Щоб стати видимим – потрібно діяти: як ЛГБТІК-спільнота виборює право бути

Дата: 24 Грудня 2020 Автор: Ірина Виртосу
A+ A- Підписатися

“Чи готові ви висловлювати свою соціальну позицію? Адже видимість спільноти – це соціальний вчинок. І, щоб бути видимим, потрібна сміливість говорити”.

Цей коментар належить німецькій журналістці Стефані Кюхнен (Stephanie Kuhnen), авторці книжки про видимість лесбійок як частини спільноти “Lesben raus! Für mehr lesbische Sichtbarkeit”. Зі Стефані я зустрілася під час онлайн-розмови про лесбійок та їхню залученість у суспільне життя, і її слова – діяти – мене зачепили.

Німеччина: від розстрілів до прав

Останні пів року я часто виступаю публічно за інклюзивність суспільства, де кожна людина – чи має вона інвалідність, чи ні, належить до ЛГБТІК-спільноти або ж є представницею ромської громади – почувається безпечно і реалізовано.

І не останню роль відіграє сама людина, яка готова боротися за свої права.

Але мені чомусь не спадало на думку, що спільнота, яка претендує на видимість у суспільстві, має зробити рішучі кроки для цієї видимості. Не є достатньою лише вимога, заснована на тому, що “ми – є”. Потрібно це визнання виборювати вчинками.

І крок за кроком. Про це сказав інший мій співрозмовник – німецький політик, депутат Бундестагу Фолькер Бек (Volker Beck). І він знав, про що говорив. Бо сама історія боротьби ЛГБТІК-спільноти в Німеччині має чимало трагічних сторінок. І треба було бути сміливим, щоб говорити про себе справжнього.

Початок ХХ століття. Західна Німеччина у своєму кримінальному кодексі успадковує ще з 1871 року так званий параграф 175 – кримінальне переслідування сексуальних контактів між чоловіками (“протиприродна розпуста між чоловіками”).

І хоч у 20-х та на початку 30-х років, зокрема, у Берліні толерантно ставилися до геїв та лесбійок, працювали численні бари та клуби, за наступні п’ять років ситуація радикально змінилася.

З 1933 року, коли в Німеччині до влади прийшли нацисти на чолі з Адольфом Гітлером, і до 1945 року, за приблизними підрахунками, відправили в концтабори від 5 до 15 тисяч чоловіків, яких запідозрили в гомосексуальних стосунках. Більшість там і загинула.

У Західній Німеччині скасування кримінальної відповідальності за параграфом 175 стало можливим лише в 1969 році, і лише за умов, що це особи, старші за 21 рік.

Відтоді почав стрімко пожвавлюватися рух за визнання прав чоловіків і жінок, які належать до ЛГБТІК.

Уже за кілька років, у 1972 році, в Мюнстері відбулася перша загальнонімецька демонстрація гомосексуалів. І одним з найбільших закликів цього публічного дійства було говорити про себе, ставати видимим для інших.

Переламним для ЛГБТІК у Німеччині став 1994 рік. Саме тоді відбулася остаточне скасування параграфу 175. А це значило бути вільним у своєму виборі: кого кохати і з ким мати стосунки. Без страху, що на тебе чекає кримінальна відповідальність та осуд.

І аж у 1998 році, більш ніж за пів століття, Бундестаг урешті скасував вироки, ухвалені нацистським режимом щодо гомосексуальних чоловіків за параграфом 175, і визнав ці дії такими, що суперечать засадам демократичного суспільства та ідеї прав людини.

Однією з революційних змін стало запровадження у 2001 році цивільних партнерств – офіційного інституту реєстрації одностатевих союзів у країні. А ще за 16 років, з 1 жовтня 2017 року, стала можливою реєстрація першого гомосексуального шлюбу після введення в дію закону про повне і рівноправне визнання одностатевих шлюбів.

Одним із подружжя, яке уклало перший такий шлюб у Німеччині, був якраз мій співрозмовник Фолькер Бек. Він розповів, що у 2017 році понад 80% німців підтримали право на шлюб для людей однієї статі, а 76% висловилися за надання їм права адопції (всиновлення) дітей.

