“Наче беруть за руку і ведуть по кроку”: як працюють психологічні групи взаємодопомоги для жінок

Дата: 07 Грудня 2022 Автор: Ольга Ситнік
A+ A- Підписатися

Від 24 лютого я не приймала реальність. Не вірила в те, що є війна і я змушена поїхати з дітьми за кордон, залишити роботу, побут та якось жити далі“, – розповідає Наталка, яка з дітьми виїхала до Польщі.

Жінка не могла знайти собі місця та тривалий час звинувачувала себе в тому, що покинула свою країну, тоді як багато інших залишилися та працюють.

Я також звинувачувала чоловіка в тому, що він змусив мене поїхати; читала засуджувальні дописи в соцмережах та падала в якусь емоційну прірву. Мені потрібно було, щоб хтось мене витягнув з цього”, – каже Наталя.

З цим запитом вона прийшла на проєкт “Відновлення психологічного стану жінок, постраждалих від російської агресії в Україні”, який реалізують психологи, психіатр та соціальна працівниця ГО “Сила віку жінок”.

Спеціалісти громадської організації від вересня безкоштовно проводять онлайн групові та індивідуальні консультації для жінок, які перебувають в Україні та за кордоном.

Наталка – одна з учасниць груп взаємодопомоги, якими опікується соціальна працівниця, радниця з гендерних питань Олена Девіс. 

Ці групи працюють за першими п’ятьма кроками з 12-крокової массачусетської програми відновлення Emotions Anonymous, призначеної для людей, які відчувають тривогу, горе, депресію, гнів, низьку самооцінку та інші емоційні труднощі.

Emotions Anonymous свого часу за зразок взяла 12-крокову програму АА – анонімних алкоголіків. 

У нас 12-крокові програми досі не поширені та сприймаються як щось дуже закордонне та тільки для стигматизованих груп – людей з алкогольною, наркотичною, ігровою чи іншими залежностями. Насправді ж ці кроки апробовані мільйонами людей у всьому світі, вони дуже універсальні та дозволяють працювати із широким спектром проблем“, – розповідає Олена Девіс.

Вона пояснює, що всі зустрічі відбуваються за принципом “рівна – рівній”, кожна учасниця програми говорить від свого імені, підтримує інших та утримується від осуду, критики й суперечок.

Я не знала, чи допоможе мені це, але мені потрібно було з кимось говорити, – зізнається Наталка. – Чужа країна, ми в глухому селі й навіть поговорити нема з ким.

Місцеві, як би вони не намагалися нам допомогти, просто не розуміють нас. Вони запрошують нас на обіди чи на заходи, а ми з дітьми нічого не хочемо – прагнемо закритись і нікуди не виходити“.

Інша учасниця груп Катерина, яка виїхала із сином до Франції, зауважує, що навіть розмови з подругами, які залишилися в Україні, не дають такого психологічного ефекту, як групи:

Чесно кажучи, після перших зібрань я не зрозуміла, чи це мені потрібно. Що, я поговорити не можу з подругами? А виявилося, що не можу я поговорити з подругами тому, що вони в Україні і я можу говорити з ними про особисте, але не хочу їх обтяжувати, скажімо, побутовими дрібницями”. 

Перший крок, який роблять учасниці групи взаємодопомоги, це визнають власне безсилля. 

У багатьох одразу виникає заперечення: “Чому безсилля? Я сильна, я все ще можу”. Але насправді людина, хоча ще й дає раду собі та навіть іншим, а вже виснажена, уточнює Олена Девіс:

“Визнати, що ти безсильна, хоч і не безпорадна, важко. Це приходить не одразу: ми так влаштовані, що до останнього прагнемо все контролювати навіть за цих найнепередбачуваніших та найскладніших обставин“.

Перший крок допомагає пропрацювати страхи та тривоги й почуття та емоції, які вони викликають. Допомагає зізнатися нарешті самій собі в тому, що відбувається насправді. 

У мене взагалі не було розуміння, що робити далі. Було таке відчуття, що вже просто не можу. У мене не було бажання прокидатися, вчити мову, облаштовувати якось побут… і це тривало довго. Водночас було розуміння, що тут нас ніхто не чекав та проблеми наші ніхто не вирішить, крім мене”, – ділиться учасниця Катерина.

Другий крок – визнання вищої сили. 

Коли на групах говорять про вищу силу, то йдеться не про якусь секту чи релігію, а про те, що людині не все підвладне, пояснює Олена Девіс:

“Усвідомлення вищої сили у 12 кроках відбувається без пропаганди будь-якої конкретної релігійної системи чи вірувань. Якщо людина воцерковлена чи сповідує якусь релігію, то вона звертається, наприклад, до Ісуса Христа чи Аллаха, а якщо ні, то сама обирає собі вищу силу. Я, наприклад, звертаюся до Всесвіту”. 

