Ти – цінна: як COVID-19 випробовує жінок на міцність
… Дванадцята ночі, моя дворічна донечка спить, а я вся напружена, бо десь о цій порі вона традиційно кличе мене. Я печу на кухні печиво й працюю. У раковині – немитий посуд (це з огляду на те, що сьогодні двічі його мив чоловік), список робочих справ тільки збільшується, і я вкотре намагаюся “зібрати себе докупи”.
Життя останні чотири тижні проходить у режимі “ресурс мінімальний”.
Бракує сонця, прогулянок, спілкування з подругами ні про що, бракує дитячого садочка, обіймів колег, ба навіть поїздок у метро і ранкової тисняви…
Коронавірус. Карантин.
Певно, я застрягла десь на межі “заперечення” та “втоми”. Від страху, як бути, якщо захворіють найближчі мені люди, і від якогось безкінечного приготування їжі й прибирання, і від “мамкання” нон-стоп, і від стресу дистанційної роботи.
У кожної жінки, переконана, є своя історія, із чим доводиться давати раду під час неочікуваного карантину. Надмірні навантаження через догляд за дітьми, зокрема їхнє шкільне онлайн-навчання, турбота про літніх батьків, ведення побуту ще й до всього робота онлайн – про це розповідають мої колеги, про це свідчить світова спільнота й перші дослідження.
Зізнаюсь, на початку карантину я навіть мала зухвалість порадіти.
Бо все це виглядало, як декрет більшості мам: коли виснажуєшся від “сидіння вдома”, соціальної ізоляції (спілкування хіба що з мамами із пісочниці) та нерозуміння оточення. Але водночас удома залишатимуться обоє партнерів.
І я думала: “Нарешті, “мамські будні”, жіночі будні стануть очевидними, їхній досвід – прийнятий і оцінений! Головне – їхні чоловіки, партнери (або ж партнерки) візьмуть на себе частину цих обов’язків. А домашня праця перестане сприйматися як неважлива, даруйте, маргінальна”.
Але я прикро помилилася. Присутність чоловіків удома на карантині не завжди означає, що вони готові розділити турботу і роботу щодо дому з жінками.
…Я дуже не люблю героїзувати, коли пишу статтю навіть про справді видатну людину.
Але останні чотири тижні мені хочеться під кожним днем кожної жінки в карантині підписати: “Вона – героїня”. Не тільки про лікарок та медсестер, які борються з маловідомим вірусом, волонтерок, що опікуються людьми із вразливих категорій, журналісток і всіх тих жінок у професії, які, виконуючи свій обов’язок, не дотримуються умов карантину і так ризикують своїм здоров’ям частіше за інших.
Кожний досвід жінки – чи в догляді за близькими, чи в нервовому навчанні дитини-школяра, чи в титанічних зусиллях зберігати здоровий настрій родини – вартий оплесків. І кожна з них – героїня.
Це і моя подруга, мама сина-школяра й однорічної донечки, радниця голови Комітету Верховної Ради з прав людини, яка, як і більшість моїх колег, працює до третьої ночі.
Це і сусідська бабуся, яка через день доглядає свого півторарічного онука зранку до пізнього вечора, тому що його мама працює.
Це і викладачки журналістських кафедр, які навчаються в Академії з прав людини: до обіду вони викладають своїм студентам, а після – вмикають черговий вебінар, щоб навчатися самим. І серед викликів, зокрема у сфері прав людини, вони кажуть про збільшення навантаження з хатньої роботи.
Навіть моя дворічна дочка по-своєму докладає героїчних зусиль, коли “дозволяє” мамі попрацювати. Тоді вона тихенько грається з іграшками чи гортає книжку (звісно, після 15-хвилинного безладу, що вчинила у квартирі).
Ще рано спиратися на конкретні цифри, але навіть побіжний моніторинг новин і заяв низки міжнародних та українських організацій свідчить про збільшення випадків домашнього насильства, погіршення життя жінок із вразливих категорій, просування злочинних законів, як-от у Польщі, коли хочуть повністю заборонити аборти й запровадити кримінальну відповідальність для тих, хто каже про сексуальне виховання.
Світова спільнота б’є на сполох: у ситуації пандемії COVID-19 є велика небезпека втратити здобутки рівності жінок і чоловіків. Тож саме зараз як ніколи дуже важливо не просто підтримувати одна одну, а об’єднувати всі наші зусилля, щоб зберігати цінності рівноправ’я.
…Щоразу, коли я працюю, тоді як чоловік бавиться з дочкою, кажу собі: “Мені ще не найважче”. Бо є самотні матусі, є ті, хто втратив роботу, або жінки, які потерпають від домашнього насильства й через карантин навіть не мають, де сховатися.
А потім зупиняю себе: “Ти – цінна, і твій досвід – важливий”.
Якщо чесно, вчуся собі це казати. Бо досі живу в системі традиційного знецінення себе як жінки, як матері, завищених вимог до себе як до фахівчині. Це зруйнувало не одне покоління жінок. І продовжує руйнувати. А в умовах карантину – з подвійною силою.
І саме тому з колегами із Центру прав людини ZMINA ми започаткували кампанію “Жінки проти пандемії” (#ЖінкиVSпандемія), яку підтримує Український жіночий фонд.
Щоб якомога чіткіше показати нашу дійсність, ми розробили опитування для жіночої аудиторії, про результати якого розповімо.
Ми переконані: будь-яка праця будь-якої жінки – цінна, і про це варто казати.
Нас непокоїть, що комунікація уряду – це здебільшого брак зрозумілої інформації, посилення страху замість чітких інструкцій, як діяти.
Нас обурює, що мер Києва дозволяє собі погрожувати кулаками замість конкретних рішень, що зменшували б паніку.
Очевидно, у межах нашої кампанії ми не зможемо розповісти про кожну жінку в Україні. Але своїми публікаціями ми спробуємо разом з вами долати соціальну ізоляцію, в якій опинилася більшість із нас, показати, що нас дуже багато і що нас об’єднує. Це додаватиме нам снаги вимагати гідного ставлення. Сподіваємося, це знижуватиме рівень нашої самотності, безпорадності й тривожності.
Це допоможе зберегти таку ще крихку рівність жінок і чоловіків.
…Печиво вже охололо. Я пригадую найдрібніші приємні моменти й стиха усміхаюся: сьогодні був гарний день, уже час відпочивати.
