Великодні роздуми про права людини

Зайду здалеку. Уявіть, родина священнослужителів забороняє дорослій доньці перейти в буддизм. У родині вважають відступництво від релігійної традиції неприпустимим. Дівчина ж стверджує, що має право самостійно визначатись. І що для вас є важливішим – релігія чи право доньки на свободу віросповідання?

Громадяни, відповідаючи на таке питання у згаданому соцдослідженні, умовно кажучи, стали на бік доньки.

Більшість опитаних, а це 72,1%, підтримали свободу вибору віросповідання. Тоді як 11,4% опитаних зауважили, що релігія та традиція важливіші. Ще 16,5 % українців вагалися, що обрати.

Хороші показники, але чи не лукавимо ми в своїх оцінках?

Так, аналізуючи дані дослідження, співкоординаторка Коаліції з протидії дискримінації в Україні Ірина Федорович, зауважує: “А якщо запитати: “Чи хрестили ви свою дитину, чи залишите їй право обирати релігію?” – думаю, відповідь буде вже трохи іншою, ніж на запитання про абстрактну дорослу доньку священника”.

До слова, особисто я знаю зовсім мало подружніх пар, які б залишили дитину в релігійному спокої й поважали її право самій обирати релігію, коли та виросте.

У контексті свободи вибору віросповідання, важливим видається рівний “доступ” до релігії. Нині дуже легко купити яйця, паски чи поминальні вінки. Але чи так само просто можна в Україні відшукати релігійні атрибути, скажімо, на великі свята мусульман, євреїв та буддистів? Як на мене – ці свята проходять непомітно. Тільки минулого року Верховна Рада оголосила 25 грудня вихідним днем з нагоди католицького Різдва. Дуже зважений крок (читайте – іронія), якщо врахувати що непоміченим все так само лишаються Рамадан, Песах або ж Макха Пуча.

І хоча на офіційному рівні у нас церква відділена від держави, однак їхній зв’язок подеколи буває дуже тісним. Наприклад, це проявляється у викладанні християнської етики. Довкола цього питання час від часу в публічному просторі спалахують дискусії.

Соціологи в межах дослідження отримали неоднозначні відповіді на питання, чи потрібно викладати християнську етику в середній школі як обов’язковий предмет. 13,5% опитаних глибоко переконані, що потрібно викладати всім учням із залученням представників православних церков. Кожний п’ятий українець (21,9%) переконаний, що це мають робити спеціально підготовлені вчителі. 34,9% респондентів погоджуються на факультатив, але без виставляння оцінок і якщо в цьому будуть зацікавлені батьки. Чимала частка опитаних (18,5%) виступила категорично проти цього предмета в школі, а ще 11,2% було важко відповісти.

Звісно, стандарти свободи думки, совісті і релігії загалом допускають викладання релігій у школах на розсуд держави.

“Проте навіть у тих державах, де існує державна або домінуюча релігія, врахування інтересів осіб, які не належать до домінуючої релігійної спільноти, мають бути гарантовані”, – каже експерт дослідження, голова Освітнього дому прав людини в Чернігові Сергій Буров.

В Україні осіб, які сповідують християнство, – переважна кількість. Та було б непогано фокус дискусії про християнську етику зміщувати в бік необхідності викладати предмет про релігійне різноманіття.

У межах дослідження також цікавим видається порівняння прав людини з мораллю. Більшість опитаних (57,2 %) зазначили, що вони майже єдині. Ще третина (27,2%) сказала, що принципи моралі й права людини практично співпадають. Не більше 4% кажуть про суперечності, решта – не визначилася.

Але якщо така одностайність, то виникає питання, чому ж наших народних депутатів так “тіпає” від слів “ґендер”, “сексуальна орієнтація” чи “ґендерна ідентичність”, коли ухвалюють закони про запобігання домашньому насильству чи Трудовий кодекс? І найчастіше вони висувають аргументи про те, що це “суперечить моралі та українським традиціям”. Можливо, нашим народним обранцям слід послухати, що кажуть самі українці й не вирішувати за них, що є моральним, а що ні.

Так само під стягами моралі, релігій і традицій радикально налаштовані молодики все частіше зривають покази фільмів чи дискусій, пов’язаних із правами жінок, представників ЛГБТ-спільноти (лесбійки, геї, бісексуали, трансґендерні особи), або й просто тому, що їхні погляди на родину не збігаються із різноманітними моделями сучасної сім’ї.

Досить лише пригадати напади в Києві на Марш за права жінок 8 березня, перешкоджання акції пам’яті адвоката Станіслава Маркелова і журналістки Анастасії Бабурової 19 січня та напад на британця Ліама Ентоні Тонга. Схожі напади протягом останніх місяців скоювались і в Кривому Розі, Маріуполі, Харкові, Вінниці та інших містах України.

Зухвалість агресивних молодиків часто вражає, водночас не так просто домогтися від правоохоронців відкриття кримінального провадження за статтею 161 Кримінального кодексу України (порушення рівноправності громадян залежно від їхньої расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками).

Ця група радикалів є меншістю, утім на дії якої не слід державі заплющувати очі. Адже одна справа – різноманіття думок, зовсім інша – коли це призводить до правопорушень і злочинів.

…Дані соцдослідження – привід замислитись, що є для українців пріоритетами. Тішить, що традиція, релігія і мораль не перебувають у жорсткій опозиції до прав людини. Та було б добре, якби ми “билися” за них так само згуртовано й наполегливо, як, наприклад, за можливість мати ще один вихідний на Трійцю, травневі свята або ж католицьке Різдво.

Довідка. Загальнонаціональне дослідження “Права людини в Україні” проведене Фондом “Демократичні ініціативи” ім. Ілька Кучеріва та фірмою “Юкрейніан соціолоджі сервіс” на замовлення Програми розвитку ООН в Україні та у співпраці із ГО “Центр інформації про права людини” і Офісом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Усього було опитано 2002 респонденти за квотною загальнонаціональною вибіркою, яка за областями України, типами поселення (Київ, обласні центри, інші міста, села), статтю і віком репрезентує доросле населення України (18 років і старше). Опитування проводилось у всіх областях України, м. Києві та контрольованих районах Донецької і Луганської областей (окрім анексованого Росією Криму, м. Севастополь та окупованих територій Донбасу).

Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини для Правового простору