так, деякою мірою. Але мене розлюднив не акулячий флешмоб, це точно. А весь той біль, у якому я і вся моя нація живе століттями”, – пояснила правозахисниця.
На її переконання, для більшості українців цікаве не знищення конкретного росіянина, а саме знищення ментальності, носіями якої вони є: їхньої імперської картини світу, що призвела і призводить до страждань багатьох народів.
Також, на думку Решетілової, на тлі звірств, які коїть російська армія під час сьогоднішньої війни, постає питання дієвості всіх правозахисних стандартів:
“Вся ця награна поміркованість і “за мір ва всьом мірє” не працює, коли тебе вбивають. І тим більше, коли ти розумієш, де корінь цього зла. Старі правила більше не працюють. Образи Матері Терези й Магатми Ганді, як і міжнародне право, розтоптані російською армією, розстріляні ракетами, зґвалтовані кадирівцями, залишилися під завалами в Маріуполі, змиті водою з Каховської ГЕС. Мабуть, прийшов час, коли права людини потребують люті, краплинку ненависті й трохи чорного гумору”.
Своєю чергою пані посол України в США Оксана Маркарова переконана, що “на 16-му місяці геноциду і жахів війни в українців усе в порядку” з гуманізмом. Натомість системною проблемою є, пише вона, певні подвійні стандарти щодо нашої країни з боку світової спільноти.
Дипломатка нагадує, що на 16-му місяці війни, яку влаштували росіяни, після Бучі, Маріуполя, Харкова, Ізюма, закатованих жінок і дітей, убитих українських військовополонених в Оленівці, після того, як полоненим відрізають голови й каструють їх на камеру, – українці все одно дотримуються звичаїв війни й усіх конвенцій, рятують людей і тварин. А коли росіяни підривають дамбу та топлять цілі регіони у воді, вони чують, що “якось не так жартують”, “чомусь не тиснуть руку російським спортсменам” чи “відмовляються виступати на одній події з російськими імперсько-лібералами” тощо.
“До мене знову підкрадається це відчуття несправедливості в підході до України. Бо здається, що жертві, яка бореться, намагаються відмовити навіть у праві на емоцію щодо ката. Як колись радянські росіяни під час Голодомору відмовляли нам у праві оплакати померлих і намагалися вкрасти навіть пам’ять про наше горе. Але в нас є мета – вижити і перемогти. І ми розуміємо, що досягнення цієї мети є екзистенційно важливим для України як країни й українців як народу. І тому ми знову відженемо від нас ці думки про несправедливість і знову зробимо те, що ми, українці, вміємо роботи – з подвійною силою включимося в роботу. І вигриземо нашу перемогу”, – написала вона.
Щодо жартів з приводу смерті росіянина, Оксана Маркарова уточнила в одному з коментарів під власним дописом, що українці й відрізняються тим, що навіть негативні емоції та лють до російських злочинців і зневагу до російських нейтральних мовчунів спрямовують у гумор: “Хай чорний і незручний, але ж у гумор, а не в тортури, як росіяни проти наших цивільних і дітей”.
Цікавою в цьому контексті також є думка однієї з учасниць дискусії в соцмережах про те, що “в цих чорних жартах є якась слабка надія, що як не міжнародна спільнота та політичні інституції, то хоча б вищі сили, природа, бог чи випадок можуть відновити справедливість і покарати кривдників”.
Тобто, на думку користувачки, йдеться не так про дегуманізацію, як про слабку чи навіть відсутню віру в інституційне правосуддя та ірраціональну надію на стихійну справедливість.
Наявність дискусії – гарний знак
Військовий ЗСУ, який до повномасштабного вторгнення багато років займався правозахистом, Кирил Замніус (псевдонім. – Ред.) вважає, що саме обговорення “акулячого експреса” – гарний знак і важливий індикатор того, що із суспільством усе гаразд.
“Це дуже добре, що в таких умовах ми зберігаємо можливості для дискусій: хай би як полихало в коментарях, українець може висловлювати свою думку, за винятком ну вже якоїсь абсолютної дичини”, – зазначив він у коментарі ZMINA.
На його думку, в публічному просторі зрезонувала саме історія з акулою, бо люди важко переживають кожну втрату – чи то людина, чи тварина, чи інфраструктура, вони втомилися від невизначеності й вони травмовані. Тож учити їх саме зараз, як жартувати, казати про дегуманізацію тощо, – це саме те, що “звичайно полихне”.
Замніус переконаний, що після всього, що росіяни робили й продовжують робити в Україні, для кожного з них має діяти презумпція винуватості:
“Це не означає, що всі росіяни погані, ні. Але це означає, що своїми діями та словами їм треба доводити, що вони є нормальними, що роблять щось, щоб це скінчилось. Ми радіємо смертям росіян публічно кожен день. У нас лічильник втрат – як прогноз погоди, кожен це має подивитися та зрадіти. Що буде після перемоги, дуже залежить від того, якою вона буде. Але якщо комусь із українців стало легше від того, що він пожартував над загиблим росіянином, треба вбачати в цьому не озвірілість, а, можливо, єдиний доступний шлях для психологічного відновлення через відчуття відплати. Хай символічне, але яке є. Жарт не вбиває, мем також. Убивають ракети, снаряди, міни, кулі та зла воля росіян”.
Нормальна реакція для ненормальних умов
Засновниця сайту “Бабель” Катерина Коберник наголосила на тому, що в будь-якій ситуації важливий контекст, умови, в яких відбувається певна подія. На її думку, не буває жодних сталих правил – завжди важить контекст. Як приклад вона згадала ситуацію, коли в Росії батько роками ґвалтував і бив своїх дочок й вони його вбили. Тоді суспільство піднялося на захист дівчат.
“Якщо реакцію українців маніпулятивно висмикнути з контексту – “тоді це Соловйов”. А можна оцінити її тверезо, поговорити з психологами й зрозуміти, що вона природна і нормальна для їхнього стану: нормальна для абсолютно ненормальних умов”, – вважає пані Катерина.
До того ж зараз українці “неймовірно травмовані, їх треба зцілити, а потім тестувати на рівень відповідності нормам мирного часу”, підкреслила вона.
Про те, що питання про дегуманізацію українців краще розв’язувати після війни, говорить і фасилітатор діалогів, експерт Інституту миру і порозуміння, член правозахисної Коаліції “Україна. П’ята ранку” Максим Єлігулашвілі. Зараз же, на його думку, подібний гумор має допомогти зняти суспільну напругу, продовження накопичення якої може призвести до суттєво гірших наслідків.
“Так, нам доведеться з тим розгрібатися ще десятиліття, і, скоріше за все, ті процеси внутрішньої та зовнішньої регуманізації будуть чи не найскладнішими за війну. Але станом на зараз, коли людина, що побачила в новинах лише частину даху свого затопленого будинку, чи вижила на відміну від сусідів сьогодні в Одесі від потрапляння дрона, чи готовий я говорити, що вона реагує якось неправильно? Не так, як має бути під час війни та каскадів катастроф?” – пише Єлігулашвілі.
На його переконання, з огляду на зроблене Росією на території України меми з акулою точно не додадуть чогось до рівня дегуманізації: росіяни та їхня країна “справляються з цим і так украй успішно”.
Психологиня Марина Діденко в коментарі ZMINA також пояснює, що гумор – це те, що дозволяє психіці людини захищатися в надзвичайних обставинах:
“Події останніх місяців, постійні нічні обстріли в регіонах, атаки на Київ, херсонська трагедія – це все створює неймовірну напругу, викликає багато емоцій, з якими наша психіка вже не дає ради. Тому гумор є одним із захисних механізмів нашої психіки – посміятися для того, щоб трішечки знизити цю напругу. Нашому мозку потрібно знайти, з чого посміятися. І ситуація з акулою – один з прикладів такого пошуку”.
“Чи є це процесом дегуманізації? Так, але це ситуативно і короткочасно, як вияв певного захисного механізму”, – додала Діденко.
Експертка пояснила: коли ми перебуваємо в ситуації хронічного стресу і напруги, наші емоції ніби заморожуються – це теж захисна функція. У людей з’являється певна відстороненість. Проте у звичаєвій культурі українців є чуйність і емпатичність, і все це повернеться, коли завершиться війна, переконана Марина Діденко:
“Я б не ставила питання в такий спосіб: чи перетворює сміх у ситуації з акулою нас на росіян, чи ні. Захисні функції, в принципі, в усіх людей однакові. Але є те, що відрізняє нас від росіян. Ми не маленькі люди, ми не впадаємо в стан вивченої безпорадності. Українці – люди дій. Тобто наша нинішня реакція на стресові події – діяти, волонтерити, робити щось на розвиток країни, захищатися. Ми точно не вони”.
До того ж у питанні, чи не перетворить поступово певна “дегуманізація” через обставини війни українців на росіян, Марина Діденко звернулася до такого поняття, як пам’ять роду, або колективна пам’ять, за Карлом Юнгом.
“Ми не вперше в стані війни, і Росія не перший раз наш ворог. Пам’ять підсвідомо передається з покоління в покоління, але це не зробило нас жорстокими, пасивними, як росіяни. Апріорі ми все одно інші”, – каже експертка.
Зрештою, про те, що українці ще навіть не на порозі дегуманізації, свідчать результати нещодавнього дослідження Центру Разумкова, проведені на замовлення видання “Дзеркало тижня”.
“Широко відомі відео, на яких російські військові всіляко катують, навіть каструють, відрізають голови українським полоненим. Чи мають українські військові у відповідь поводитися так само щодо російських полонених?” – запитали в громадян України.
45,2% респондентів обрали відповідь “Ні. Катування полонених – це грубе порушення законів війни, і наші військові не мають коїти воєнні злочини, не мають перетворюватися на садистів”. Ще 26,9% відповіли: “Не знаю. З одного боку, лють бере, з іншого – це ж не по-людськи”. Тобто відповіді 72% опитаних доводять: найбільшим виявом сили українців все-таки є людяність. Навіть у нинішніх умовах.
Самоцензура як тривожний дзвоник
Водночас кейс із акулою виявив наявність самоцензури користувачів у питаннях, де їхня думка відрізняється від настроїв більшості.
Так, вивчаючи думки правозахисників у дискусіях щодо межі між чорним гумором та дегуманізацією, редакція ZMINA побачила такі обговорення в закритих постах без права цитування і передруку. Зокрема, користувачі писали, що кілька днів не наважувалися висловити думку навіть у такому закритому пості, а також що вдаються до самоцензури, хоча й не вважають це нормальним.
Їхню позицію можна зрозуміти, адже здебільшого ті, хто висловив непопулярну думку про меми як ознаку дегуманізації, отримали у відповідь хвилю негативу, а спектр епітетів щодо них починався із “зарозумілих моралізаторів” та “провокаторів”, а закінчувався “агентами Кремля”.
Така тенденція є небезпечною, адже її вкорінення може призвести до обмеження свободи вираження поглядів навіть після закінчення війни.
До речі, те, що самоцензура є найсуттєвішим фактором обмеження свободи слова під час війни, продемонструвало дослідження Центру прав людини ZMINA “Свобода слова та виклики для роботи журналістів в умовах війни в Україні”. Згідно з опитуванням, більшість вітчизняних медійників вважає самообмеження на вільне висловлення небезпечнішим за законодавчі заборони чи ризики переслідування.
Серед чинників, що змушують до самоцензури, журналісти назвали, зокрема, страх помилитися чи складнощі в перевірці інформації та власні переконання. Понад третину опитаних зважає на суспільну думку, що спонукає до самоцензури.
Але ж війна скінчиться, а звичка мовчати може залишитися. І це точно не те, що б ми очікували від вільної України. Адже можливість вільно висловлювати свої думки є однією зі складових тої самої цивілізаційної прірви між нами та росіянами, про яку так часто говорять.
У цьому сенсі, важливим є те, що дискусії, подібні до сьогоднішньої, поки що відбуваються, вважає головна редакторка видання ZMINA Ольга Падірякова:
“Важливо, що хтось має ціннісні застереження з певних питань і в межах дискусії на ці застереження надходять аргументовані відповіді. Навіть в умовах виснаження війною і постійного стресу важливо періодично, так би мовити, “звіряти компас”, щоб зрозуміти, наскільки впливає на нас війна, як вона змінює нас. Адже певні екзистенційні зміни зачеплять кожного українця”.
