Цькування, переслідування та напади на журналісток через професійну діяльність: як діяти в кожній із ситуацій

Як розпізнати цифрові погрози й цькування

Онлайн-атаки – це часто цілеспрямована кампанія, яка може тривати місяцями й сильно впливати на емоційний стан, продуктивність і навіть фізичну безпеку. Дослідження "Її голос – мішень для них", проведене громадською організацією "Жінки в медіа", показує: 81% українських журналісток зазнавав онлайн-насильства, і це не лише образи, це погрози, фейки, приниження та злив особистої інформації.

Найпоширеніші атаки – це сексистські коментарі на кшталт "журнашлюха", обвинувачення в "роботі на ворога", погрози зґвалтуванням або поширення інтимних фото без згоди. Часто атакують одночасно і журналістку, і медіа, де вона працює. Прикладом цього є нещодавня хвиля коментарів під ефіром Соломії Вітвіцької, де глядачів цікавила не тема війни, яка висвітлювалась у випуску, а зовнішність ведучої. Подібні випадки – це не жарти, а одна з форм психологічного тиску, що іноді навіть має ознаки гендерного насильства.

Типовими ознаками онлайн-атак є такі: 

• нав’язливі або агресивні коментарі під дописами, матеріалами чи ефірами, особливо із сексистським, мізогінним чи зневажливим змістом;
• образи, повʼязані із зовнішністю чи статтю;
• хвиля ботів або тролів, які з’являються раптово під публікацією або в особистих повідомленнях – часто з однаковими фразами;
• поширення фейків про медійниць, включно з вигаданими цитатами, фальшивими скринами чи "викривальними" відео;
• публікація або погрози оприлюднити особисту інформацію – номер телефону, адресу, фото родичів;
• імперсоналізація – створення фейкових акаунтів з ім’ям і фото журналісток, які поширюють дезінформацію;
• тиск через сім’ю або колег – погрози дітям, партнерам, втручання в особисте життя;
• сексуалізовані "жарти" або небажані фото / відео тощо.

Сталкінг: як виявити тривожні сигнали в офлайні

Переслідування в реальному житті – це не лише про "дивну людину біля підʼїзду". Журналістки часто стають мішенню після гучного матеріалу, розслідування або навіть звичайного ефіру. І якщо в онлайні все починалося з образ чи погроз, то офлайн – це вже фізична присутність, стеження, втручання в особисте життя.

Ознаками переслідування медійниць можуть бути ситуації, коли їх регулярно зустрічають біля дому чи роботи ті самі "випадкові перехожі", коли хтось сидить поруч у кав’ярні годинами, стежить за ними в магазині чи транспорті. Іноді трапляються неодноразові дзвінки з незнайомих номерів, надходять посилки або записки, часом – навіть з небезпечними "подарунками". Зловмисники можуть фотографувати журналісток без дозволу, підглядати, знімати на відео або залишати дивні сліди присутності (наприклад, стежити за маршрутом і залишати речі біля дверей).

Багато хто не відразу розуміє, що відбувається. Це може здаватися простою тривожністю, особливо якщо переслідування м’яке, без прямих погроз. Але головна ознака – це регулярність, навʼязливість і страх, який починає переслідувати щодня. І, навіть якщо "нічого не сталося", на рівні закону вже є підстава фіксувати це як потенційну загрозу. 

Попри ратифікацію Стамбульської конвенції у 2022 році, українське кримінальне законодавство досі не передбачає окремої відповідальності за переслідування, якщо йдеться не про випадки домашнього насильства. На це звертає увагу юристка громадської організації "Ла Страда – Україна" Евеліна Чорнобай.

За її словами, у Верховній Раді вже перебувають кілька законопроєктів, які пропонують ввести до українського законодавства поняття незаконного переслідування та встановити відповідальність за нього. Зокрема, йдеться про законопроєкти № 12297 та 12088, які зареєстровані вже понад пів року тому та потребують швидшого розгляду.

"Ухвалення цих проєктів законів дозволить усунути ту законодавчу прогалину з неможливості притягнення до відповідальності за сталкінг, яка наразі існує в Україні", – підсумувала експертка.

Перехід від словесних образ до застосування сили

Погрози та фізичне насильство – це найбільш відчутні й небезпечні форми утиску. І, хоча трапляються вони рідше, ніж онлайн-атаки, наслідки можуть бути важчими – як фізично, так і емоційно. Журналістки отримують погрози на вулиці, біля дому, у транспорті або під час знімання. Часто ці погрози лунають від представників органів влади, релігійних або бізнес-структур, про яких ідеться в матеріалі, або від "простих громадян", яких хтось налаштував проти медійниць.

