“Вакансія неактуальна?”: як незряча масажистка з червоним дипломом понад рік шукає роботу

Дата: 16 Липня 2020 Автор: Юлія Патлань
A+ A- Підписатися

Це історія дівчини, яка попри майже повну відсутність зору бачить життя прекрасним та різнобарвним, а ще дуже хоче працювати за омріяною спеціальністю, з якої має диплом із відзнакою. Та хоча в деяких країнах до незрячих масажистів записуються в чергу за пів року, в Україні випускниці медичного коледжу з порушенням зору вже понад рік не можуть знайти роботу. 

Про те, чому так відбувається і через що довелося пройти молодій слабозорій масажистці в пошуках роботи, говорили з Владою Волощук з Харкова. 

Ми з Владою ніколи не бачилися. Бо я живу в Києві, а вона – у Харкові. Але вже кілька років я стежу за тим, що з нею відбувається після закінчення школи. Щоб записати це інтерв’ю, ми спілкувалися через месенджер фейсбуку. Влада надиктовувала текст голосовим набором, а я писала їй запитання. 

Витримати напругу нашої розмови мені було непросто, так само як і Владі ще раз розповісти про те, що болить. 

– Владо, ми познайомились у фейсбуці. Я знаю, що ти зараз живеш у Харкові, але це не твоє рідне місто. Звідки ти і як потрапила до Харкова?

– Насправді я з міста Нікополя, це Дніпропетровська область. До Харкова потрапила завдяки навчанню. У моєму рідному місті не було школи, де я могла б навчатися, бо в місті ніхто не знав шрифту Брайля. З першого по четвертий клас я навчалась у Дніпрі, а після четвертого класу я потрапила до Харкова, адже в Дніпрі програма для людей з порушеннями зору була лише до четвертого класу.

– Це були школи-інтернати, тобто батьки тебе влаштували в школу, а далі – все сама?

– Вийшло так, що батьки привезли мене до школи в Харків, і там я почала потрохи адаптацію, не із самого дитинства, бо я потрапила до п’ятого класу. У харківській школі завжди казали, що людина на момент випуску повинна робити все для себе самостійно, ніхто не має допомагати, адже “і батьки не завжди будуть поруч з тобою”. Тож коли я закінчила 12-й клас, то вирішила вступати до медичного коледжу. Батьки мені допомогли з іспитами, тобто привезли мене сюди, були зі мною в період іспитів. А після іспитів вони мене заселили на квартиру і поїхали до себе в місто.

Влада Волощук під час випуску зі школи у 2016 році

– Тобто ти вже кілька років живеш сама на орендованій квартирі? У тебе є залишок зору, який би допомагав у самообслуговуванні? Твоя родина легко на таке погодилася?

– Так, живу я самостійно на квартирі вже понад п’ять років. У мене дійсно є залишок зору – 10%, і це справді допомагає. Як моя родина на це погодилася? Просто вони розуміли, що вдома мені не буде що робити. Розуміли, що мені потрібно далі навчатися, що я повинна реалізувати себе. А ще вони розуміють, що самі не вічні. Тож ми з мамою вирішили, що я піду навчатися на масажиста, закінчу медичний коледж і якщо захочу, то можу далі вступити до інституту або знайти роботу і вони мені в цьому не заважатимуть. 

– Це дуже правильний підхід, у тебе чудова родина, але така мудрість у житті буває не завжди. Поясни: ти ходиш з тростиною, чи із супроводом? Є проблема сходити в магазин, в аптеку, на навчання, дійти до роботи?

– Ходжу я з тростиною, у магазинах, в аптеках прошу про допомогу, і мені з радістю допомагають. На навчання я діставалася сама. Коли шукала роботу, теж усе робила самостійно.

– Яким транспортом ти користуєшся в Харкові? 

– Метро або трамваї, в різні місця потрібен різний транспорт. Загалом це метро. Є проблема, щоб дочекатися трамвая або маршрутки, тому що маршрутки переповнені, і таких людей, як я, водії не завжди хочуть брати. З трамваєм питань немає: трамваї ніколи в нас не переповнені, але трамвай не завжди ходить. Буває таке, що його скасовують зовсім. 

– А як ставляться люди, коли бачать тебе саму на вулицях? Що кажуть?

– Буває, що кажуть: “А де твої батьки і чому вони не поруч з тобою?”, “За що тобі така кара?”, “Ти в чомусь завинила, а може, в тебе є якийсь гріх?”. Різні люди кажуть по-різному.

Та насправді я вже звикла. Іноді кажу у відповідь, що це не ваша справа, ви дивіться на свої проблеми. Спочатку було боляче, потім уже ні. 

– А ніколи не виникала думка, що краще було б залишитись удома, де все знайоме і завжди є кому допомогти? 

– Ні, не краще, бо так ти не зможеш побачити життя, не зможеш відчути все прекрасне, що є навколо тебе. І врешті-решт, а що з тобою буде, коли не стане батьків? Рано чи пізно доведеться навчитися самостійності. Тож я вирішила, що всього домагатимуся самостійно.

– Ти кажеш, що життя прекрасне. Що саме тебе розраджує? Як проводиш час на дозвіллі? 

– Та життя, особливо зараз, насправді як і у всіх: прибираєш, готуєш їсти, ходиш до магазину, їздиш до парку на прогулянки, кудись рухаєшся. Коли я була на навчанні, то зранку я вставала о сьомій, збиралась, їхала на навчання. Після навчання прибирала вдома, готувала вечерю для себе. Якщо кудись друзі запрошували – їздила до них на зустріч.

Інколи в житті траплялися якісь нестандартні ситуації, пов’язані з моїми поїздками на навчання або коли я до батьків їздила додому, і про це можна дуже багато розповідати. 

– Ну, розкажи один-два випадки, будь ласка. 

– Ну, один випадок був такий. Це був мій другий курс у медичному коледжі, батьки запропонували приїхати до них на Великдень. Я придбала квиток за тиждень, приїхала заздалегідь, прочекала певний час. Дивлюся, що вже повинен бути автобус, а його немає. Пішла до каси, а там мені кажуть, що автобус скасовано. Я зателефонувала батькам. І мама сказала: “Купляй квиток до Дніпра, а з Дніпра вже поїдеш до Нікополя, бо іншого виходу в нас нема”. Я доїхала до Дніпра, а там вокзалу я зовсім не знаю, бо не була ніколи. І тут я дізналася, що в Дніпрі люди чомусь не так по-доброму ставляться до таких, як я, як у Харкові. Якщо в Харкові я знаю все, принаймні все, що мені потрібно, то в Дніпрі я не знала навіть, як зайти до автовокзалу. І коли я намагалася розпитати людей, як потрапити до квиткової каси, вони від мене просто тікали. 

Я не знаю, як я тоді дісталася додому. Я йшла з людьми, знайшла самотужки цю касу, придбала квиток на четверту годину і десь понад 12 годин я провела в дорозі. Тому що дорога становить вісім годин, а сталося так, що я поїхала о 12:00. Це час, що я чекала в Дніпрі, поки автобус приїде, і ще три-чотири години їхала з Дніпра. 

– Я була у твоїй школі ім. В. Короленка, знаю, що вона має давні, ще дореволюційні традиції навчання незрячих. У якому році ти закінчила школу? Чи була у вас профорієнтація і що казали вам про те, як далі влаштовуватися в житті?

– Школу я закінчила у 2016 році. Профорієнтації в нас тоді не було, але нам казали, що зараз нам потрібно вступити до інститутів, коледжів, обрати ту професію, яка, на наш погляд, допоможе в житті. Тобто перспективну і популярну на ринку праці.

Влада Волощук під час випуску зі школи у 2016 році

– Тож випускний вечір, атестат про середню освіту в руках і – свобода? Чи школа допомагає випускникам з подальшим навчанням і куди ти пішла вчитися далі? 

– Почнемо з того, що я ще в дев’ятому класі вирішила вступати до медичного коледжу, тому що дуже люблю медицину, і, якби в мене був стовідсотковий зір, я вступила б до медичного інституту на хірурга. Але оскільки я не бачила, я вступила до медичного коледжу. Так, школа дійсно допомогла нам вступити, куди кожен хотів. Із собою нам дали атестат, документи. Я не пам’ятаю, що там за документи були, але знаю, що вони допомогли. Був, здається, рекомендаційний лист від школи. За цим листом ми могли вступити до коледжу. Ми подавали документи, складали іспити. 

– А коледж був тільки для незрячих чи ви навчалися всі разом масажу і зрячі також?

– Почну із самого початку: коли я вступала до медичного коледжу, був у Харкові Перший медичний коледж і Другий медичний коледж. Я вступала до Другого медичного коледжу, думала, що житиму в гуртожитку, але коли ми приїхали з мамою подавати документи, нам сказали, що, мабуть, ми вже будемо не Другий медичний коледж, а Харківський обласний медичний коледж, бо два коледжі об’єднують. На масажистів навчалися тільки діти з порушеннями зору. Коли ми подали документи, нам сказали, коли приїжджати на іспити. Ми приїхали, заселились у гуртожиток на декілька днів. Він тоді ще був на “Маршала Жукова”, тоді так ця зупинка метро називалась. Але тоді ж нам сказали, що через об’єднання коледжів гуртожиток переносять до району ХТЗ, на вулицю Пастера. Вона була навпроти кладовища. Ми з мамою поїхали дивитися цей гуртожиток, який був на четвертому-п’ятому поверхах. І просто були вражені тим, як складно було до нього дістатися. 

Я тоді ще не могла пересуватися абсолютно самостійно, тому що не знала ні дороги, нічого. І мама сказала, що ми краще винаймемо кімнату у квартирі з хазяйкою. Ми ще намагалися домовитись, щоб гуртожиток на “Маршала Жукова” залишили хоча б для людей з інвалідністю. Але нам відмовили.

Будівлі нашого коледжу розташовані по всьому місту: центр – на Салтівці, одна будівля – на вулиці Амосова, інша – це метро “Архітектора Бекетова”, вулиця Революції, потім ще “Палац Спорту”, раніше ця зупинка метро називалася “Маршала Жукова”, там на стадіоні на проїзді є дві будівлі, і на ХТЗ, як я вже казала.

– Це для всіх би було непросто. Тобі треба було вивчити всі ці шляхи. Скільки це зайняло часу і як ти розв’язала це питання? 

– На першому курсі ми навчалися на “Палаці спорту”. В перші два тижні я брала супровід, у Харкові це можна було робити. Але щойно я відчула впевненість у собі, то почала рухатися самостійно. Я переконала себе, що все буде добре. Мама була в іншому місці: на роботі, вдома, а я навчалася, і в мене це виходило дуже добре. Викладачі дивувалися, як я можу їздити всім містом. Але я казала: “Руки-ноги є, все інше – це не важливо!” І собі також це казала. Якось я сиділа на парі й зрозуміла, що не хочу залежати від людей, не хочу чекати, коли людина за мною приїде до коледжу, хочу бути незалежною людиною, хочу пересуватися сама, хочу все робити самостійно. І просто вирішила одного дня не замовляти супроводу, думаю: “Вийде в мене дійти додому самій чи не вийде?” У мене вийшло! Я подумала: “Раз у мене вийшло дійти додому самостійно, а чому я тепер замовлятиму супровід?” Хоча він був безкоштовний. А на другому курсі ми почали їздити на Амосова, на Бекетова, ну, я вже не хвилювалась: я знала, що є небайдужі люди, які мені допоможуть. І якщо я в них спитаю, як дійти до медичного коледжу, який розташований за такою адресою, то мені обов’язково підкажуть.

– А велика набралася група незрячих масажистів? Узагалі багато таких масажістів у Харкові?

– На жаль, група була невеликою: лише чотири людини, але раніше завжди група була з десяти осіб. А масажистів таких незрячих у Харкові, я думаю, досить багато. Я не знаю точно скільки, але багато.

– Скільки років треба навчатися в коледжі і що в дипломі у тебе написано? Що саме ти можеш, маєш право і вмієш робити?

– Масажу потрібно навчатися три роки. Написано, що я медична сестра з масажу. І я можу виконувати класичний масаж, лікувальний, спортивний, рефлекторно-сегментарний, сполучнотканинний, антицелюлітний…

– А під час навчання ти десь одночасно підпрацьовувала? Ці три роки на що ти жила?

– На стипендію. Інколи підпрацьовувала, це траплялося. На соціальні виплати я платила за кімнату, а стипендія була в моєму розпорядженні. Адже я отримувала підвищену стипендію, і мені цього вистачало на життя. Хоч як не дивно це звучить, але мені цих грошей вистачало, щоб себе прогодувати.

– Тобто в тебе до кінця коледжу вже був досвід реальної праці масажистом?

