Медичний погляд на ЛГБТ-людей
Мене тут спитали, який медичний погляд на ЛГБТ-людей. Ну окей. Почнімо. Кафедра психіатрії університету Богомольця свого часу дала студентам чітко зрозуміти, що сексологія місцями цікавіша за камасутру, тож… Хоча стривайте, стривайте! Ми, медики, можемо говорити про історію питання, різні вияви сексуальності, про визначення поняття норми, про відхилення, про лікування розладів, але навіщо ці знання вам? Ви хочете в лікаря отримати пораду чи підказку, що робити з правами ЛГБТ? Гм. Ну скажу тоді як лікар…
По-перше (і цього “по-перше” досить, щоб до “по-друге” навіть не переходити), спроби держави визначати права людини з огляду на фізіологічні чи медичні особливості вже якось були, і це чи не найгірший досвід в історії людства. І, по-друге, якщо говорити про громадянські права, то для мене особисто добрий громадянин чи громадянка, – це ті, хто:
- служить у війську або допомагає збройним силам;
- сплачує податки й контролює їхнє використання;
- дотримується правил співіснування в суспільстві;
- сумлінно ставиться до професійних та громадянських обов’язків;
- і окремо, бонусом – свідомо ходить на вибори та долучається до самоврядування на всіх рівнях: від Верховної Ради до ОСББ.
У цьому переліку немає медичних критеріїв, як немає кольору очей, мистецьких смаків чи міркувань щодо розподілу сімейних обов’язків. За 30 років ми встигли забути – і слава Богу – як воно, коли держава забороняє вірити… Бабуся і батьки розповідали мені, як воно – бути протестантами в країні пломбіру і газованки, коли радянська “нормальна” атеїстична більшість не визнавала прав релігійної меншини ходити до церкви. Я пам’ятаю, як батьків викликали в школу, бо я ляпнув на уроці щось із того, що вдома почув про Україну. А в 1990 році ми з батьками мали честь побувати в гостях в одного дисидента, в Парижі, бо в СРСР його за інші погляди “лікували” в психіатричних закладах. Питання меншостей – це питання не медичне. Інакшість не треба лікувати. Ми всі різні, але для держави в правах ми рівні.
Ми серцем обираємо Бога, і серце підказує, як молитися.
І держава повинна гарантувати цю свободу й це право.
Ми серцем обираємо, з ким укладати шлюб і як жити.
І держава має гарантувати це право і цю свободу.
У лікарському погляді на людей є одна особливість. Для нас, лікарів, усі люди рівні. Всі однаково плачуть, коли страждають. І однаково радіють, коли одужують. Це те, що могли б запозичити від лікарів і держава, і суспільство. Ми всі рівні. Незалежно від походження, статі, релігійних уподобань чи подробиць інтимного життя ми насамперед одне для одного громадяни. Тож і дивіться на людей як на громадян. Оцінюйте не віру і не особисті вподобання, а громадянське і професійне сумління. Моліться, кохайте, підтримуйте збройні сили. Буде армія – будуть і права, і свобода.
Олександр Лінчевський, торакальний хірург, кандидат медичних наук, заступник міністра охорони здоров’я України у 2016–2019 роках, депутат Київської міської ради.
