День несвободи преси, або Про що пишуть окупаційні ЗМІ Донбасу
Ще до початку війни друковані видання на нині окупованих територіях, особливо у невеликих містах на зразок Довжанська, Ровеньків або Хрустального на Луганщині, перебували у складному становищі. Передплатників ставало менше, зокрема через розвиток онлайн-медіа, ціну на газети доводилося збільшувати, а через подорожчання передплату робило ще менше людей. Замкнене коло.
Здавалося б з 2014 року друковані газети на непідконтрольних Україні територіях взагалі мали б зникнути, оскільки окупація спричинила розрив зв’язків, відтік професійних журналістів та зростання цін на витратні матеріали та типографські послуги.
Утім, здебільшого вони продовжують працювати, проте назвати це пресою та журналістикою у звичайному розумінні вже не можна. Росіяни вкладають немалі гроші в утримання “кишенькових” редакцій місцевих “органів влади”. І через цей майданчик насаджують свою ідеологію, займаються “патріотичним” вихованням молоді, підготовкою юнаків та дівчат до війни, намагаються збільшувати ментальний розрив між українцями на підконтрольній Україні та окупованих територіях.
То про що пишуть окуповані ЗМІ? Розглянемо на прикладі щотижневої міської газети “Донбасс Восточный”, яка виходить друком в окупованому з 2014 року Довжанську на Луганщині та фінансується з місцевого бюджету.
Кожен випуск на перших трьох шпальтах 24-сторінкового видання обов’язково розповідає про наради в “міськвиконкомі”. Здебільшого вони присвячені побутовим проблемам, які треба вирішити: з водопостачанням, електрикою, вуличним освітленням, необхідністю ремонту житлового фонду тощо. Зазвичай це лише констатація фактів, чи вирішуються вони надалі – невідомо.
На окрему увагу заслуговує така форма спілкування влади з місцевими жителями, як “робота зі зверненнями”. У газеті на регулярній основі публікують питання читачів, на які чиновники обіцяють відповісти. Чи дійсно відповідають, теж невідомо, адже в наступних номерах інформації про це немає.
Відтоді, як окуповані території Донеччини та Луганщини у жовтні 2022 року “прийняла” до свого складу Російська Федерація, обов’язковою стала публікація цитат, промов або звернень російського диктатора Володимира Путіна. Зазвичай вони про “велич Росії та росіян”, про те, що влада “почує кожного” (прямо як колись Партія регіонів з її керманичем Януковичем) та про неодмінну перемогу Росії над всіма.
Серед постійних — рубрика “Донбас — земля героїв”. Тут розповідають про “героїв” так званої СВО – тих, хто воює проти України. Це розповіді “ветеранів”, шкільні акції на кшталт “Парта героя”, інтерв’ю з родичами загиблих, відкриття меморіальних дошок тощо.
Разом із цим місцева преса багато розповідає про “патріотичне” виховання дітей. Насправді в Довжанську, як і в усіх окупованих населених пунктах відбувається безліч “виховних акцій”. Таких, як воєнізована гра “Зарница” серед школярів та учнів ПТУ, огляди стройової підготовки та пісні в школах, молодіжна акція “Луганський характер. Виховання прикладом”, “Призовник — захисник вітчизни”, заходи “юнармійців” та “Руху перших”. Всі вони спрямовані на підготовку дітей та молоді до війни й дуже активно висвітлюються місцевими “журналістами”.
Особливо ситуація загострюється напередодні 9 травня, коли окупанти відзначають “день перемоги у великій вітчизняній війні”. Тоді в порядку денному масово з’являються “патріотичні” та “історичні” заходи в місцевих бібліотеках, школах і навіть дитсадках. Наприклад, конкурс творів “День Перемоги в моїй родині”, “Сад пам’яті” з висадки дерев. Просто процитую “Донбасс Восточний”: “Это не просто насаждения, а живое воспевание подвига русских солдат, запечатленное не в бронзе или мраморе, а в зелени листвы”.
Ще одна ініціатива місцевої “влади” до 9 травня – мобільна акція “Ура Перемозі!”, в межах якої пропонують слухати голос Левітана зі щоденними зведеннями “Совинформбюро”, а також отримати посилання на завантаження логотипу 80-річчя перемоги. Або акція “По стопам “Бессмертного полка”, коли діти під відеозапис розповідають про членів родин – учасників війни, чи “майстер-клас із виготовлення брошки “Георгіївська стрічка” для вчителів.
Частина газетної площі віддана під релігійну тематику, яка тут зазвичай тісно переплетена з військовою. Наприклад, стаття “В Свердловск из Екатеринбурга – и на фронт”, де перша фраза така: “Господь дарует нам Победу”. Водночас газета щонеділі публікує інтерв’ю з місцевими релігійними діячами, які навчають читачів “традиційним сімейним цінностям”. Наприклад, “Мы крещенные, но непросвещенные. О брачных узах”, чи “Школа воскресения духовных традиций”.
Багато уваги щотижня приділяє місцева преса “допомозі шефів” — будівельників, лікарів, вчителів з РФ, зокрема з Республіки Тува та Красноярського краю. Таких “шефів” росіяни призначили кожній окупованій території, що має привчити місцевих жителів до думки, що вони вже Росія.
Українська тематика у місцевій пресі майже зійшла нанівець і є лише в матеріалах про “СВО” та про “антитерористичні навчання”.
Водночас безліч статей присвячена суботникам, які тут організують за будь-якого приводу: весна, день Перемоги, вибори, спортивні змагання тощо.
Постійно висвітлюється інформація про культурні та спортивні події, які мають демонструвати “щасливе життя республіки під егідою РФ”. Наприклад, стаття “Комфорт и удобство приходят в клуб поселка Комсомольский” або “Город живет, поет, развивается” чи “Культурный мост в Хакасию”.
Завжди на останній сторінці видання — заклик до служби за контрактом у російській армії.
Ще трохи газетної площі приділено рекламі, оголошенням, розважальній тематиці та телепрограмі.
Про що не пишуть місцеві журналісти? Про те, що вдень і вночі через місто в бік України летять літаки окупантів, про те, що з місцевих шахт мобілізують працівників, про нестачу медиків та вчителів, про те, що найкращу в Луганській області офтальмологічну клініку закрили, зробивши на її базі військовий шпиталь для “захисників”, про те, що у магазинах через стрімке подорожчання цінники змінюють чи не щодня, про те, місцеві їздять за продуктами у сусідню Ростовську область, бо там все значно дешевше…
На питання, чому так, чиновники-колаборанти відповідають: “Бо ми ще не зовсім Росія, а лише республіки в її складі”.
Насправді тематика ЗМІ на тимчасово окупованих територіях приблизно однакова, за виключенням місцевої топоніміки. “Редакції”, фінансовані коштом окупантів, очевидно отримують методички, як правильно висвітлювати діяльність місцевих “органів влади” та РФ. Тобто Всесвітній день свободи преси — це точно не про них.
До речі, на телеграм-каналах окупаційних адміністрацій важливі з погляду росіян повідомлення, як-от цитати Путіна чи заяви Кремля, публікуються одночасно з точністю до хвилини, з абсолютно ідентичним текстом і навіть помилками.
