Капсула часу на Грушевського: чому депутати бояться правозахисних реформ, яких насправді чекає суспільство
Поки українське суспільство демонструє зрілість правозахисних поглядів зразка 2026 року, український парламент світоглядно багато в чому застряг у 2019-му, кулуарно відкладаючи євроінтеграційні реформи “на потім”.
Чому реальний рух до ЄС гальмує за красивими політичними гаслами, а культура раптом стала основою національної безпеки? Як війна змінила уявлення про вразливі групи населення, додавши до них мільйони військових та членів їхніх родин?
Шляхи виходу з комунікаційної та законодавчої кризи, рефреймінг поняття рівності в умовах війни та досвід інституційних змін обговорили провідні експертки під час панельної дискусії “Роль публічної політики у просуванні прав людини та євроінтеграції України”, яка відбулася в межах Wonder Media Forum 2026.
Порядок денний за принципом “гроші в обмін на закони”
Процес європейської інтеграції для України вже давно перестав бути просто абстрактним геополітичним вектором. Сьогодні це чіткий перелік реформ, який безпосередньо впливає на повсякденне життя громадян: від якості судовичинства та прозорості бізнесу до захисту фундаментальних прав людини й розширення антидискримінаційного законодавства. Очікування суспільства від цих змін є високими, адже рух до ЄС сприймається як гарантія побудови справедливої, правової держави.
Проте реальність у стінах Верховної Ради демонструє відчутний розрив між гучними політичними гаслами та щоденною законодавчою роботою. Питання, які стосуються євроінтеграційних зобов’язань у сфері прав людини, часто опиняються поза парламентською увагою.
За словами народної депутатки й громадської діячки Інни Совсун, сьогодні Верховна Рада працює в режимі гасіння пожеж, фокусуючись лише на тих ініціативах, які приносять пряму й негайну фінансову вигоду.
“Ми приймаємо ті закони, які ми повинні прийняти, щоб нам тут і зараз терміново дали гроші. Тобто якщо за якимось законом стоїть прямий транш фінансування – чи то від Міжнародного валютного фонду, чи то від Європейського Союзу, чи від Ukraine Facility, якісь гранти чи запозичення, – то тоді ці закони потрапляють у порядок денний”, – констатувала вона.
Інна СовсунВсе інше, що стосується ширшого процесу європейської інтеграції, систематично відкладається як “не на часі”. Це стосується не лише блоку прав людини, а й багатьох інших сфер, приміром необхідного оновлення законодавства щодо медіа. Дедлайни виконання дорожніх карт, за якими Україна вже взяла на себе зобов’язання, подекуди протерміновані на дев’ять місяців або й більше. Ці проєкти просто не виносяться на обговорення в залу.
На думку парламентарки, виникла парадоксальна ситуація: країна задекларувала бажання стати частиною Європейського Союзу і тепер сподівається, що це відбудеться автоматично, виключно завдяки сильному прагненню. Проте шлях до ЄС вимагає виконання величезного переліку конкретних і складних завдань, а реального бажання заходити в цю сферу серед більшості колег наразі не спостерігається.
Совсун поділилася: коли під час кулуарних розмов із представниками монобільшості лунають запитання про причини ігнорування євроінтеграційного пакета, відповідь зазвичай зводиться до політичного відкладання. Колеги прямо кажуть, що найближчим часом вступу до ЄС однаково не відбудеться, тому й поспішати з реформами немає сенсу: мовляв, “почнемо працювати над цим ближче до самого вступу”. Нардепка переконана, що така логіка є хибною, адже для того, щоб підійти до мети, потрібно рухатись і щось робити, – “хоча б лежати в тому напрямку”.
“Європейська інтеграція залишається красивим політичним гаслом, а не повсякденною логікою роботи парламенту. Ми отримали порядок денний засідань на наступний тиждень, і там усього того, що нам треба робити в процесі європейської інтеграції, вкотре не знаходиться. Ми робимо мінімальний мінімум, щоб виживати”, – наголосила вона.