У деяких випадках усе починається з вербального тиску: "Забери камеру!", "Ще раз прийдеш – пошкодуєш!". Далі це може перерости в поштовхи, спроби вибити техніку з рук, удари, переслідування машиною чи навіть напади. Особливо вразливими стають журналістки, які працюють у маленьких населених пунктах або виїжджають на знімання без супроводу. Нападники часто діють агресивно саме тому, що бачать перед собою жінку – як їм може здатися, "слабшу" і менш "небезпечну" для них.

Ситуація, що сталася 8 квітня 2025 року з незалежною журналісткою Діаною Лаврик, є одним із кричущих прикладів. Вона постраждала під час висвітлення конфлікту в селі Верхні Станівці Чернівецької області, що відбувався навколо переходу місцевого Свято-Миколаївського храму з підпорядкування Української православної церкви Московського патріархату до Православної церкви України. 

Лаврик знімала події на камеру, попередньо повідомивши, що вона журналістка. Після цього, як стверджує дівчина, кілька людей напали на неї: вдарили, потягнули за волосся, зірвали посвідчення і намагалися відібрати техніку. Отець Роман Грищук разом із двома хлопцями встиг забрати дівчину всередину храму, щоб уберегти від більшого насильства.

З подібних інцидентів можна зробити такий висновок: фізичне насильство проти журналісток, які виконують свою роботу, – це не просто кримінал. Це атака на свободу слова, помножена на гендерну зневагу. 

Кампанії систематичного переслідування і дискредитації: як тиснуть на журналісток

Інституційний тиск – це форма переслідування, яка часто видається зовні "законною". Йдеться про спроби вплинути на журналісток через судові позови, перевірки, псевдозвернення до правоохоронців, організовану кампанію дискредитації чи штучні адміністративні перепони. Такий тиск часто спрямований на журналісток, які займаються розслідуваннями, екологічними або антикорупційними темами – і часто зачіпають інтереси впливових бізнесів, посадовців або забудовників.

З подібними діями у квітні 2025 зіткнулася закарпатська розслідувачка Олена Мудра. Після серії публікацій про зловживання в Карпатах на неї почали чинити комплексний тиск: через підконтрольні медіа поширювали фейки, намагалися скомпрометувати через родинні зв’язки, подавали судові позови за "порушення ділової репутації", звинувачували в співпраці з Росією – хоча жодних доказів цього не було.

Раніше, у березні 2023 року, Мудра також повідомляла про тиск і збір її персональних даних після публікації статті про кадрові зміни в Державній екологічній інспекції Закарпаття. Тоді поліція відкрила провадження за перешкоджання її професійній діяльності. А у вересні того ж року невідомі намагались отримати доступ до її телеграм-акаунту, що медійниця також пов’язала зі своєю роботою.

Це практично класична стратегія – подати журналістку як "небезпечну", "проплачену" або "проросійську", щоб відбілити тих, кого вона критикує. Такі кампанії майже завжди мають ознаки координованості, іноді навіть з використанням політичного або силового ресурсу. 

Утім, інституційний тиск – це не завжди про погрози фізичною розправою. Це про спробу знищити репутацію, виснажити психологічно та фінансово, змусити мовчати. Для багатьох журналісток, які працюють поза великими редакціями, це особливо небезпечно: складно оплатити юристів, немає підтримки з боку колег або профспілки. 

Що робити медійницям, які стикаються з онлайн-цькуванням

У разі онлайн-цькувань передусім важливо зібрати докази: зробіть скриншоти образливих повідомлень або дописів, збережіть посилання, дату, час і нікнейми кривдників. Якщо йдеться про листування в месенджері – збережіть історію або надішліть її собі на електронну пошту. Ці матеріали можуть знадобитися, якщо справа дійде до звернення в поліцію чи суд.

Паралельно повідомте редакцію, де працюєте. Це не лише про підтримку, а й про координацію – у колективі може бути напрацьований план реагування. Також заблокуйте акаунти, що атакують, і залиште скаргу в техпідтримку платформи – іноді цього досить, щоб прибрати образливий контент. Якщо атаки тривають, зверніться до кіберполіції або правозахисних організацій, які надають юридичну допомогу.

Як діяти, якщо журналістка помітила стеження за собою

Коли журналістка помічає, що за нею стежать, або хтось повторює її маршрути, важливо одразу почати фіксувати ці випадки. Записуйте дати, час, локації, прикмети людей чи автівок, номери телефонів, повідомлення чи пакунки. Усе це варто сфотографувати або зняти на відео.

Розкажіть про ситуацію близьким. Домовтеся про "кодове слово" для випадку екстреної ситуації. Крім того, краще мати із собою тривожну кнопку (її можна встановити онлайн у телефоні). Не зволікайте з повідомленням до поліції й зверненням до юристів чи кризових центрів – навіть якщо здається, що ситуація поки не критична.