Сила, яка більша за нас, дає надію та розсудливість. Якщо на першому кроці учасниці груп взаємодопомоги виходять з ізоляції, то на другому вони починають ділитися досвідом та ідентифікують себе з іншими. 

Мене в описі цього проєкту саме і зацікавило те, що будуть групи. Зазвичай я не люблю назагал всім розкриватися, а тут якось мене це привабило і я захотіла в такий клуб “за інтересами”, щоб почути інші історії. Мені потрібно було отримати або підтвердження своїх думок, або спростування”, – уточнює Наталя.

Соціальна працівниця пояснює, що на етапі другого кроку група працює з провиною та соромом. Це саме те, що сьогодні може відчувати більшість жінок, адже в суспільстві їх активно соромлять та звинувачують за те, що вони вивезли або, навпаки, не вивезли своїх дітей з України. Досвід інших щодо спротиву цьому суспільному тиску безцінний.

Шалене було почуття провини, яке має коріння ще з дитинства, та “комплекс вцілілої”. У найгарячішу фазу – 40 днів – ми були в Києві, і я волонтерила. А потім чоловік сказав, що треба їхати, бо це надовго. І в якийсь момент я навіть сина звинувачувати почала в тому, що, аби не він, я була б в Україні. Ми це все пропрацювали, і зараз від почуття провини я абсолютно звільнилася: нікому нічого не винна”, – розповідає Катерина.

Третій крок – передання свого життя цій вищій силі.

Самі учасниці говорять, що їм важко дається втрата контролю, і на цьому етапі важливо перестати контролювати все. Довіритися вищій силі, жити з проблемами та в умовах війни, але не зосереджуватися тільки на цьому, каже Олена Девіс.

Гарно це “передання свого життя” пояснює Катерина:

Я звикла все контролювати. Все моє життя було тотальним контролем, і його було занадто. Нині я дуже далеко і постійно хвилююся за чоловіка, і в цьому питанні мені точно варто покладатися на якусь вищу силу. А я цього абсолютно не вміла робити раніше.

Допоміг повірити в цю силу нещодавній випадок. В Україну відправили 20-тонну фуру, я з тим допомагаю, і її відмовилися волонтери розвантажувати. У відчаї я почала молитися, і знайшлися люди, які все зробили”. 

Четвертий крок – це проведення інвентаризації ресурсів. Це етап на якому учасники груп визначаються, що можуть змінити або додати у своє життя, щоб відновлюватись.

Я думала, що ми просто поговоримо і все. Якісь там кроки нам озвучать, та чи буду робити я їх – не була впевнена, – зізнається Наталя. – Але вже після перших зустрічей, на яких я ревіла та не могла зупинитися, зрозуміла, що мені стає легше. Я була здивована, що так може бути. Це безцінно, коли ніхто тебе не засуджує і не дає порад, а тобі дають виговоритися, дають інструменти й пояснюють, як з ними працювати, а ти вже береш їх для себе чи ні“.

Олена Девіс пояснює, що кроки – це не догма та не залізобетонна конструкція груп, а лише задана рамка.

“Я не переймаюсь, люди будуть за п’ятьма кроками відновлюватися чи без них. Головне, що вони знаходять ресурси та починають бачити в кризі перспективу.

Наприкінці першого набору була учасниця, яка написала: “Вибачте, що мені не зайшли п’ять кроків”. Я їй відповіла, що кроки – це не головне. Ціль – це відновлення. Кроки – це інструмент, ви можете їх взяти, а можете не брати. Кожен в цих групах знаходить і бере те, що йому потрібно“, – розповідає соціальна працівниця.

П’ятий крок: визнання особистих помилок.

На цьому етапі учасники говорять про свої помилкові рішення і вчаться пробачати їх собі.

Я сама проходила цей крок колись, і це дуже важко – перед групою визнати свої помилки. Бо насправді ж помилок ніхто не робить: ми просто приймаємо вдалі чи не дуже рішення в певних обставинах. І варто пробачати собі ці рішення та йти далі“,  – зазначає Олена Девіс.

Наталя радить тим, хто вагається, чи йти на це, все ж спробувати:

Говорю з особистого досвіду, маючи певний скепсис до багатьох психологічних штук. Тут якась дружня психологія, тобі не длубаються в мізках, не лізуть у душу, а пояснюють, що може бути інакше та простіше, що з будь-якої ситуації є вихід. Тебе наче беруть за руку і ведуть по кроку“.

Групи психологічної підтримки безкоштовні, оскільки фінансуються фондом “Відродження”. Записатися на групи можна за посиланням.

Ольга Ситнік, журналістка, комунікаційна менеджерка

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter