Чи потрібна ненависть під час війни?
Сім років війни. Українське суспільство розсварене, сповнене ненависті і підозр один до одного. Пандемія додає ще більше стресу і розчарування в наше життя. На цьому тлі термін “людяність” суттєво здає свої позиції.
Адже “людяність” – це милосердя та співчуття людині просто тому, що вона людина. У частини моїх співгромадян заклик бути людяними до цивільних на окупованих територіях викликає здивування, образу або ненависть. Адже які прояви милосердя можуть бути до “огидних сєпарів”, “тупої кацапні” і взагалі до “жителів Мордора”?
З іншого боку, прихильники Росії волають про “мир в усьому світі”, “громадянську війну в Україні” та необхідність швидкого замирення української влади з бойовиками. Угруповання кремлівських пропагандистів всередині нашої держави сіють ненависть до українців за етнічною ознакою. Називають нацистами всіх, хто опирається навалі Кремля.
“Людяність” в цьому випадку теж зайва. Адже тим, хто вірить російський пропаганді, складно уявити, навіщо бути людяними з українцями, адже ця пропаганда називає їх “бандеро-фашистськими карателями” та “нащадками гітлерівців”.
Між цими двома інформаційними фронтами і живе вже сім років більшість населення України. Це ті, хто “втомився від війни”, ті, хто “поза політикою”, ті, хто поділяє українців на “ватників” та “вишиватників” або на “порохоботів” та “зелеботів”. Зазвичай такі люди підсвідомо стають на той бік конфлікту, пропаганда якого більш смачна, потужна та якісна.
Чи варто Україні продукувати агресивну антиросійську пропаганду та діяти у такий самий спосіб, як і посіпаки Путіна? Я думаю про це вже багато років. Я думала про це ще до окупації.
Звісно, що в умовах жорсткої інформаційної війни без контрпропаганди ніяк. Але цим не мають, на мою думку, займатися журналісти. Цим має займатися держава. А також різні пропагандисти і блогери, які отримують за це гроші від держави.
А ще ця пропаганда має бути якісною, вона має бути направленою саме на тих, хто сумнівається. Адже ура-патріоти і так вже люблять Україну і ненавидять окупантів. Їм не треба нічого пояснювати.
Щоб достукатися до тих, хто ще досі не визначився, треба діяти більш тонко. Адже агресивна антиросійська пропаганда та ненависть за етнічною ознакою – це шлях в нікуди. Вона тільки розлякує оцю невизначену публіку.
Ненависть до жителів окупованих територій, яка зараз затопила соцмережі, тільки ще більше відштовхує цих жителів у бік Росії. Мене це неймовірно бісить. Невже не можна увімкнути мозок і припинити хейтити цивільне населення окупованих територій? Адже ці люди не винні, що Путін для окупації вибрав саме ці території.
Якби Путін ввів війська не на Донбас, а наприклад, на Чернігівщину, ситуація там, на мою думку, була б приблизно така сама. Адже ті регіони, що мають спільний кордон з РФ, часто мають більше спільного з РФ, ніж із Західною Україною. Це обумовлено територіальними, культурними та історичними подіями.
Сподіваюся, ця війна скоро закінчиться поверненням наших територій у склад України. Але поки цього не сталося, маємо намагатися переконати своїх співгромадян на всій території країни, що держава та її пересічні жителі однаково добре ставляться до всіх своїх співгромадян, які не воюють на боці РФ.
Я прекрасно розумію, що ненависть була, є і буде. І ми від неї нікуди не подінемося. Адже вбивати один одного набагато простіше, якщо попередньо знеособити і дегуманізувати ворога.
Наразі зупинити навалу хейту ніяк не можна. Хейт – це шикарний механізм для того, щоб мотивувати людей вбивати один одного без вагань. Але мене фізично нудить від такого способу вирішення конфлікту. Я розумію, що Кремль на цьому побудував всю свою війну проти України. Але ми маємо бути більш розумними.
Щоб перемогти Путіна та його посіпак, необов’язково постійно писати в соцмережах заклики до знищення всіх одразу жителів Росії, Криму і Донбасу. Існують цивілізовані і набагато адекватніші способи.
Вивчення міжнародного гуманітарного права багато в чому допомогло мені. Там є чіткі правила та закони ведення війни. Вони узгоджені між усіма країнами. І саме в законах і правилах “людяність” є основним лейтмотивом.
Згідно з цими законами, військові можуть вбивати ворогів, котрі йдуть на них зі зброєю в руках. Але ці правила забороняють катування, знущання з полонених та цілеспрямовані вбивства цивільних. Ці правила забороняють казати ворогу, що “пощади не буде”. Ці правила пояснюють, що жителі окупованих територій, які примусово призвані до лав армії окупанта, не є злочинцями. Вони є жертвами військового конфлікту і не мають нести за це покарання.
У цей страшний час ми маємо пам’ятати, що навіть люті вороги мають право на гідне поводження у разі потрапляння у полон. Просто тому, що вони – люди. А жителі окупованих територій не є нашими ворогами. Вони – цивільне населення нашої країни, котре держава має захищати. Навіть якщо це населення наразі любить Путіна більше за Зеленського.
Це може викликати обурення серед любителів ділити все на чорне і біле. Особливо серед любителів гасла: “Хто не з нами, той проти нас”. Але ці правила маємо знати напам’ять. Адже ми живемо на війні.
Якщо не хочемо стати звірами, маємо зберігати повагу до всіх людей. І намагатися втримати в собі людяність. Інакше ця війна забере нас усіх. І в цій кривавій каші вже ніхто не буде розбиратися, де чужі, а де свої.
Мені здається, що Україна наразі має вкладати гроші в пропаганду миру на території Росії. Ми маємо в РФ підпільно, масштабно і свідомо розвивати та підтримувати антивоєнний пацифістський рух.
Саме тому я дуже радію, що наші виконавці стають популярними серед російської молоді. Ми маємо тримати інформаційну оборону. Маємо стати прикладом для адекватних росіян. Прикладом того, як позбутися диктатури і досягнути успіху власними силами. Агресивна ненависть в соцмережах і на телебаченні цьому ніяк не сприяє.
Я прекрасно розумію, що для багатьох мої роздуми звучать як утопія. Але я не збираюся відступатися від гасла: “Залишайтесь людьми в будь-яких ситуаціях”. Адже хтось має періодично нагадувати про це. Особливо під час війни.
Ірина Сєдова, дослідниця Кримської правозахисної групи