Інститут масової інформації поспілкувався з фахівцями й зібрав основні лайфхаки, які можуть допомогти убезпечити себе від стеження. Зокрема, вони радять провести цифрову ревізію своїх пристроїв: перевірити їх на шкідливе ПЗ, відключити геолокацію та Bluetooth, не дозволяти месенджерам постійно стежити за місцем перебування. Варто користуватись VPN-сервісами, які не зберігають логів, як-от ProtonVPN або Mullvad, а для чутливого листування – використовувати безпечні месенджери на кшталт Signal з функцією автознищення повідомлень. Паролі необхідно захищати двофакторною автентифікацією через спеціальні застосунки, а системи безпеки – регулярно оновлювати.

Тим, хто працює в журналістиці, правозахисті чи антикорупційній сфері, рекомендують мати окремий пристрій без доступу до особистих акаунтів. Також важливо оглянути транспорт на наявність GPS-жучків і уникати розмов на гострі теми у відкритих місцях. У разі підозри на стеження слід змінювати звичні маршрути, шукати людні локації з камерами й фіксувати підозрілі дії в "щоденнику безпеки".

Перші кроки в разі фізичного нападу

Якщо вам погрожують або на вас напали, не замовчуйте це. Зверніться до поліції або на гарячу лінію підтримки (наприклад, 116 123 – Національна гаряча лінія з попередження домашнього насильства та насильства за ознакою статі). Важливо зробити це якомога швидше, щоб зафіксувати ситуацію в офіційних реєстрах.

У разі фізичного нападу пройдіть медичний огляд і зафіксуйте тілесні ушкодження – це необхідно як доказ. Не залишайтеся наодинці: попросіть когось побути поруч або переночуйте в безпечному місці. Повідомте про ситуацію керівництво, колег, а також організації, які захищають права журналістів. Вони можуть допомогти з юридичною підтримкою, психологом або навіть тимчасовим прихистком, якщо ситуація критична.

Що може зробити редакція, журналістка якої зазнає погроз, тиску чи переслідування

Редакція, де працює журналістка, яка зазнає утисків чи загроз, має відігравати активну роль у захисті її прав і добробуту. Один з базових кроків – наявність внутрішнього протоколу реагування. Це може бути чіткий алгоритм дій: кого сповіщати насамперед, як фіксувати загрозу, куди звертатися по допомогу. Такий документ має бути доступним кожній працівниці, обговореним у колективі й не залишатися формальністю – краще, якщо його створюють разом із самими членами та членкинями редакції.

Редакція також має подбати про доступ до психологічної підтримки. Постійне перебування в стані стресу, страху чи тривоги через цькування або погрози може серйозно вплинути на здоров’я журналістки. Іноді досить кількох зустрічей з фахівцем, щоб відновити ресурс і зменшити рівень тривожності. Якщо в медіа немає змоги найняти психолога, редакція може домовитися з кризовим центром чи громадськими організаціями про консультації або сформувати базу перевірених фахівців, до яких можна звертатися в разі потреби.

Голова громадської організації "Жінки в медіа" Ліза Кузьменко наголошує: коли журналістка стає об’єктом переслідування чи цькування, редакція має реагувати негайно та не обмежуватись лише словами підтримки. Йдеться не просто про особисту ситуацію, а про реальну загрозу безпеці – як психологічній, так і цифровій. Редакція має підтримати журналістку: допомогти з фіксацією інцидентів, забезпечити юридичний супровід або організувати публічний захист – залежно від потреб і запиту самої журналістки.

Юридичний захист – ще один обов’язковий пункт. Редакції варто мати налагоджені контакти з юристами, які можуть оперативно надати консультацію або супровід. Йдеться не лише про суди, а й про допомогу в написанні заяв до поліції, розʼяснення прав журналістки, оцінювання можливих ризиків. Корисно також знати, куди звернутися в разі фізичних нападів чи сталкінгу – наприклад, до кризових центрів, які мають досвід підтримки в таких ситуаціях.

Кузьменко підкреслює, що важливо не залишати журналістку саму з цією проблемою й не перекладати на неї відповідальність за власний захист. Якщо в редакції немає достатньо досвіду або ресурсів, вона радить звертатися до професійних медійних, правозахисних або міжнародних організацій.

Якщо ситуація вимагає тимчасових змін у режимі роботи, редакція має гарантувати безпечні умови, наприклад дозволити працювати з дому, публікувати матеріали під псевдонімом, а також звільнити від публічних заходів на певний період. Важливо, щоб такі рішення ухвалювали разом із журналісткою, з урахуванням її самопочуття, оцінювання ризиків та бажання залишатись активною.

Солідарність також має бути не декларативною, а дієвою: важливо, за словами Лізи, призначати відповідальних за цифрову безпеку і проводити навчання в редакціях. У перекладеному громадською організацією "Жінки в медіа" документі ЮНЕСКО "The Chilling" описані конкретні кроки, яких мають дотримуватися медіа – від визнання гендерно зумовленого онлайн-насильства загрозою для безпеки на робочому місці до формування культури нульової толерантності до агресії.

Серед прикладів такої солідарності вона згадує спільну заяву майже 90 журналістів і журналісток, які у 2024 році публічно засудили образливу поведінку оглядача Олександра Коваленка в ефірі "Київ24" щодо ведучої Ірини Король.

"Сьогодні це – професійний обов’язок медіа: не лише висвітлювати насильство, а й активно протидіяти йому всередині професії", – зауважила експертка.

Як діяти, якщо правоохоронці не реагують на заяви про онлайн-атаки чи переслідування

У ситуаціях, коли йдеться про онлайн-атаки, погрози чи переслідування, журналістки часто стикаються з байдужістю або нерозумінням з боку правоохоронних органів. Проте навіть коли поліція не реагує належним чином, це не означає, що ви не маєте інструментів для захисту. Юрист-консультант Центру прав людини ZMINA Араз Поладов пояснює, як діяти, якщо в поліції відмовляються реєструвати вашу заяву або реагувати на загрози.

По-перше, якщо в кіберполіції не приймають заяву про онлайн-погрози, її слід подати письмово через канцелярію, надіслати рекомендованим листом або електронною поштою, обов’язково з фіксацією відправлення. Якщо і це не дає результату, варто подати скаргу керівництву поліції або в прокуратуру, а також можна звернутися до суду через бездіяльність правоохоронців. Важливо мати докази – зберігати скриншоти, посилання та дати отриманих погроз.

По-друге, коли поліція ігнорує переслідування, пояснюючи це "збігом обставин", варто наполягати на реєстрації заяви. Навіть якщо не було фізичного насильства, систематичне стеження чи психологічний тиск можуть становити загрозу й підпадати під статті Кримінального кодексу. У разі відмови – діяти за тією самою процедурою: письмова заява, скарга, звернення до прокуратури чи до суду.

Чому варто акцентувати, що атаки мають зв’язок із журналістською роботою

У випадках тиску, переслідувань чи нападів на журналісток дуже важливо не замовчувати, що ці дії відбувається саме через їхню професійну діяльність. Такий акцент не лише фіксує суспільну значущість події, а й може безпосередньо вплинути на її правову оцінку.

Юрист Араз Поладов наголошує: якщо згадані дії пов’язані з роботою в медіа, це дозволяє кваліфікувати справу як окремий злочин – відповідно до статті 171 Кримінального кодексу України (перешкоджання законній професійній діяльності журналістів). Така юридична кваліфікація відкриває інші механізми розслідування і посилює відповідальність правопорушників.

"Також це привертає увагу суспільства, національних або міжнародних правозахисних організацій, що може вплинути на ефективність розслідування та захист", – пояснює Араз.

У таких випадках він радить якнайшвидше звертатися до кваліфікованого юриста або адвоката. Фахова допомога дає змогу правильно зафіксувати порушення, зберегти докази, оскаржити бездіяльність поліції та сприяти притягненню винних до відповідальності.

Куди звертатися по допомогу в разі тиску на медійниць

У кризових ситуаціях час відіграє ключову роль, тому важливо мати напоготові перелік перевірених контактів, до яких можна швидко звернутися. Насамперед це загальні та локальні номери поліції (102), а також контактні дані кіберполіції (0 800 505 170, callcenter@cyberpolice.gov.ua). Якщо йдеться про онлайн-цькування, доксинг чи погрози, кіберполіція може допомогти зафіксувати порушення й розпочати провадження.

Також варто зберегти номери правозахисних організацій, які спеціалізуються на підтримці журналісток, зокрема жінок, які зазнали насильства або переслідувань. Серед них – "Жінки в медіа", Центр прав людини ZMINA, "Ла Страда – Україна", Інститут масової інформації, Асоціація жінок-юристок "ЮрФем". Ці організації можуть надати юридичну, інформаційну або навіть фізичну підтримку.

Не менш важливо мати контакти служб психологічної допомоги – як державних, так і незалежних. У багатьох регіонах працюють безкоштовні телефони довіри та онлайн-сервіси, де можна поговорити з психологом. Наприклад, платформа "Розкажи мені" або Національна гаряча лінія з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та гендерної дискримінації – 0 800 500 335 (з мобільного або стаціонарного) або 116 123 (з мобільного). Такі контакти бажано мати не лише для себе, а й щоб допомогти колежанці в разі потреби.