Моя нерідна мова

Дата: 20 Лютого 2021 Автор: Ірина Сєдова
A+ A- Підписатися

На годиннику п’ята ранку. Я прокинулася з пів години тому. Іноді в такі часи приходять думки, які терміново треба записати. Сьогодні це думки про себе. 

Я знаю, що неосвічена. Принаймні в тому, що стосується української мови, історії та літератури. Бо в школі за “совка” вчили цьому погано. І взагалі в Криму ніхто українською не розмовляв. Принаймні серед усіх моїх знайомих. Воно було не потрібно. 

Я почала писати українською приблизно десять років тому. Тексти новин для місцевого радіо. 

Було складно. Але такою була принципова позиція нашої редакції. Деякі місцеві нас за це ненавиділи. 

Узагалі в ті часи в Криму багато людей ненавиділи все українське. Я досі відчуваю цю ненависть.  Маю кілька спогадів про це. Один з них найяскравіший. 

22 лютого 2014 року. Я стою на трибуні перед натовпом на центральній вулиці в Керчі. В мене на плечах український прапор. Я кажу: “Мене звуть Ірина Сєдова, я журналіст”. 

І тут відчуваю на підборідді шматок сирого яйця. Мене охоплюють огида, образа та приниження. 

У натовпі чутно галасливі вигуки. Ватага чоловіків переді мною тримає в руках нові яйця. Вони замахнулися, щоб закидати мене. Я дивлюся на них зі зневажливою посмішкою.

Я викликаю ненависть. Я нахабна. Занадто розумна. Занадто не схожа на інших. Я жертва натовпу. Мені боляче.

Нові яйця починають бити мене в груди, стікати прапором. Зграя тітушок лютіє остаточно і біжить до трибуни. Прямо на мене. Кілька людей уже поруч. Вони хапають трибуну, кидають у натовп, там її ламають. Один з чоловіків забирає мої папірці з промовою, кидає їх на землю. 

У такі моменти раціо вимикається і вмикається інстинкт самозбереження. Працює один з двох режимів: “бийся” або “тікай”. Я тікаю. 

Мене не змогли лінчувати. Хоча їм дуже хотілося. Розірвати мене за мої думки, за моє нахабство, за мій прапор. 

Малюнок: Ірина Сєдова

Я вивчаю історію української літератури тільки зараз. Бо раніше не було часу, а в школі нам брехали на уроках про це. 

Донька цього року готується до ЗНО і вчить заразом і мене. Вчора читала нам шматки з твору “Мина Мазайло” Миколи Куліша. Це щирий яскравий твір про рідну мову, про любов до неї і про Україну. Це твір, за який кривава гебня потім знищила автора в Сандармосі.

Мені дуже боляче думати про це. Відчуваю, як підступають сльози.  Я уявляю себе в цьому місці. 

Карелія, ліс. Серед тиші чутно цвірчання однієї-єдиної пташки. На стовбурах сосен – портрети з іменами. Іменами українців. Могили розстріляного Відродження. Я стою серед них, і мене охоплює жах. 

Я ненавиджу несправедливість.

Я не можу цього більше терпіти.

Я плачу.

Я співчуваю.

Я хочу битися.

Битися з ворогами за всіх цих людей, які знищені просто за любов. За любов до своєї країни. До своєї мови. За свій талант. Просто за те, що казали. Я відчуваю себе однією з них. Бо ця війна продовжується далі. 

Деякі мої статті заборонено в РФ за позовами окупаційної прокуратури. Моє прізвище фігурує в матеріалах справ гебні. Якби я жила на світі сто років тому, моє місце, напевно, було б у Сандармосі. 

Намалювала кілька ілюстрацій до Дня рідної мови. Донька готує стінгазету про це. Сподіваюся, воно їй знадобиться. 

Ірина Сєдова, журналістка з Керчі, після окупації Криму мешкає на Київщині, до Міжнародного дня рідної мови

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: