Без романтизації та стигми: як антидепресанти допомогли мені повернути базову точку рівноваги

Про психічне здоров’я заведено говорити пошепки, а про антидепресанти – з іронією чи упередженнями. Мені не хочеться робити цей текст “героїчним” чи драматичним. Це просто мій щоденний досвід, який розвіює кілька міфів і показує, що лікувати психіку – так само нормально, як і лікувати серце чи легені.

І, мабуть, поділитися цим варто саме сьогодні – у Всесвітній день психічного здоров’я, який щороку відзначають 10 жовтня.

У лютому цього року в моєму житті сталася дуже болюча й травмуюча подія. Вона вибила з-під ніг землю і позбавила будь-якого розуміння, як жити далі. Я рухалася на автоматі – працювала, їла, спала. Навіть поїхала на тренінг, де на кожному кава-брейку мене накривало так, що доводилося бігти у свій номер та закидатися там заспокійливим, щоб ніхто не бачив, що зі мною щось не так, і не починав з добрими намірами ставити зайві питання. Назовні моє життя залишалося майже таким, як завжди. Єдина різниця – воно перетворилося на щоденну рутину зі сльозами й легким амбре барбовалу, яке наче висіло в повітрі, переслідуючи мене всюди.

Так тривало близько місяця і крайньою точкою стало усвідомлення того, що впродовж усього цього часу у мене щодня надпотужно болить голова – завжди у різних місцях, з різною інтенсивністю й абсолютно дивним тиском, який стрибав від 90/60 до 160/90 впродовж години без будь-яких ліків. А ліки, до речі, вже і не допомагали.

Окрім постійного головного болю, також було запаморочення, надмірне серцебиття – здавалося, що я навіть у горлі відчуваю, як стукає серце. А ще – з незвичного – біль у грудях. 

Зрештою я вирішила зробити чек-ап організму. Усі лікарі однієї з найкращих клінік міста – від гінекологині до невролога – в один голос казали, що для мого лікування необхідні антидепресанти, бо всі симптоми, які я мала, були наслідком нервового виснаження і постійної тривоги. Як мені пояснила мамологиня, навіть біль у грудях цим зумовлений – на тлі стресу підвищується рівень гормону пролактину (так, це буває й у жінок, які не мали жодної вагітності впродовж життя). Тільки от тут треба обирати: або знижувати рівень пролактину або пити антидепресанти, адже ці ліки подавляють дію одне одного. Зрештою я зупинилася на другому. 

І з перших днів прийому мене почали злити стереотипи і якась романтизація антидепресантів. Я не розповідала про це майже нікому, але ці розмови всюди виникали самі по собі. Наприклад, одного ранку на пілатесі одна з жінок, які займаються разом зі мною, вирішила поділитися історією: “Моя майстриня манікюру завжди така весела, вона ж пʼє оці… пігулки від депресії. Прямо видно, що вона “під чимось”. Про себе я повторювала: “Так, Яно, дихаємо рівно і не втручаємося в розмову, де тебе не питали”. Та дихати рівно було ой як складно. У першій дні прийому я відчувала неймовірні побічки – від підвищеного відчуття тривоги (до речі, це нормальна і дуже поширена побічна реакція) до жахливої нестачі повітря і враження, що я у дуже-дуже вузькому светрі, який тисне на горло і душить мене. А ще – судоми щелепи. Це заважало найбільше, бо було дуже важко розмовляти.

Чому мене так дратували ці розмови? Бо багато хто досі вірить, що антидепресанти – це чарівна пігулка, яка одномоментно з похмурого песиміста зробить життєрадісного оптиміста, з інтроверта – душу компанії, а з тривожної людини – абсолютно спокійну. Але це ілюзія. Антидепресанти не “винаходять” нову особистість. Вони просто повертають тебе до того стану, який у тебе був “до”: до травми, до депресивного епізоду чи до болючої події. Вони допомагають відновити базову точку рівноваги, а не перетворюють тебе на когось іншого.

Якось подруга запитала мене чи відчуваю я вже результат від прийому АД (таке от у цих пігулок цікаве скорочення). Я замислилася, адже я не знала, як саме я маю це відчути. Я радше відчувала дію супровідних препаратів, які я вживаю для прикриття антидепресантів – зазвичай, це додаткові заспокійливі. Від них я почала засинати через 20 хвилин після прийому, і легше прокидатися вранці з відчуттям відновлення. Такого я не відчувала, напевно, ще з докарантинних часів. 

А на результат прийому антидепресантів мені зазвичай вказують друзі та близькі своїми спостереженнями: “О, ти стала більш енергійною – як ти щодня ходиш на спорт?”, “Ти виглядаєш відпочилою”, “Ти стала більше часу приділяти собі”, “Ти вже не так сильно прокрастинуєш”. Я рада це чути і я дійсно сама вже бачу ці маленькі зміни. 

Та лікування не зводиться лише до пігулок. За ними завжди стоїть ще й велика робота над собою: самодисципліна, регулярні сесії з психологами чи психотерапевтами, пропрацювання травм та розвиток навичок, які допомагають жити повноцінно. 

Я планую поступово припинити прийом ліків, коли відчуватиму стабільність і в тілі, і в голові щонайменше вісім місяців. Саме стільки, за словами лікарів, потрібно моєму організму, щоб відновився гормональний баланс, закріпилися нові звички й стан “нормальності” став новим стандартом життя. І так, тривалість прийому антидепресантів зазвичай не є короткою. Залежно від стану пацієнта, їх можуть призначати на 3–12–18 місяців або навіть на все життя.

Часто я думаю про те, чому так багато людей бояться або соромляться звертатися до фахівців і пити антидепресанти, побоюючись, що скажуть інші. У нашому суспільстві й досі живі стереотипи ще з радянських часів: “Підеш до психіатра – тебе покладуть у лікарню”, “Всі дізнаються, що ти лікуєшся, і тебе більше нікуди не візьмуть на роботу”, “Ти ж не божевільна, щоб пити такі препарати”. Усі ці страхи передаються поколіннями, і навіть сьогодні, коли навколо повно інформації про ментальне здоров’я і важливість піклування про себе, вони досі звучать у розмовах.

До слова, мене не лякають стереотипи про “залежність” від антидепресантів, бо я знаю, що сучасні якісні препарати не викликають фізичної залежності, як наркотики чи алкоголь. Вони допомагають відновити баланс у мозку та підтримують психічне здоров’я, а правильне призначення і контроль лікаря зводять будь-які ризики до мінімуму. 

Ще один поширений міф – що люди на антидепресантах нібито стають психічно нестабільними, непередбачуваними чи навіть небезпечними. І тут найбільший парадокс: все якраз навпаки. Ті, хто лікуються, – це люди, які відповідально ставляться до свого стану і не хочуть, щоб їхні емоції керували життям. Це вибір на користь собі, своєму здоров’ю, своєму майбутньому.

Як зруйнувати ці стереотипи? Почати говорити вголос. Не соромитися ділитися власним досвідом, пояснювати близьким, що антидепресанти – це не “пігулка від горя” і не ознака слабкості, а такий самий медичний інструмент, як антибіотик чи гормональна терапія. А ще – перестати таврувати тих, хто звертається до психіатра. Бо насправді психіатр – це лікар, який рятує життя не гірше за кардіолога чи хірурга. І тільки тоді, коли ми будемо ставитися до психічного здоров’я так само, як до фізичного, страхи й сором поступово втратять силу.