Про антикорупціонерів, небезпечні тенденції та тролінг обуреного експерта

Хай би як шокував Трамп і все, що ллється на нас останніми днями, є внутрішні речі, які дуже хочеться пропустити повз очі, але не можна. Отже, прочитала блог Дмитро Золотухін на LB.ua в контексті позиції, яку автор давно й планомірно формулює. Я не брала участі в дебатах Donbas Media Forum, про які розповідає автор. Але публічно викладені тези дають достатньо підстав для реакції.

По-перше, про гранти.

Золотухін іронічно уточнює, що на панелі під час дебатів, звісно ж, перемогли прихильники антикорупційної прозорості. І тут же повідомляє, що через європейську антикорупційну ініціативу EUACI з 2017 року на допомогу Україні виділено понад 60 мільйонів євро. У середньому понад п’ять мільйонів на рік. Цитую: “для того, щоб підтримувати тему корупції у топі української медійної адженди”.

Тобто директор Інституту постінформаційного суспільства абсолютно серйозно пояснює присутність корупції в українському порядку денному європейськими грантами. Не станом державного апарату, не масштабами корупційних схем, не реакцією суспільства на те, що відбувається у владі. Грантами.

Це відверта маніпуляція.

Я достатньо добре знаю, як влаштована грантова система. І зовсім не збираюся її ідеалізувати. Так, є організації, для яких освоєння грантів давно стало способом існування. Є питання до самих донорів, до того, як вони обирають партнерів, наскільки розуміють те, що відбувається в Україні, і здатні відрізнити реальну роботу від її імітації.

Але гроші самі по собі не створюють антикорупційної позиції. На гранти живуть абсолютно різні медіа та громадські організації. І далеко не всі з них готові конфліктувати з владою, розслідувати корупцію, домагатися змін у законодавстві, витримувати тиск силовиків. Включно із СБУ та ДБР.

У цю нішу йдуть люди, які поділяють певні цінності. Вони можуть помилятися, перегинати, сперечатися одне з одним. Але вони роками тримають позицію, пишуть законопроєкти, розслідують, домагаються інституційних змін і платять за це цілком реальну ціну. Зводити все це до європейського фінансування — означає свідомо знецінювати саму суть їхньої роботи.

По-друге, про бажання всіх пересаджати.

Автор ставить, на його думку, головне запитання часу: а що буде, коли антикорупціонери переможуть усіх корупціонерів? Коли усіх посадять, то прийдуть нові люди, розмірковує автор. Але ж вони теж почнуть красти. І що тоді? Знову всіх посадити? Так експерт характеризує “широту” мислення і сприйняття дійсності людей з антикору та близьких до нього.

Слухайте, а хто взагалі сказав, що українська антикорупційна політика зводиться до бажання всіх пересаджати?

Я дозволю собі нагадати пану Золотухіну, що ще 2015 року в Україні почали створювати систему антикорупційних інститутів. НАБУ, САП, НАЗК, пізніше ВАКС. І сенс цієї конструкції далеко не лише в покаранні. Тому що покарання, тобто посадки, охоплює лише невелику частину боротьби з корупцією. І так у всьому світі. Тому що виявити корупцію, зібрати докази й довести справу до вироку в рази складніше, ніж створити умови, за яких корупційні можливості не виникатимуть. Це вам скаже будь-який експерт чи дослідник, який серйозно займається цією темою. Тому головне — превенція.

Для цього існує НАЗК. Для цього розробляються антикорупційні стратегії, змінюються адміністративні процедури, які поступово прибирають чиновника з процесу взаємодії громадянина й держави, правила ухвалення рішень, розподілу ресурсів, механізми контролю в міністерствах та інших органах влади. Це величезна, кропітка, часто зовсім непомітна публічно робота.

Так, у нас тут маса проблем. І немає політичної волі робити те саме на топрівні. Так, частину заходів антикорупційної стратегії та програми не виконано, зокрема й тих, що відіграють ключову роль. СБУ за п’ять років так і не передала НАБУ право на самостійне прослуховування. Питання конкурсу на генпрокурора зависло. Зависла в парламенті й нова антикорупційна стратегія. І той самий виклик — небажання влади давати главі САП право реєструвати справи проти депутатів у ЄРДР, розширювати підслідність НАБУ, скасувати поправки Лозового й навести лад зі строками давності, залишити на конкурсах міжнародних експертів, реформувати ДБР і адвокатуру тощо. Тобто законодавець за вказівкою Банкової чіпко тримає правову сферу, намагаючись зберегти можливість продовжувати красти під час війни. Це очевидні речі, які відбуваються просто зараз і зберігають правила для корупції по всій країні.

У той час як паралельно дуже багато людей у тому ж НАЗК якраз працюють над тим, щоб на рівні “землі” й менталітету поступово вибудовувати правильну рамку та превентивно боротися з корупцією. А антикорупціонери в парламенті, громадському секторі й медіа займаються адвокацією цього процесу.

Тому розповідати, що українські антикорупціонери не розуміють нічого, крім необхідності всіх посадити, — маніпуляція.

І ще. Чому, на думку автора, громадські лідери, які контролюють владу, обов’язково мають іти у владу й розв’язувати проблеми, а не нібито сидіти на дивані й мовити збоку? З якого дива? Це абсолютно різні функції. Так, хтось із громадського сектору стає міністром, депутатом, чиновником. Але це не скасовує необхідності незалежного громадського контролю. Навпаки.

У нас справді є проблема: після протестів і революцій суспільство часто розходиться по домівках, забуваючи, що контроль над владою не закінчується перемогою на Майдані. Ми вміємо говорити владі, яка знахабніла, “ні”, але ще не навчилися будувати свою державу щодня. На рівні власної громади, ОСББ, місцевого бюджету, рішень депутатів. Але це зовсім інша розмова, ніж та, яку пропонує автор.

По-третє, про соціологію та роботу на ворога.

Тепер про страхітливу, на думку автора, недавню соціологію КМІС, яка нібито зафіксувала тенденцію до зміщення акцентів із загрози війни на корупцію, що підриває обороноздатність.

Золотухін наводить дані КМІС: 50% опитаних називають корупцію у владі однією з головних проблем, 40% — загрозу ракетно-дронових ударів, 30% — непрофесіоналізм і некомпетентність влади. І робить із цього висновок про викривлене суспільне сприйняття, яким користується Росія.

Тобто цю тезу треба розуміти так, що антикорупціонери й антикорупційні органи, які викривають корупцію, зокрема в найближчому оточенні президента, працюють на ворога?

Як контраргумент автор наводить дослідження НАЗК, де збройна агресія Росії посідає перше місце серед суспільних проблем.

А нічого, що автор зіставляє різні дослідження, в одному з яких людей запитують про загрозу ракетно-дронових ударів, а в іншому — про збройну агресію Росії загалом? Війна й обстріли — не одне й те саме. Ба більше, сам КМІС уточнює, що 53% респондентів обрали або масовані ракетно-дронові удари, або ситуацію на фронті, або обидва варіанти. Тобто війна як чинник занепокоєння не поступається корупції. Звісно, війна залишається головною проблемою країни. Як і той факт, що хтось роз’їдає сили держави, яка воює, зсередини.

І ще один аргумент обуреного автора. Виявляється, багато українців особисто не стикалися з корупцією, а знають про неї переважно з медіа. Звідси автор переходить до порівняння антикорупційного руху з релігійною сектою. Мовляв, люди самі нічого не бачили, але вірять антикорупційним пророкам.

Серйозно?

А корупція в судах і правоохоронних органах? У поліції, ДБР, СБУ? А історії з державними закупівлями, бюджетними коштами, місцевою владою? А розслідування НАБУ і САП, які показують, як влаштовані схеми на самому верху?

Людина може ніколи в житті не давати хабаря. Але це не означає, що вона не стикається з наслідками корупції. Вона живе в країні, де рішення про розподіл державних ресурсів безпосередньо впливають на її безпеку, лікування, освіту, роботу і зрештою на здатність держави захищатися.

І тепер їй пропонують вважати власне обурення результатом роботи антикорупційних “пророків”, оплачених європейськими донорами.

По-четверте, про корупцію, некомпетентність і ту саму “третю позицію”.

Тут уже йдемо до фіналу. До глибокого висновку про те, що секта дивиться лише на корупцію, а не на некомпетентність, яка й має бути ключовою проблемою державного управління.

Покажіть мені хоч одного серйозного й послідовного антикорупційного журналіста чи громадську організацію, які відокремлюють корупцію від некомпетентності державного управління?

Це два боки однієї системи влади. Системи, яку Зеленський продовжив будувати й зробив монолітною. І саме корупція разом із некомпетентністю сьогодні можуть стати причиною того, що Україна програє війну.

Корупціонер, який обкрадає країну на відкатах в енергетиці, де потрібно будувати укриття й захищати інфраструктуру, не менш небезпечний, ніж дилетант, який не справляється з викликами війни й не ухвалює необхідних рішень. Чи то на посаді прем’єра — як, наприклад, нещодавнє зупинення платежів органам місцевого самоврядування, що вдарило по підготовці громад до зими, — чи то на найменшій посаді.

Ось вам свіжий приклад — матеріал редакторки відділу економіки ZN.UA Юлії Самаєвої про те, як найкращі майданчики для додаткової генерації в Києві фактично опинилися за однією компанією, очолюваною Віктором Куртєвим, який, за словами джерел редакції, прикривався мандатом “особисто від президента”. Жодної установки не збудовано, конкуренти не допущені, а відповідати за провалену підготовку столиці до зими пропонують Кличку.

Усе це у фокусі. Як і корупція.

Звісно, Росія б’є по наших слабких місцях. Вона завжди так робила й робитиме. Але в мене запитання не до Росії, яка є агресором. У мене запитання до тих, хто створює й зберігає ці слабкі місця всередині країни.

Автор пропонує третю позицію між антикорупціонерами й умовними прихильниками корупції: будувати ефективний державний апарат, здатний забезпечувати безпеку громадян.

Перепрошую, а хто з цим сперечається?

Хто взагалі відокремив ефективну державу від боротьби з корупцією? Хто вирішив, що професійне управління можливе без контролю, прозорості, відповідальності та дієвих антикорупційних інститутів?

У цьому й полягає головний перевертень усієї колонки автора.

Замість розмови про те, чому українська система державного управління не справляється з викликами війни, нам пропонують поговорити про антикорупціонерів, які нібито перетворили боротьбу з корупцією на релігію. Замість аналізу причин корупції — аналіз вірувань тих, хто з нею бореться. Замість відповідальності влади — підозри на адресу тих, хто вимагає цієї відповідальності.

І все це під розмови про національну безпеку.

І навіть безперервні обстріли, в які нас занурила Росія і в яких ми сьогодні живемо, — балістикою, реактивними дронами — не скасовують цих запитань. Як не скасовує їх і цинічний тиск Трампа на Зеленського з вимогою провести президентські вибори під час війни. При цьому Трамп заявляє, що нинішній президент не здатен укласти угоду.

Так, сьогодні я підтримую Зеленського в протистоянні цьому тиску. Тому що Трамп тисне не просто на Зеленського. В його особі він тисне на всю Україну. Але це не знімає із Зеленського відповідальності за те, яку систему внутрішнього управління він вибудував під час війни. І чому ця система не справляється з викликами, які стоять перед країною, та може призвести до поразки.

Тому що одна справа, коли цьому тиску протистоїть сильна, чесна й професійна влада. І зовсім інша — слабкий лідер, оточений своїми, корумпованими, які намивають його в теплій нескінченній ванні.

Ось про це сьогодні й потрібно говорити. А не про релігійні догми антикорупціонерів.

Інна Ведернікова, журналістка, редакторка відділу внутрішньої політики інтернет-видання Дзеркало тижня