Закапсульованість депутатів та уявна соціологія
Пояснюючи глибокий розрив між очікуваннями суспільства та пасивністю Верховної Ради, Інна Совсун напівжартома зауважила, що нинішня соціологія відображає прогресивні погляди українців станом на 2026 рік, тоді як сам парламент за своїм світоглядом багато в чому залишився у 2019 році, коли його обирали. Депутати, за її спостереженнями, перебувають у дуже закапсульованому середовищі, де нові ідеї чи підходи з’являються вкрай рідко, тому вони продовжують оцінювати будь-які правозахисні ініціативи крізь призму своїх старих уявлень.
Головним аргументом тих нардепів, які взагалі готові дебатувати (а не просто відхиляти тему через релігійні переконання, заявляючи, що це “не по Біблії”), як каже парламентарка, є нібито непопулярність правозахисного порядку денного серед населення. Вони скаржаться на листи з протестами від виборців і стверджують, що більшість суспільства проти таких реформ. Проте ця соціологія є суто уявною і не має нічого спільного з реальними настроями в країні.
Особливо гостро, зауважує спікерка, це проявляється серед депутатів-мажоритарників, які становлять половину парламенту. Вони апелюють до свого спілкування в регіонах, де на округах чують переважно консервативні речі. Проте коло їхнього спілкування є дуже специфічним.
“Вони поспілкуються з місцевими церквами, священниками, вчителями, департаментами освіти – і середній зріз поглядів цієї категорії людей ви приблизно можете собі уявити. Вони дуже рідко вийдуть на комунікацію, наприклад, з молоддю, з якимись правозахисними організаціями. Тобто вони живуть у своєму уявному світі, де спілкуються з якоюсь частиною населення, яка посилює їхнє переконання про те, що ця тема непопулярна і небезпечна з політичного погляду”, – пояснює Совсун.
Вона переконана, що вкрай корисною була б цільова інформаційна кампанія, спрямована безпосередньо на народних обранців, яка б продемонструвала їм реальні статистичні дані та рівень підтримки правозахисних норм в українському суспільстві.
Учасниці дискусіїОкрему категорію становлять депутати, які принципово й проактивно виступають проти рівності прав, хоча навіть їхня риторика зазнала змін. Як приклад Совсун наводить позицію свого колеги Ігоря Фріса з Івано-Франківська, який у своїх публічних заявах змістив акценти з релігійної моралі на юридичну площину. Тепер він пропонує одностатевим парам врегульовувати стосунки через нотаріальні договори.
Депутатка зауважує, що тут присутній очевидний конфлікт інтересів, адже Фріс сам є нотаріусом і представляє цю спільноту. Крім того, така ідея є абсолютно абсурдною по суті: поки одна частина суспільства має повний спектр прав автоматично через реєстрацію шлюбу, іншій пропонують витрачати час і ресурси на десятки договорів. Водночас жоден нотаріальний договір чи заповіт не здатний перебити базові норми Цивільного кодексу, наприклад щодо привілеїв найближчих членів родини під час спадкування.
Попри це позитивним аспектом є те, що таких радикально налаштованих політиків у Раді, на погляд Совсун, меншість. Абсолютна більшість депутатів ставиться до цього питання байдуже. А байдужість, як каже депутатка, – це не найгірший варіант, адже це означає, що з цими людьми можна і треба працювати, доводячи їм, що мовчати та ігнорувати запит на рівність політично небезпечно.
Сигнал з регіонів
Певні зрушення у свідомості парламентарів все ж відбуваються, хоч і дуже повільно. Депутати починають усвідомлювати існування проблеми, але досі не бачать у правах людини вагомої політичної ідеї, з якою варто рахуватися. Про це, зокрема, свідчить нещодавнє голосування за зміни до Цивільного кодексу, яке підтримали 254 нардепи з усіх фракцій. Ця історія, за словами Інни Совсун, серйозно її насторожила.
“Для мене це було свідченням того, що абсолютна більшість колег – за браком кращого терміну скажу як є – не відстрелює, що для українців поняття прав людини є актуальним. І що в разі, якщо вони порушують якісь ідеї прав людини, вони можуть за це відгребти політично”, – відверто поділилася вона.
За словами депутатки, після тогорічних гучних корупційних скандалів нардепи вже навчилися боятися публічного засудження і намагаються уникати сумнівних схем чи корупційних лазівок, тоді як сфера прав людини тривалий час не сприймалася ними як зона політичного ризику. Саме тому подальша реакція суспільства стала для багатьох шоком. Народні обранці, за спостереженнями Совсун, були щиро здивовані, коли люди вийшли на вулиці з протестами, і особливу роль тут відіграла саме регіональна активність.
“Один бік справи, коли це в Києві хіпстери-феміністки повиходили, а от коли люди в регіонах почали виходити, то тут уже депутати замислилися: “Щось ми взагалі всю цю історію з правами людини пропустили повз вуха, а виявляється, що це для людей важливо”. Я не впевнена, чи вони винесли уроки з цього і чи готові це переосмислювати радикально, але колег здивувало, що права людини – це важливо для України”, – резюмувала парламентарка.
Культура як основа національної безпеки та європейський дороговказ
У дискусіях про європейську інтеграцію України донедавна домінував прагматичний підхід. Вступ до ЄС здебільшого розглядався крізь призму економічних вигод, інвестицій, відкриття ринків та безпекових гарантій. Сфера культури та гуманітарна політика тривалий час сприймалися як другорядний, суто декоративний додаток до серйозних геополітичних процесів – те, чим можна зайнятися згодом, коли будуть розв’язані базові матеріальні питання.
Проте повномасштабне вторгнення докорінно змінило цю парадигму, оголивши глибинний зв’язок між ідентичністю, цінностями та виживанням держави. Заступниця міністерки культури з питань європейської інтеграції Наталія Мовшович розповіла, що останні пів року відомство в новому складі активно веде внутрішні та публічні дискусії про те, чим насправді є євроінтеграція в гуманітарній сфері. Виявилося, що європейські закони та директиви – це не просто технічні інструкції, а юридичне втілення філософії, заснованої на свободі слова, повазі до гідності та рівних можливостях.
Культура, як підкреслює спікерка, допомагає нам зберігати та формувати власну ідентичність, пам’ятати й фіксувати історію, а також чітко артикулювати наші цінності. Уся правова та законодавча рамка втрачає сенс, якщо немає розуміння, чому ми цінуємо свою країну, у що віримо і як уявляємо майбутнє, – а саме ці сенси й формує культура.
“Україна – це одна з перших країн, яка визнала культуру як основу національної безпеки. Це сталося минулого року на державному рівні, і це допомогло нам збільшити бюджет Міністерства культури. Також була запущена президентська програма і виділені 4 мільярди для створення українського культурного продукту”, – нагадала Мовшович.
Наталія МовшовичВелика війна наочно продемонструвала, що культура є невіддільною частиною національної резильєнтності та згуртованості. Вона допомагає суспільству обʼєднуватися, триматися разом і повертатися в простір нормальності – туди, де можна спільно дивитися кіно, відвідувати виставки та відновлювати звичний ритм життя, який був до вторгнення.
Показово, що такий підхід повністю збігається з актуальними трендами в самому Європейському Союзі. Наталія Мовшович звернула увагу на те, що минулого року в ЄС ухвалили стратегічний дороговказ Culture Compass for Europe. Цей документ визначає принципи європейської культурної політики на 2028–2034 роки та закладає культуру в центр ухвалення політичних рішень.
Цей вектор надзвичайно резонує з українським контекстом, оскільки європейський дороговказ розглядає культуру як центральну основу демократії і таких людських цінностей, як гідність, повага одне до одного, свобода слова, повага до різноманітності, а також право бути собою і бути почутими. Це, на думку спікерки, свідчить про те, що Україна рухається абсолютно паралельно з ЄС. Водночас попереду ще багато технічної роботи. Наприклад, у сфері медіа: після ухвалення профільного закону міністерству доводиться вносити численні зміни й уточнення, щоб повністю узгодити його з вимогами європейського законодавства.
Робота для українців, а не “домашнє завдання” від ЄС
Часто митці та представники громадянського суспільства плутають євроінтеграцію з культурною дипломатією. Вони вважають, що якщо Україна проводить певні заходи за кордоном або будує партнерства з європейськими колегами, то це і є євроінтеграція. Держава, як зазначила Мовшович, свого часу не доробила роботу з чіткого пояснення того, що саме відбувається, які реформи тривають і навіщо вони потрібні.
Головна комунікаційна помилка полягає в тому, що трансформації сприймаються як нав’язані ззовні. Насправді ж міністерства та правозахисники працюють передусім в інтересах самого українського суспільства. Коли мова заходить про права людини, свободи та людську гідність, в Україні вже є сформований внутрішній запит і гостра потреба в цих змінах, і це зовсім не спроба штучно “підлаштуватися” під чиїсь вимоги.
“Євросоюз – це умовна точка, але основна мета в тому, щоб Україна стала частиною цього європейського простору. І для нас важливо прийняти певні речі, які зроблять так, щоб нам було краще жити у своїй країні”, – підкреслила вона.
Мовшович зауважила, що не варто порівнювати верховенство права чи незалежність судів з рівнем побутового сервісу або цілодобових послуг у Європі, адже це абсолютно різні виміри. Держава повинна навчитися правильно це артикулювати, і величезну роль у цьому процесі мають відіграти засоби масової інформації. Медіа, за її словами, могли б суттєво допомогти, якби не лише критикували владу, а й прозоро та доступно пояснювали суть законів для широкої аудиторії.
Так, журналісти мають порушувати складні питання, які потребують особливої уваги, і доносити критику до державних інституцій та народних депутатів, транслюючи реальні потреби суспільства. Проте паралельно, як додає представниця Міністерства культури, важливо структуровано та прозоро показувати, як саме ті чи інші законодавчі зміни впливають на життя звичайної людини, для чого вони потрібні і як саме інтегруються в нашу правову систему.
Шведська модель: інституційний захист та довготривалі інвестиції
Досвід скандинавських країн, зокрема Швеції, традиційно слугує глобальним орієнтиром у питаннях забезпечення гендерної рівності та захисту прав людини. Проте в умовах повномасштабної війни, коли Україна щодня виборює власне фізичне виживання, автоматичне копіювання чужих моделей є неможливим. Попри колосальні виклики та постійні втрати правозахисний порядок денний в українському суспільстві не зник, адже сама суть оборони країни полягає в захисті свободи, рівності та європейських цінностей від тоталітарного наступу.
Міжнародні партнери відзначають цю унікальну стійкість, де боротьба за державу нерозривно пов’язана з боротьбою за людську гідність. Водночас інтеграція до європейського простору вимагає переходу від декларацій до створення міцного інституційного підґрунтя.
Координаторка підтримки незалежних медіа та гендерної рівності в Посольстві Швеції в Україні Христина Рибачок зазначає, що якщо говорити про Швецію як про певний взірець, то її головна перевага полягає в інституційності: всі основоположні права та рівність там захищаються на рівні чітких політик, правил та глибокого розуміння процесів. Для Стокгольма ця сфера є напрямом довготривалих інвестицій, на яких і побудована вся соціальна система країни.
В Україні через війну ситуація має інакший вигляд, проте чимало шведських підходів уже успішно впроваджуються на практиці через конкретні проєкти. Насамперед ідеться про створення державних можливостей для кращої інтеграції жінок у ринок праці, що є критично важливим для повоєнного відновлення, відбудови та економічного зростання.
“Для того щоб стимулювати збільшення участі жінок на ринку праці ми, наприклад, сприяємо розвитку системи дитячих садків і доглядової інфраструктури. Ми працюємо з Міжнародною організацією праці, яка розробляє системні підходи в цій сфері. Ми працюємо також над рескілінгом (перекваліфікацією) жінок, для того щоб вони могли виходити на ринок праці, змінювати свій профіль і працювати в тих сферах, де вони зараз є потрібнішими”, – ділиться координаторка.
Христина Рибачок та Інна СовсунПосольство Швеції робить ставку саме на комплексний, системний підхід. Його мета – прибрати бар’єри, які заважають жінкам реалізовувати свій професійний потенціал. Рибачок пояснює це так: коли розбудована якісна доглядова інфраструктура, жінки можуть менше перейматися побутовими питаннями й водночас мають реальну можливість для розвитку власних навичок.
Крім того, експертка нагадала про попередню тривалу співпрацю з Фондом народонаселення ООН (UNFPA), у межах якої підтримувався проєкт щодо забезпечення рівних можливостей для матерів і батьків у догляді за дітьми. Результатом цієї спільної роботи з урядовими партнерами та агенціями ООН став ухвалений законопроєкт про рівні права на декретну відпустку для чоловіків.
На переконання Христини Рибачок, стратегія ефективного просування прав людини криється в самих українцях та всередині України. Вона впевнена: рівні права та можливості – це не абстрактні забаганки, а реальна запорука національного зростання, яка дозволяє кожній людині розкрити свій потенціал та зробити свій внесок у масштабний процес відбудови країни. Євроінтеграція відкриває для цього величезне вікно можливостей, і ними необхідно користуватися вже зараз.
Вона також запевнила, що на міжнародному рівні присутня колосальна віра в європейське майбутнє України. Головним джерелом цього оптимізму для іноземних дипломатів, на думку Рибачок, залишаються українські правозахисники, медіа та активне громадянське суспільство, які тримають ціннісну планку. Саме в них, а також у конструктивних, прогресивних представниках української влади міжнародні партнери бачать надійних союзників, здатних перетворити європейські стандарти на повсякденну реальність України.
Людською мовою про складні директиви
Коли реформи комунікуються лише мовою посадовців, вони ризикують залишитися незрозумілими або, що ще гірше, спричинити спротив на місцях через брак інформації. Досвід попередніх років наочно довів: будь-які системні зміни приречені на пасивне несприйняття суспільством, якщо людям вчасно й доступно не пояснили їхньої практичної суті. Проте саме локальні та регіональні журналісти здатні стати містком між великою державною політикою та повсякденним життям конкретної громади.
Голова громадської організації DII-Ukraine і оргкомітету Donbas Media Forum Любов Раковиця, аналізуючи виклики, які стоять перед журналістами невеликих міст і селищ, наголосила на винятковій ролі журналістів у процесі донесення масштабної та складної теми євроінтеграції до аудиторії. Вона зауважила, що медійна спільнота має глибоко розуміти суть ухвалених рішень і законів, щоб транслювати їх суспільству простою, зрозумілою людині мовою. Це передбачає чесну розмову не лише про очевидні переваги, а й про потенційні труднощі, які супроводжують цей шлях.
Спікерка визнала, що наразі євроінтеграція не належить до топових інформаційних запитів суспільства, оскільки фокус уваги через обʼєктивні причини зміщений на фронт і подолання наслідків війни.
“Тему євроінтеграції, як мені здається, треба і варто штучно висвітлювати й говорити про неї, навіть якщо ці теми не будуть набирати значну кількість переглядів. На жаль, це очевидно, але все одно треба з цим працювати. Звичайно, дуже важливо перекладати євроінтеграційні питання людською мовою, і це робота журналістів”, – переконана Раковиця.
Любов РаковицяВеликою перешкодою для локальних редакцій є брак ресурсів. У невеликих населених пунктах практично немає можливості знайти вузькопрофільних спеціалістів: журналісти зазвичай є багатопрофільними й висвітлюють абсолютно різні теми – від комунальних проблем до культури, – тому здобути глибоку кваліфікацію в євроінтеграційній темі їм вкрай важко. Попри це, як поділилась експертка, в Україні вже є практика, коли профільні організації навчають авторів, які згодом готують якісні матеріали одразу для кількох різних медіа. Це допомагає розвивати необхідні навички – говорити про складні речі так, щоб вони ставали цікавими для пересічного читача.
Особливого підходу вимагає робота з прифронтовими регіонами: Раковиця зазначила, що в цьому інформаційному просторі журналістам доводиться постійно воювати з російською дезінформацією.
“Росія використовує різноманітні наративи, “страшилки” з приводу євроінтеграції. В українському інформаційному полі було багато маніпуляцій на цю тему – що буде з країною, яка дійде до євроінтеграції. Саме тому дуже важливо показувати досвід тих країн, які пройшли наш шлях, і особливо тих, які зробили це нещодавно”, – пояснила голова оргкомітету Donbas Media Forum.
Насамкінець вона додала, що регіонам потрібно показувати реальність без прикрас. Важливо демонструвати не лише готові бенефіції, а й чесно говорити, що шлях реформ є тривалим, складним і вимагає часу та терпіння від кожного громадянина. Але суспільство мусить чітко усвідомлювати, заради якої мети Україна туди рухається.
Як медіа, державі та суспільству обʼєднати зусилля заради прав людини?
Складні виклики гібридної війни, дефіцит політичної волі та глибокі соціальні зміни вимагають кардинального переосмислення того, як взаємодіють між собою ключові гравці: влада, журналісти, правозахисники та міжнародні донори. Ефективний рух до ЄС можливий лише тоді, коли захист прав людини перетвориться з красивого гасла на наскрізний принцип формування будь-якої державної політики. Під час дискусії експертки сформулювали певні рекомендації щодо системних змін, які мають трансформувати українське суспільство.
Анна Хаєцька та учасниці панельної дискусії- Перехід від реактивної політики до проактивної системи
Державний підхід до правозахисної тематики зазвичай є реактивним – влада та суспільство починають бурхливо реагувати лише тоді, коли стається якийсь інцидент, що викликає резонанс у соціальних мережах чи публічному просторі. Натомість Україні необхідна довгострокова, системна стратегія. Права людини мають стати не просто окремими темами для обговорення, а базовими принципами, за якими за замовчуванням будується будь-яка державна політика.
Наталія Мовшович наголосила на важливості побудови міцного партнерства на всіх рівнях, де держава є максимально відкритою до консультацій із практиками та громадянським суспільством.
Громадські організації часто виконують значну частину аналітичної роботи замість державних органів. Експертка радить владі перестати сприймати це як особисту критику, а бачити в таких звітах готовий, глибокий аналіз проблем з конкретними рішеннями. Спільна мета – не перемогти в полеміці чи щось комусь довести, а вийти в одну спільну точку завдяки прозорому діалогу.
- Обʼєднання унікальних компетенцій
Успіх системних змін залежить від усвідомлення того, що кожен учасник процесу має свої сильні сторони, які в синергії здатні дати набагато потужніший результат, ніж робота поодинці. Поділ на відокремлені інститути чи автономні громадські організації послаблює загальний рух, тоді як спільна робота за участю різних верств громадянського суспільства та представників влади допомагає впевненіше долати важкий шлях реформ.
Любов Раковиця підкреслила, що для досягнення тривалих результатів критично важливою є саме системність і скоординованість дій медіа, держави та громадського сектору. Коли кожен закриває свою зону компетенції, тримаючи у фокусі єдину спільну мету, правозахисні та євроінтеграційні процеси стають невідворотними. Подібні міжсекторальні дискусії є важливим інструментом для синхронізації дій та формування спільного бачення майбутнього країни.
- Подолання медійної нерівності та підтримка профільних платформ
Мейнстримні медіа і в Україні здебільшого концентруються навколо тем корупції чи політичних протистоянь, практично залишаючи за бортом глибокі правозахисні дискусії. Прикладом цього є ситуація навколо змін до Цивільного кодексу: великі, усталені медіа про це писали доволі стримано, тоді як інформаційна хвиля успішно розійшлася завдяки меншим, прогресивним профільним платформам та соціальним мережам, що зрештою і змусило людей вийти на акції протесту.
Інна Совсун зазначає, що в парламенті критично мало політиків, готових щиро та проактивно адвокувати питання рівності, інклюзії та прав людини. Для ефективної співпраці депутатам потрібні надійні медійні майданчики. Проте великі медіа демонструють нерівномірність у представленні тем, тоді як профільні ресурси успішно закривають цей суспільний запит на концептуалізацію прав людини.
Такі незалежні платформи потребують системної фінансової та інституційної підтримки, щоб зростати. Водночас журналістам не варто боятися презентувати позиції різних політиків – штучне дистанціювання під гаслом “абсолютної незалежності” лише призводить до того, що політичне поле залишається за тими персонажами, які бездумно голосують за шкідливі ініціативи.
- Рефреймінг рівності: розширення дискурсу на нові вразливі групи
Війна кардинально змінила соціальну структуру України, породивши нові категорії громадян, які через об’єктивні обставини опинилися в максимально вразливому становищі. Якщо обмежувати дискусію про рівність лише традиційними групами (жінки, ЛГБТІК+, люди з інвалідністю), вона ризикує спровокувати штучний розкол у суспільстві. Дискурс необхідно розширювати, включаючи до нього тих, чиї базові права сьогодні обмежені найбільше внаслідок бойових дій.
На переконання Совсун, найбільш дискримінованою та обмеженою в правах групою зараз є українські військові, а також їхні родини та партнерки, які, за її відчуттями, проживають у зовсім іншій, набагато важчій реальності, ніж решта населення. До цієї ж категорії належать мешканці прифронтових територій та діти, які п’ятий рік поспіль позбавлені доступу до якісної очної освіти через неможливість відкрити школи.
Якщо переформатувати дискусію і довести мільйонам сімей військових, переселенців та жителів прифронтових зон, що європейські вимоги щодо рівних можливостей – це безпосередньо про захист їхніх інтересів, це зніме суспільне напруження й залучить до правозахисного руху величезну кількість людей.
Христина Рибачок також підтримала цю тезу, зауваживши, що рівень чутливості суспільства до вразливості жінок чи ЛГБТІК+-спільноти є прямим індикатором його здатності бути чутливим до проблем ветеранів та захисників. Турбота про захисників є природним містком до загального дискурсу про рівність та створення безбар’єрного простору – від фізичної доступності міст для людей на кріслах колісних до рівного доступу до базових послуг.
- Стратегічний фокус міжнародної допомоги на системній трансформації
З початком повномасштабного вторгнення характер міжнародної підтримки зазнав суттєвих змін. Партнери значно збільшили фінансування критичних потреб України – від гуманітарного сектору до відновлення енергетичної інфраструктури. Проте це не означає відмови від ціннісних орієнтирів. Навпаки, довгострокова допомога спрямовується на те, щоб трансформація українського суспільства мала глибокий інституційний характер.
Шведська допомога, як зазначає Христина Рибачок, керується чіткою державною стратегією, розрахованою до 2027 року, де права людини, гендерна рівність та підтримка незалежних медіа залишаються непорушними пріоритетами. Швеція офіційно визнала Україну головним вектором своєї зовнішньої політики, свідомо урізавши програми підтримки для багатьох інших країн, що розвиваються.
Наразі Стокгольм фінансово та експертно підтримує 28 із 35 переговорних розділів щодо вступу України до ЄС. Кінцевою метою цієї масштабної співпраці є не просто формальне виконання технічних критеріїв, а глибока євроінтеграція та трансформація України, де громадянське суспільство, конструктивні сили у владі та незалежні медіа виступають єдиним рушієм прогресу.
Фото надані організаторами Wonder Media Forum