Усі ці революційні зміни сталися менш ніж за одне століття: від знищення чоловіків-геїв як таких, що “йдуть проти Бога”, до повного визнання прав ЛГБТІК-спільноти – майнових прав, права на шлюб та всиновлення дітей.

І крізь ці дати я дуже чітко “зчитую” щоденну боротьбу-пошук тих людей, яких суспільство свого часу визнавало “не такими”: сказати вголос про себе попри страх зневаги, невизнання, смерті. Задля того щоб нарешті настав час, коли вони є частиною з більшості і їм не треба “особливих прав” чи “особливих законів”. Вони просто є.

Німецька видавчиня Мануела Кай (Manuela Kay), розповідаючи про свій ЛГБТ-журнал L-MAG, обмовилася: “Не кожен бізнес хоче розміщувати рекламу в нашому журналі. Але це не має значення. Адже в нас є багато рекламодавців, які не переймаються через зв’язки з ЛГБТІК. І вони – прогресивні. І саме вони встановлюють порядок денний”.

Україна: від екзотики до визнання

Україна тільки наближається до визнання повних прав для ЛГБТІК-спільноти.

Сьогодні, на жаль, залишаються актуальними випадки злочинів на ґрунті гомофобії та трансфобії, дискримінації та інших порушень прав людини стосовно українців та українок з ЛГБТІК-спільноти. Так, із січня до серпня 2020 року Центр “Наш світ” задокументував 106 таких випадків. І хоча сталося значне скорочення кількості нападів – у два з половиною рази в порівнянні з аналогічним періодом попереднього року – експерти пояснюють це скорочення радше пандемією коронавірусу та відповідними карантинними обмеженнями (скасування багатьох публічних заходів, де зазвичай ставалися різні акти насильства з боку радикальних груп), аніж підвищенням рівня толерантності до ЛГБТІК.

Ми досі балансуємо на крайнощах: від захвату ЛГБТІК-активістами до мовчазної згоди на насильство.

До прикладу, в бізнесі. “Бути толерантним – вигідно для бізнесу, але в українських реаліях це ще може… шкодити”, – коментує на нещодавньому форумі союзників БАМ (бізнес / активізм / медіа) інвестор та засновник мережі магазинів “Hanna & Paul” Павло Бойко.

Він пригадує випадок, як на початку нульових бути геєм вважалося ледь не “екзотикою”:

“Коли в Харкові відкрився перший бутик, узяли на роботу продавця… Якщо всім було 20–25 років, то він мав 50 років і був відкритим геєм. І це було його величезною конкурентною перевагою. Ще шуміли 90-ті роки, усі ці братки… А це був перший бутик, де продавали Brioni, Versace. І братки… були раді бачити цього продавця. Він став унікальним для ринку – і робив більше продажів, аніж будь-хто інший”.

Водночас тільки великі міжнародні компанії, які зайшли в Україну, можуть відверто говорити про прийняття різних людей. Більшості українських бізнес-гравців, згідно з результатами рейтингу Індексу корпоративної рівності 2019 року, доводиться цьому ще вчитися.

…Для мене ж боротьба ЛГБТІК-спільноти – лиш один із прикладів для інших, кого нині з легкістю зараховують до так званих уразливих категорій. 

Подеколи мені здається неймовірним, що у ХХІ столітті доводиться виборювати видимість… людям з інвалідністю, мамам з маленькими дітьми, жінкам у політиці та війську, чоловікам у догляді за своїми дітьми, ромським активісткам у місцевих громадах, людям, які живуть з ВІЛ, чи людям літнього віку.

Але, якщо ми прагнемо жити у відповідальному суспільстві, саме нам потрібно робити ці соціальні кроки. Це незручно і часом відбувається крізь розпач, але це необхідно. Відповідь тут очевидна. Моя давня знайома, жінка, якою я щиро захоплююся, трансактивістка Анастасія Домані, якось у приватній розмові сказала:

“Після того як я здійснила “перехід” (зміна статі від чоловіка до жінки. – Авт.), просто все стало на свої місця. І тепер я можу планувати своє життя”.


Матеріал підготовлено в межах онлайн-обміну між журналістською спільнотою України та Німеччини за ініціативи громадської організації “Гендер Зед” та підтримки “Програми Східного партнерства” Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: