Де ховається сучасне рабство для жінок

Прикметно, що кампанія “16 днів активізму проти гендерно зумовленого насильства” охоплює і День боротьби з рабством (2 грудня), коли людей за певною ознакою трактують як товар. Сучасний світ призвичаївся вважати рабство расовою проблемою, пережитком колоніалізму. Та чи такий уже це пережиток і чи лише за расовою ознакою відбувається експлуатація?

На національному рівні поняття “рабство” присутнє в законодавстві про торгівлю людьми.

Суть поняття “торгівля людьми” визначено в Законі “Про протидію торгівлі людьми” так: торгівля людьми – це здійснення незаконної угоди, об’єктом якої є людина, а так само вербування, переміщення, переховування, передання або одержання людини, вчинені з метою експлуатації, зокрема сексуальної, з використанням обману, шахрайства, шантажу, уразливого стану людини або із застосуванням чи погрозою застосування насильства, з використанням службового становища або матеріальної чи іншої залежності від іншої особи, що відповідно до Кримінального кодексу України визнаються злочином.

Важливі в цьому визначенні моменти про вразливий стан та залежність, що перетворюють людину на об’єкт. Водночас жінок на об’єкт досі перетворює невідрефлексованість широкого впливу ідей про те, що головне для жінки – вдало вийти заміж. Це, по суті, наратив про пошук доброго господаря. І на цьому наративі формується підпорядкованість жінок, сприймання однієї людиною іншої як своєї власності. 

Мізогінія походить із практики рабства за античних часів

Журналістка Анжела Саїні у своїй монографії “Патріархи. Витоки нерівності” досліджує, чи справді патріархат така універсальна “природна” система домінування чоловіків, як вона трактується домінантною західною наукою. Дослідниця знаходить безліч археологічних прикладів того, наскільки різноманітним був світ, і подекуди лишається. Тільки ці приклади старанно замовчуються. Грецька й римська античність, яку заведено вважати культурною колискою людства, романтизована й підсилена саме тому, що вигідна теперішнім можновладцям, хоча існували розвиненіші та гуманніші цивілізації, де жінки не були підпорядковані. Мізогінія античності, відомих авторів того часу походить якраз від норм рабства, коли воїни захоплювали жінок інших народів, забирали у свої володіння й жили з тривогою, що ці чужоземки завжди здатні до спротиву, помсти за горе їхнім сім’ям і укладу. Обійтися без жінок як продовжувачок людства загарбники не могли, тому намагалися їх принизити, позбавити власної ідентичності, на яку вони могли спертися для набуття внутрішньої сили. 

“Рабство – це соціальна смерть”, – зазначає соціолог Орландо Паттерсон. Конкретизує це він через розкриття складових психологічного добробуту як потреби в незалежності, контролі над власним тілом, можливості довіряти іншим і вважати людей загалом добрими. Рабство, за його словами, вчиняє напад на всі ці складові. Воно відбирає основоположні соціальні елементи, потрібні, щоб почуватися в безпеці й бути добре пристосованим. Лишається мало місця для людського зв’язку, окрім взаємодії між господарем і рабом. Одна з найперших речей, яку роблять з полоненими, – це змінюють їхню особистість, голять їм голови, забирають одяг.

Що пропонує жінкам традиційний гетеронормативний шлюб?

Чи не те саме для жінки пропонує традиційне розуміння шлюбу? Коли зазвичай дівчина має покинути свою родину, звичне оточення і перейти до чоловіка, змінити своє прізвище, а перед цим пройти шлюбний обряд пов’язання хустки. Щось із цього вже віджило, хоча бути “приймаком” для чоловіка досі є більш неприйнятним, ніж для жінки. Щось стає більше формальним обрядом, але досі є норми того, який вигляд неприйнятно мати заміжній жінці, коли змін одягу для одруженого чоловіка не простежується. Знову ж таки досі існує пильна увага суспільства загалом до вигляду саме жінок, їхнього “товарного виду”: ваги, молодості, краси. А збереження жінкою свого прізвища чи тим паче набуття чоловіком прізвища дружини є екзотикою. Наскрізним лишається обмеження публічної діяльності жінок під виглядом захисту чи осуду роботи в певних сферах або на певних посадах. Ідеалізується прерогатива бути замкненими в приватному просторі – так, ніби це є природне бажання й покликання жінки. Водночас, як і рабам, за це “покликання” не заведено платити. Хатня робота не обліковується державою, не дає соціальних гарантій. Це обмеження зв’язків жінки поза родиною і домом, знецінення чи заперечення жіночої дружби та водночас насадження покори чоловіку як у Біблії, так і в народній “мудрості” призводить до вразливого стану “полонянок”, проявляється в громадському ставленні до домашнього насильства й зґвалтування.

Наратив об’єктності жінок має багато форм. Ось лише декілька:

• сексистські висловлювання, які можуть порівнювати жінку з автомобілем або “корабельною сосною”;

• формування за допомогою моди та б’юті-індустрії уявлення про стандарти жіночого тіла;
• ухвалення законів проти абортів чи інші ініціативи, де жінка позбавляється суб’єктності, права самій вирішувати за себе;
• у будь-який спосіб маніпулювання захистом, маючи на увазі контроль, адже лише відносно нещодавно прибрали норми про заборонені професії для жінок, але на практиці лишається нормалізована “липка підлога” чи “скляна стеля”, що замикають жінок у сфері догляду й обслуговуванні.  