– Так, підробляла приватно. Моя хазяйка рекомендувала пацієнтів, які приходили до мене на масаж. Також робила слайм (слайм-масаж для схуднення. – Ред.) і за це отримувала гроші.

– А коли ти вступала до коледжу, чи був конкурс серед незрячих масажистів? 

– У 2016 році вже конкурсу не було, тому що на незрячих масажистів вступало дуже мало людей, і нашим завданням було набрати цю групу, щоб її відкрили. Але ми складали вступні іспити – з біології та української мови й літератури. Пам’ятаю, як на українському іспиті мені довелося заспівати пісню на слова Тараса Шевченка, яку вивчали в школі.

– Після трьох років коледжу, влітку минулого року, ти стала молодшим спеціалістом. Далі коледж допомагав із працевлаштуванням?

– На жаль, медичний коледж нічим не допомагав. Після отримання диплому потрібно було все шукати самим. Ми з моєю одногрупницею почали пошук роботи, ще коли навчались у коледжі. Намагалися шукати на таких сайтах, як rabota.ua тощо, але без результатів. Я навіть помістила своє резюме на rabota.ua, але мені телефонували з пропозицією стати PR-менеджером, працювати в кафе. Та це було не зовсім те, чого я навчалась. 

Лише одна викладачка з масажу сказала мені, що намагатиметься допомагати і, якщо буде якась вакансія, телефонуватиме… Я навіть допомагала їй з вересня до січня на курсах з масажу. Це було хоча б щось, щоб не втратити в руках практики. І це вона передала мені, коли в 17-й багатопрофільній лікарні нібито хотіли людину з проблемами зору взяти на роботу. Але там відмовили. А власне коледж медичний ніяк не працевлаштовує, і там не сказали, як шукати роботу. 

– Скільки торік було взагалі незрячих випускників-масажистів?

– Коли я вступала до першого курсу, нас було четверо, але оскільки одна зовсім не з’являлася на заняття, то її відрахували з коледжу. Тож закінчили медичний коледж ми втрьох: одна наразі працює приватно, в неї є свої пацієнти, вона ні від кого не залежить. До речі, вона працювала в нас у школі, вела музику в молодших класах. А інша одногрупниця, так само як і я, не може працевлаштуватись.

Влада Волощук під час навчання в коледжі

– Тобто вже понад рік дві молоді масажистки з порушеннями зору ніяк не можуть знайти роботу і в усьому Харкові для вас немає цих двох вакансій?

– Так. Уже пішов другий рік, як ми не можемо знайти роботу. Вже практично об’їздили пів Харкова, обдзвонили всі номери, які були в інтернеті, – нічого. Ми телефонували в салони краси, і в деяких салонах казали, що їм потрібні масажисти, які надаватимуть інтим-послуги. І причому це все в центрі міста. Таких салонів я обдзвонила десь із десять, моя одногрупниця так само. Потім з нею зверталися до фітнес-центрів. Але там сказали, що “свій масаж потрібно рекламувати, тобто ходити по всьому закладу: пацієнтам пропонувати свій масаж, а так ми не можемо вас узяти”. 

Уже в серпні місяці минулого року ми встали на облік у центр зайнятості. Але там сказали, “вакансія масажиста на ринку праці зараз неактуальна”, і шанс, що ми можемо знайти собі роботу через центри зайнятості, зводиться практично до нуля. Але ми все одно стали на облік, щоб нам хоча б нараховували соцвиплати. 

Наразі продовжуємо шукати роботу, хоча вже дійсно опускаються руки. 

Розповім, які були варіанти. Ще під час нашої практики в 5-й дитячій неврологічній лікарні я питала про можливі вакансії у завідувачки. В останній день практики вона попросила мій номер телефону, сказала, що звільняється моя наставниця, яка в мене була на практиці. Наразі залишається ще один зі слабозорих масажистів, але до нього є претензії: може вчасно вийти на роботу, може зовсім не вийти. І вони хотіли б його звільнити. Але зараз ми вже знаємо, що це практично неможливо зробити. 

Ще в мене була спроба влаштуватися на роботу в “ОН Клінік”. Там хотіли  взяти дитячого масажиста. На співбесіді в мене запитали, що потрібно мати в кабінеті для масажу. Наскільки я зрозуміла, у них, мабуть, іще масажисти не працювали, і вони хотіли тільки почати. Після співбесіди мені сказали: чекайте, ми вам зателефонуємо. Я чекала два тижні. Тоді спитала щодо цього свою викладачку. А вона каже: “Раз тобі сказали, що зателефонують, то вже не чекай нічого, тому що тобі не зателефонують. Вони просто так дали зрозуміти, що тебе не беруть”. 

Потім я їздила в Інститут протезування. Там відповіли, що не хочуть брати, тому що я не бачу. 

У кількох салонах сказали: “Ми вас не беремо, як ви будете в нас із клієнтами працювати? У нас фейс-контроль”. 

Потім я поїхала в ще одну поліклініку, де мені сказали, що “в нас масажисти працюють зараз на ставку 0,25, а з Нового року вони в нас працюватимуть безкоштовно”.

– Таке буває, щоб люди працювали безкоштовно? Уже пів року відтоді минуло, не знаєш, чи вони погодилися працювати безкоштовно?

– Я не знаю. Але я знаю цю поліклініку дуже добре. Там нам довелося одного разу проходити практику, але практикою це було назвати дуже складно. Ми до них прийшли з усіма документами, але нам сказали, що “зараз початок літа і в нас немає пацієнтів, тому ми вам поставимо, що ви проходили практику, а ви в цей час сидітимете вдома та займатиметеся своїми справами”. Я тоді була просто розлючена. Прийшла до викладача з масажу, і вона запропонувала походити до неї на курси масажу зі здоровими людьми. Я ходила – жодного бар’єру не було, все було добре. Тому я знаю, як діставатися до поліклініки, знаю, що там просто робити нічого, але працювати хочеться, і хочеться влаштуватися врешті-решт.

Також у вересні, коли приїхала мама, ми з нею знову прийшли в 5-ту лікарню. 

Ірина Олександрівна, завідувачка, сказала, що “зараз реформа і ми не знаємо, чи працюватимемо далі, чи ні, тому що зараз реформа хоче пацієнтів трохи прибирати, і багато персоналу тепер не потрібно”. 

Ще знайшли з мамою номер одного салону в центрі міста. Ми сказали, що в мене є проблеми із зором і є перша група інвалідності, але жінка у відповідь сказала: “Приїжджайте!” Ми з мамою знайшли адресу, приїхали. Але на місці та жінка сказала: “Ні, у нас масаж аюрведа, вона не впорається з цим!” 

Потім я їздила до комплексу на Салтівці. Мені там теж відповіли “ні”, тому що в них свої масажисти є і їх досить. У декількох лікарнях нам сказали: “У нас своїх 12 масажистів, ми не знаємо, куди їх дівати”… 

– Чи ти продовжуєш досі стояти на обліку в службі зайнятості?

– Ні.

– І що, немає перспектив і підтримки майже нізвідки?

– Так.

– А може бути так, що ти переоцінюєш свої сили й не впораєшся, наприклад, із веденням медичної документації, а установа не хоче нікого виділяти асистентом незрячого масажиста для паперової роботи?

– Ну, про це детальніше не знаю, але скільки наших брали на роботу – і якось вони давали раду і зараз дають раду. Вихід усе одно має бути, адже якось несправедливо виходить, що нас навчали за цією спеціальністю, і після коледжу або інституту хтось може влаштуватися на роботу, а ми цього зробити не можемо, бо куди не приходимо – всюди отримуємо відмову.

Просто який сенс навчати спеціальності, за якою ми не можемо працювати? І це замкнуте коло. У тебе є бажання працювати, але в тебе немає вміння працювати або ти не можеш, тому що на роботу тебе не беруть!

Зараз у мене вся сім’я не працює понад пів року, тому що матір скоротили з роботи, і зараз вона теж на обліку в центрі зайнятості, намагається знайти роботу. Але оскільки вона в маленькому місті живе, то це зробити непросто. 

– Я знаю, що ти зверталася до юристів по допомогу. Що вони тобі сказали і що порадили робити?

– Так, я дійсно зверталася до юристів, це було декілька тижнів тому, і вони мені з роботою допомогти не змогли. Але вони мені сказали, що та відмова, яка була в 17-й лікарні багатопрофільній, це було незаконно. Тому що, по-перше, вони мене не бачили, по-друге, вони не бачили моїх документів, тобто в них не було підстав. Ще юристи сказали, що якщо була б записана телефонна розмова, то можна було б довести це діло до суду. Або є другий варіант – написати офіційну заяву, що я прошу в них про роботу. Вони тоді мали б дати мені офіційну відповідь, чому вони відмовили. Якби причина відмови була інвалідність, то знову ж таки цю справу можна було б передати до суду. Але чому я цього не стала робити? Тому що як потім на мене дивитимуться колеги? Просто ти не знаєш, що може бути далі.

– А що ти збираєшся робити далі? Може, є сенс отримати ще одну якусь освіту і потім іти працювати туди, де робота буде? Чи все одно хочеш бути масажистом?

– По-перше, я намагалася вступити до Академії фізичної культури на реабілітолога. Практично майже вступила, але мені сказали, що я за цим дипломом буду недієздатна. Тому в мене попросили, щоб я пішла з академії, і оскільки я змогла вступити на контракт, то моя сім’я не могла сплатити суму, яка там була вказана. 

По-друге, я хочу бути масажистом, хай там як, ця професія мені дуже подобається. Коли я людині роблю масаж, я відчуваю прилив енергії. Я просто рада тому, що я можу допомогти людині. Я рада, тому що я знаю: якщо я цій людині зроблю масаж – вона обов’язково одужає. 

Під час пошуків роботи я також ходила до Будинку дитини. Там сказали, що вакансії масажиста вже немає декілька років, але пообіцяли запросити, якщо щось буде.

Там я побачила багато чого. Різні діти. У когось була дисплазія, у когось – епілепсія, у когось із дітей уже був остеохондроз. І це було вже дуже цікаво, тому що ти міг працювати зі справжніми людьми, у тебе була унікальна можливість це все відчути, що почувають твої пацієнти. І коли наприкінці лікування до тебе приходять пацієнти та висловлюють свою вдячність, ти розумієш, що ти зміг допомогти цій дитині або вже дорослій людині, і ти відчуваєш, що масаж – це твоє. 

Я навіть вже на другому курсі проводила майстер-клас. Він був у Харкові. Проводила його удвох з цілком здоровою людиною, дівчиною. Вона повністю бачила, ми з нею познайомилися на курсах масажу. Майстер-клас мав успіх, усім сподобався. Це був перший майстер-клас, після цього їх більше не було. Якось потім другий-третій курс – і все, було не до майстер-класів. Уже після третього курсу я почала пошук роботи.

– Мені здається, що роботодавці, які ніколи не бачили незрячих, трохи побоюються. А як відбувається у тебе контакт із твоїми клієнтами, приміром дітьми? 

– От тут починається цікаве. Коли я проходила практику в 5-й лікарні, в мене не було бар’єру між мною та моїми пацієнтами. Дуже спокійно спілкувалися, коли я їм робила масаж. Якщо це зовсім маленька дитина була, десь два-три місяці, то я помітила, що вона в нас не плакала зовсім на масажі, як це зазвичай буває.

 Але 5-та лікарня – вона специфічна трохи, там були деякі діти, які щойно отримали інвалідність. Нехай це інвалідність була не із зору, але їм потрібна була підтримка, і не тільки дітям, але й батькам. 

І коли до тебе приходить дитина, лягає на масажний стіл і каже, що “от я маю інвалідність”, ти маєш сказати, що “ти не повинен себе таким вважати, ти повинен себе вважати цілком здоровою людиною, ти просто особлива людина, от і все”. Але всі ті, хто бере на роботу, цього навіть чути не хочуть. 

Коли тільки ти починаєш казати, що так, у мене немає досвіду, я тільки закінчила медичний коледж, так, у мене є проблеми зі здоров’ям, – тут починаються всі твої проблеми. Вони запитують: “А як же ти працюватимеш?” Я кажу: “Працювати я можу, з масажем проблем жодних немає. Але мені потрібно декілька днів, щоб вивчити дорогу до свого кабінету, кабінету завідувачки тощо”. 

Я хочу шукати роботу масажиста, поки не влаштуюсь. І я просто благаю всіх небайдужих людей, депутатів, які сидять у кабінетах і не відповідають на офіційні запити, про допомогу. Я просто хочу, щоб здійснилася моя мрія, щоб я зранку встала, зібралася, пішла на роботу та не думала, що в мене не вистачить соцвиплат на щось. Я хочу, щоб я не була обмежена в грошах, щоб не думала над кожною копійкою, що вона сьогодні в мене остання. 

