Дев’ять днів в полоні – понад пів року лікування. Історія сільського старости з Херсонщини
Олександр Івченко – староста Надеждівки Херсонської області – залишився в окупованому селі навіть після вказівки районного керівництва виїжджати. Він допомагав односельцям ремонтувати пошкоджені обстрілами комунікації, шукав гуманітарну допомогу для місцевих та намагався завадити розграбуванню села.
Росіяни забрали його 21 вересня, а за дев’ять днів викинули його на узбіччі між селами з травмами, від яких чоловік лікується досі.
Цю історію дружина старости Наталія Івченко розказала МІПЛ та виданню “Білозерка.Інфо”.
Олександр не хотів виїжджати з села, навіть коли росіяни встановили свою владу. Він залишався, щоб допомагати місцевим, хоч і розумів, що його можуть викрасти.
“Окупанти неодноразово погрожували йому депортацією до Росії, але він все одно намагався вберегти людське майно та зміцнити віру односельців у перемогу”, – говорить Наталія.
Російські військові неодноразово влаштовували обходи домівок. Щоразу Олександр ходив з ними – намагався завадити крадіжкам, просив, щоб ті не вибивали двері в будинках. Та росіяни “йшли напролом”, згадує Наталія. Вони вибивали двері, вривалися в домівки та усе обшукували.
Окупаційні війська планували облаштувати свої штаби у сільській школі чи садочку, проте староста відмовив їх від цього. Натомість виніс усі цінні речі з сільради та пустив росіян туди, щоб не грабували інші приміщення.
Олександр мав тверду проукраїнську позицію, зазначає його дружина. Не приховував її й під окупацією. Зокрема, він відмовлявся отримувати російську гуманітарку та роздавати її людям.
Староста допомагав односельцям до 21 вересня, коли на його подвір’ї зупинився чорний мікроавтобус з літерою Z на капоті. Росіян зустріла Наталія. Вони спитали, чи тут живе староста. Жінка сказала, що ні, аж тут з будинку вийшов сам Олександр. Чоловік не став приховувати, що він і є старостою, зібрав свої речі, документи та пішов з росіянами до машини. Дружині сказали, що його повезуть “до міста”. Жінка припустила, що його могли забрати до Херсона чи Білозерки.
Наталія разом з сестрою чоловіка одразу почали його пошуки. Вони були ледь не у всіх окупаційних службах обох міст, та знайти Олександра не вдавалося. В одній з установ у Білозерці жінкам сказали, що чули прізвище “Івченко” – на цього чоловіка у селі жалілися, що він веде українську пропаганду.
За дев’ять днів Наталії зателефонували та сказали, що її чоловік зараз в Білозерській лікарні. Його знайшли побитим та непритомним між Білозеркою та селом Приозерне.
“На ньому просто не було живого місця. Все тіло – у синцях, переламані лицеві кості обличчя, зламаний ніс”, – розповідає Наталія.
Чоловік був у чужому одязі, без телефона та документів, що він брав із собою. Він не усвідомлював, де він перебуває та що з ним сталося.
У місцевій лікарні майже не залишилося персоналу – працювала молода лікарка-інтерн та хірург-пенсіонер. Вони намагалися допомогти Олександру протягом двох тижнів. Тоді Наталія найняла приватну швидку, щоб доставити чоловіка в Херсон.
Однак у місті теж бракувало лікарів та медичних препаратів. Хірургічне відділення було переповнене, тому чоловіка поклали у неврологію.
“Вимушено лікували його російськими ліками, які везли з Криму. І в нього була така жахлива алергія… Лікар говорив, що українська душа не приймає російських ліків”, – згадує Наталія.
Чоловіка виписали з лікарні 24 жовтня, хоча його стан залишався важким. Олександр втратив 70% зору, не міг самостійно пересуватися та мав проблеми з пам’яттю.
З лікарні Наталія повезла чоловіка додому. Про це нікому не говорили, щоб росіяни не дізналися про його повернення та не прийшли за ним знову.
Староста поверхнево розказав дружині про те, що з ним відбувалося в полоні. Йому і досі стає погано, коли він розказує про тортури, зазначає Наталія.
Росіяни намагалися випитати в Олександра імена місцевих атовців, активістів та партизанів. Його били електрошокером, палицями, руками та ногами. За словами чоловіка, один з тих, хто його бив, був українцем:
“Молодий, із вусами, говорив, що з Запоріжжя, раніше був поліцейським”.
До деокупації правобережжя Херсонщини Олександра лікували вдома, як могли. Одразу після звільнення його перевезли до Миколаєва, звідти – до Вінниці, а потім – до Києва.
Олександр вже пережив кілька операцій, має проблеми з пам’яттю та координацією. Він і досі перебуває на лікуванні.
Нагадаємо, минулого року під час окупації Херсона росіяни викрали тероборонівця Андрія Горшкова. Йому вдалося через Червоних Хрест передати матері лист. Проте вона і досі не знає, де саме утримують її сина та в якому він стані.
Коаліція “Україна. П’ята ранку”, до якої входить ZMINA, збирає та документує воєнні злочини та злочини проти людяності під час російського вторгнення для національних та міжнародних механізмів правосуддя.
Такими злочинами вважають:
- невибіркові обстріли цивільних об’єктів;
- умисні вбивства та заподіяння тяжких страждань;
- викрадення і незаконні арешти цивільних;
- катування і нелюдське поводження;
- зґвалтування;
- мародерство;
- примус українських громадян служити в збройних силах РФ;
- використання населення як “живих щитів”;
- депортацію до Росії чи на окуповані нею території;
- напади на військових, які припинили брати участь у воєнних діях;
- віроломне використання форми чи знаків протилежної армії, емблеми Червоного Хреста;
- використання забороненої зброї (наприклад, касетних боєприпасів);
- використання отруйних речовин;
- напади на релігійні й культурні установи тощо.
Надсилайте інформацію і докази про такі злочини у вашому населеному пункті на електронну адресу info@humanrights.org.ua. Перед цим ознайомтеся з детальною пам’яткою, як робити це правильно.
Раніше ZMINA оприлюднила перелік організацій, куди можна звернутися як по безкоштовні, так і по платні психологічні консультації.