Все це є сучасними формами рабства. Непокарані на рівні дискурсу, публічних заяв, вони перетворюються на злочини феміциду. Коли партнери вбивають своїх дружин та дітей у ситуаціях, якщо жінка ухвалює власне рішення піти зі стосунків та розпочати інші. Злочинець керується засвоєним правом на жінку як на власність.

Визнання жінки людиною – досі радикальне, але неминуче

Характерно, що в процесі аболіціонізму у фокусі боротьби насамперед стало визнання чорношкірих людьми. Не так засудження рабовласників, як розширення рамки загальнолюдського, повернення прав людини рабам почало їх вивільняти. Звісно, не обійшлося без насильницьких методів спротиву, але загалом парадигма була обрана правильна та довгострокова. Щоправда, це не означає її такою самою непохитною, як для білих чоловіків, тож вона постійно потребує підтримки та нагадування. Можливо, проблема в тому ж владному дискурсі, який за замовчуванням лишається за білими, які першими апропріювали тлумачення світу і на ресурсах апропрійованих досі утримують за собою цю рамку тлумачення. 

Феміністичні ідеї про суб’єктність жінок, їхнє право на рівнозначну оплату, самовизначення, суспільну значущість репродуктивної та доглядової праці власне як праці для сучасної капіталістичної системи лишаються не загальнолюдськими. А без них жінки лишаються у вразливому, залежному стані. Пропускаючи цей етап розуміння суспільної системи, народжуються ініціативи з легалізації порноконтенту ніби саме для захисту жінок. Проте без попереднього чи хоча б одночасного посилення суб’єктності жінок, їхньої економічної спроможності відбувається маніпуляція, залишення статус-кво першопричини того, чому жінки сприймають та використовують своє тіло для потреб інших. Власне насамперед тих інших, які сформували та формують наратив сьогоднішньої норми.

Жертовність та покора мають перестати бути ознаками “жіночності”

Присуджуючи великі вироки окупантам за зґвалтування, ми зробимо ведмежу послугу собі, якщо не почнемо оприявнювати у своєму середовищі ті самі вади, які несе російський чи будь-який авторитаризм. Чесність із собою – це риса дорослого суспільства. І вона має оприявнюватися ще на рівні “лише жарту” про будь-яку вразливу категорію. Жорстку реакцію на об’єктивацію людини, її дегуманізацію.

Жертовність, покора мають перестати бути ознаками “жіночності”. Перевіркою суб’єктності людини в близьких стосунках є можливість відмовлятися. Як пише той же Орландо Паттерсон: “Усі ми до певної міри перебуваємо під чиєюсь владою – батьків, партнерів, роботодавців чи держави. Те, як ця влада втілюється в законі й в очах суспільства, рівень нашої суб’єктності в цих відносинах та наша здатність домовлятися в них визначають, наскільки вільними ми є насправді”.  

У царині закону Україна має гарні показники, поки не проходять кріпацькі ініціативи заборонити аборти чи зобов’язати жінок народжувати. Державі доводиться домовлятися з жінками. Впроваджувати виплати на народження, розбудовувати доглядову соціальну інфраструктуру, прибирати секситські заборони професій.

Звісно, багато чого робиться завдяки громадському сектору, потужному феміністичному руху. Власне роль останніх стає відчутною і в зміні міжособистісних взаємин, адже з’явилися норми про згоду на секс, визнання домашнього насильства як суспільної проблеми, а не приватної справи. Люди, яким вигідно продовжувати експлуатувати інших, демонізують феміністок як таких, що руйнують традиційну сім’ю. І в цьому є частка правди, якщо традицією для когось лишається отоварення жінок через ідею родинного права.

Антропологиня Рубі Рорліх зауважує, що ізоляція наречених у патрилокальних родинах (замикання жінок на обслуговуванні родини чоловіка і його самого) підважує потенціал сестринства у всіх значеннях цього слова. Ізоляція є першою щаблиною рабства. Підступність патріархату ж у тому, що, розуміючи важливість людських взаємин, він зводить їх для жінок тільки до одного варіанту – шлюбу з вірою жінок у самовідданість, коли для чоловіків шлюб не є єдиною опцією. Хоча всі дослідження виявляють, що саме останнім шлюб найвигідніший. Можливо, для цього потрібен соціальний тиск на жінок. 

Саме це робить концепцію свободи, а також звільнення жінок настільки нюансованими. Бути вільною, справді вільною без жодних зв’язків з ким-небудь, може бути ризиковано. Через це людина може ставати вразливою до інших видів насильства чи експлуатації, пояснює Паттерсон. За його словами, реальною антитезою рабству в суспільствах, де домінувала персоналізована форма влади, була так звана зустрічна влада. Тож нам потрібні інші потужні мережі, у яких ми можемо врятуватись і які можуть увібрати та захистити нас. Більше за абстрактну свободу людям потрібні системи, як можуть їх вивищити. Ними й стають громадські ініціативи, які надають підтримку жінкам, не адаптують їх до ролі прислуги, а вивільняють, реалізовують практики сестринства (шелтери, жіночі вагони тощо). Ворогами їх можуть вважати тільки сучасні феодали.

Ольга Костіна, гендерна експертка, лідерка феміністичної ініціативи “рівні у кривому”