Також я не розумію, чому скоротили мою маму, знаючи, що в сім’ї є людина, хоч уже і повнолітня, яка має інвалідність. Її не мали права звільняти з роботи. І тут просто виникає питання: невже людям з інвалідністю немає в нашій країні місця?

– Знаю, що такі самі проблеми з роботою в незрячих та слабозорих масажисток у Києві та Львові. Можливо, незрячим масажистам в Україні треба якесь об’єднання чи профспілка, яка б вела пояснювальну чи правозахисну роботу і могла відстоювати ваші інтереси? 

– Це так. Проблеми з роботою є не тільки в незрячих та слабозорих масажистів, це є і за іншими спеціальностями. Незрячі юристи та адвокати, приміром, знайшли вихід: вони якось об’єдналися, у них щось із цього вийшло. Щодо незрячих учителів – я не знаю, тому що, крім нашої школи, я так думаю, незрячі вчителі не можуть ніде влаштуватися, хоча цієї проблеми я не знаю.

А про масажистів можу сказати, що ось така в нас є проблема: є бажання працювати, є знання в нас, у кожного є диплом, у когось є червоний диплом, як у мене, у когось – простий, але він є. І ми теж є, але чомусь нас не хочуть помічати, на жаль. Наші батьки, ті, кого звільнили з роботи, вони теж кажуть: “А що ми можемо? Нас звільнили з роботи, ми знаємо, що нас не мали права звільняти, але це сталось. І ніхто на ці права не хоче дивитись”. 

Водночас я передивилася весь інтернет і знаю, що на роботу таких, як ми, брати вигідно. Це пов’язане з податками, але людям часто краще сплатити якийсь штраф, ніж узяти на роботу людину з інвалідністю…

Знову ж таки повернуся до 5-ї лікарні. Як ми там були, вдень було по 20 пацієнтів маленьких. Нам потрібно було дати час, на який вони приходитимуть, запам’ятати прізвище пацієнта, його діагноз, де зона масажу – шия або спина, ноги, руки. І ти розумієш, що фізично не можеш запам’ятати стільки інформації і зробити так, щоб це все не написати. Під час другої практики в цій лікарні я взяла зошит, дошку, грифель, щоб усе це записувати (йдеться про запис шрифтом Брайля. – Ред.). І я не запитувала колег, не носила їм картки: “Що це в мене там за пацієнт? А на яку він годину?” За мене ніхто не думав, я про це подбала. У журналі я теж можу самостійно розписатися, якщо мені підказати, де це робити, спрямувати. Масажні одиниці рахувати – я їх і самостійно можу, а ось написати – дійсно, це є проблема. Хоча можна теж знайти вихід із ситуації. Можна, якщо хтось тебе приходить зустрічати, попросити, щоб він допоміг записати ці масажні одиниці й ще щось до журналу внести, відмітити пацієнтів, які пройшли, а які не приходили. Перелічити, скільки в мене карток на пацієнтів і медичних (кожен пацієнт приходить зі своєю карткою), – це я теж самостійно можу. І чомусь, коли ти влаштовуєшся на роботу і все пояснюєш, знову-таки вони потім знаходять виправдання таке, що в тебе є інвалідність. Але я знаю, що я маю право працювати зі своєю першою групою, і в індивідуальній картці реабілітації в мене написано, що я можу працювати масажистом.

Також я дивилася в інтернеті й знаю, що можу від деяких пунктів індивідуальної картки відмовитися, це буде законно. І коли я влаштовуватимуся на роботу, в адміністрації потім не буде жодних проблем. 

А коли я телефонувала в 17-ту лікарню, мені сказали: “У вас перша група, вам потрібен супровід. Нам потрібно піти у відділ кадрів, щоб у нашої лікарні не було жодних проблем”. І тут у мене постало велике питання: які можуть бути проблеми? Я цього ніяк не розуміла, і я вже відчувала, що тут точно пахне відмовою відсотків на 70. Так воно і сталося. Хоча вони самі просили до себе в лікарню масажиста, у якого будуть проблеми із зором, який не бачитиме.

– Люди часто взагалі не зустрічають у своєму житті незрячих і не знають, що вони багато чого можуть, а за правильного навчання і підтримки – можуть майже все. Розкажи, які реальні переваги саме в незрячих масажистів? Я чула, що в Естонії є незряча масажистка, черги до якої розписано на кілька місяців наперед. 

– Дійсно, до незрячих масажистів за пів року люди записуються, тому що знають, що незрячі масажисти руками відчувають те, що не може відчути звичайна людина, яка бачить на 100%. Візуально побачити якусь проблему там, де вона є, наприклад на спині, ти не зможеш, а побачити це руками звичайна людина, у якої 100% зору, теж не зможе, тому що в неї не розвинені ті відчуття, які розвинені в незрячих людей. Тобто незрячий масажист набагато кращий. Це не тільки я так вважаю. Викладачі нашого коледжу так кажуть. На жаль, історію, чому незрячих почали навчати масажу, я не знаю. Але знаю, що в нашому коледжі масажисти навчаються з дев’яностих років. Викладачі згадують, що коли вперше побачили незрячих дітей і побачили те, як вони пишуть, то були шоковані. Тому що писати потрібно було швидко, і пальці цих дітей були наскрізь проколоті грифелем. Тоді викладачка масажу Тамара Прокопіївна та директорка Людмила Григорівна вирішили купити дітям диктофони, щоб вони не кололи пальці грифелем. Зараз студенти також користуються диктофонами, але вже на телефоні або на ноутбуці.

У нас добре розвинений слух, відчуття. Це як компенсація за те, що ми не можемо бачити повноцінно, і тому масаж – це, скажімо так, наш хліб. Це те, на що ми можемо себе прогодувати. 

Я знаю, що раніше медичний коледж влаштовував своїх студентів на роботу, потім влаштовували студентів, які з інвалідністю, а зараз зовсім нікого не влаштовують на роботу. До того ж раніше, років 10 тому, діти вступали до нашого коледжу за співбесідою, без іспитів. Проходили співбесіду, і вже адміністрація коледжу вирішувала: брати цю дитину чи ні. А зараз ти складаєш іспити й там є конкурсна основа. Десь 5–10 осіб на одне місце… Ну, в мене не було конкурсу, тому що чогось пішло на масажистів навчатися мало. Але я пам’ятаю, коли ще навчалася в школі, ми ходили на День відкритих дверей до медичного коледжу. І директор нам казав: “Ви шукайте людей на масажистів, щоб нам у Харкові відкрили групу, щоб не довелося їхати до Генічеська”. У Генічеську, я знаю, торік випустили вісім осіб, у нас троє. Чи влаштовані ті масажисти – я не знаю, але знаю, що незрячі масажисти – це дуже класні масажисти. Ми відчуваємо будь-яку проблему, яка є в людини, і ми дійсно її можемо пролікувати. Ми дійсно знаємо, як це можна правильно зробити.

До речі, колишня директорка медичного коледжу Людмила Зубкова дякувала нашому директору школи. І це вона вирішила в медичний коледж брати людей з порушеннями зору на масажистів. Вона також у цьому коледжі відкрила групу стоматологів, і в ній навчалися люди з порушеннями слуху, тобто глухонімі люди. 

– Ну і насамкінець – відкрите питання. Що ти хотіла б сказати всім, хто прочитає нашу розмову, а я не запитала?

Перше, що я хотіла б сказати людям з порушеннями зору, – це те, що життя різноманітне, будуть хороші моменти та будуть погані. Як буде важко в житті, так буде й легко. І нічого не потрібно боятися. Треба бути впевненим у собі. Ти повинен не лише людям щось доводити, ти повинен доводити це ще й собі. Що ти можеш радіти своїм навіть малим крокам, як маленька дитина, яка тільки почала ходити. 

Та й здоровим людям теж не потрібно щось комусь доводити: воно того не варте. Варто це робити для себе. Тобі потрібна робота, ти її шукаєш не для людей, не для того, щоб показати, що “ось я знайшов роботу – який я крутий!”. Це ти робиш для себе, ти обираєш ту професію, яка тобі припала до душі. І я вважаю, що потрібно так робити, щоб твоя робота приносила тобі задоволення. І ще одне – треба від життя отримувати все. Може, не все буде. Але все, що тобі пропонують, ти бери від життя. А я думаю, що життя поганого нічого не запропонує тобі. Також бажаю всім щастя та здоров’я. Здоров’я – це найважливіше для людини, що тільки може бути, і щастя. Тому що без нього не буде в тебе гарного настрою, не буде усмішок. 

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: