Діти з окупованих територій хочуть навчатися в Україні. Як держава може допомогти?
Приблизна кількість дітей, які на тимчасово окупованих територіях продовжують здобувати середню освіту в українській системі, – 44 тисячі. Ця цифра може бути трохи більшою або трохи меншою з огляду, зокрема, на безпекові фактори. Ці тисячі дітей і їхні батьки постійно перебувають у зоні ризику. Їм загрожують переслідування й утиски з боку окупаційної влади, якщо стане публічно відомо, що вони все ще навчаються в українській системі. Ці діти змушені відвідувати школи, де викладається російська програма, і потай вдома вчити українську. Тому Україна насамперед мусить дбати про їхню безпеку – важливо зберігати закритість каналів і даних.
Загалом же кількість дітей на окупованих територіях шкільного віку може становити понад 600 тисяч. І вони всі – наші, українські діти.
Запит на вищу освіту в Україні серед дітей з окупованих територій існує. І ці діти-школярі не просто так перебувають у нашій системі загальної і середньої освіти. Після завершення навчання у фактично партизанських умовах вони долають складний шлях, їдуть через треті країни, розуміючи, що навряд повернуться додому, поки там окупаційна влада. І все ж у всіх них різний досвід.
Через те що є території, окуповані з 2014 року, і райони, які опинилися в окупації після повномасштабного вторгнення, політику щодо забезпечення освітою молоді з цих територій держава впроваджувала по-різному. Наприклад, діти, які перебувають у населених пунктах, окупованих після лютого 2022 року, зберігають зв’язок з учителями через свої ж заклади освіти, які були переміщені й працюють дистанційно (до цієї дистанційної роботи ми були підготовлені під час пандемії минулих років). Щодо дітей, які перебувають на територіях, окупованих із 2014 року, то, за статистикою, яку вдалося зібрати до повномасштабного вторгнення, серед них було поступове зростання кількості охочих вступити до українських вишів. Зокрема, у 2020–2021 роках лише через освітні центри “Крим-Україна” і “Донбас-Україна” до українських вишів вступали по понад 2 тисячі дітей. Ця цифра є як наслідком системної політики держави, так і свідомим вибором дітей.
Для юнаків і дівчат, які нині приїжджають на підконтрольну Україні територію, передбачено процедуру спрощеного отримання документів про середню і загальну освіту. Це можна зробити через уповноважені заклади середньої освіти шляхом проходження річного оцінювання та державної підсумкової атестації за екстернатною формою здобуття освіти. Але проблема полягає в тому, що досі немає єдиних вимог до складання таких іспитів, і, як наслідок, навіть ті діти, які готувалися до іспитів через різні доступні курси, програми або з репетитором, можуть зіткнутись із суб’єктивним фактором під час оцінювання.
Адаптація чи інтеграція дітей має охоплювати вивчення мови, покращення мовленнєвих навичок, вивчення історії України для тих, хто відчуває нестачу в цьому через брак можливостей, а не свого бажання. Таким юнакам і дівчатам потрібна на перший період певна підтримка для впорядкування знань, розуміння того, як працює українська система сервісів, наприклад поштових, адміністративних послуг, зокрема тих, які можна отримати в цифровому форматі тощо.
Ще один аспект – це психологічна підтримка. В українців, які перебували в окупації, різний досвід, зокрема може бути й травматичний. Також молоді, яка відривається від батьківського дому, потрібно вчитися вибудовувати соціальні зв’язки в новому середовищі, і тут теж мають допомагати психологи, соціальні працівники тощо. Все це має відповідати потребам молоді.
Неурядові правозахисні організації напрацювали певні способи розв’язання цих проблем. Ще 2021 року Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій впроваджувало пілотний проєкт із проведення так званих реінтеграційних курсів. Діти відвідували культурні та освітні установи, відбувалися зустрічі з представниками/цями різних сфер. Учасниками таких зустрічей стали трохи менш ніж 200 дітей із запланованих півтори тисячі слухачів. Ця практика, попри позитивний відгук і можливість залучення більшої кількості дітей шляхом інформаційних кампаній, у наступні роки не була масштабована і більше не реалізовувалась. Хоча на потребу таких курсів звертали увагу неурядові організації та Офіс Уповноваженого з прав людини. Ми, правозахисники, вважаємо, що програма має бути поновлена і це має стати одним із завдань на наступну вступну кампанію.
Хочу також зауважити, що до закладів вищої освіти юнаки і дівчата з тимчасово окупованих територій можуть вступати через освітні центри за спрощеною процедурою, але часто діти самі обирають вступ на загальних підставах, через складання національного мультипредметного тесту. Тож назвати точну кількість студентів з тимчасово окупованих територій складно.
Ще одна очевидна проблема, яку слід негайно розв’язати, – це фінансове забезпечення молоді. Молоді люди виїжджають на контрольовані Україною території переважно в літній період, у час вступних кампаній. Вони стикаються зі складною логістикою, бо прямують спочатку через Білорусь або Росію, а потім через інші країни (держави Балтії, Кавказу, Туреччину, Молдову тощо). До того ж така подорож потребує значних фінансових ресурсів. Через довжелезний маршрут багаж, який у змозі перевезти абітурієнт, обмежений. Тому юнаки і дівчата, приїжджаючи до України, часто не мають зимового одягу.
А ще купівля техніки, підручників, необхідних для навчання, також вимагає коштів. Тому цільова підтримка залишається вкрай необхідною.
Лише комплексна програма на всіх рівнях – як на державному в закладах освіти, так і на рівні кожного громадянина – може створити умови, за яких діти з окупації і надалі здобуватимуть українську освіту. На моє переконання, освіта в Україні для дітей з окупованих територій – це не питання виключно їхнього вибору і долі (що є важливим), а й необхідний державотворчий чинник. Це питання має високий суспільний інтерес, впливатиме на українську економіку. І, врешті, це протидія Росії, як державі-агресору.
Марія Красненко, експертка з питань внутрішнього переміщення
Цей матеріал профінансований UK International Development від уряду Великої Британії; висловлені погляди необов’язково відображають офіційну позицію Уряду Великої Британії.
