Транссексуал шукає роботу, або Історія одного перевтілення

Дата: 06 Лютого 2012 Автор: Ірина Виртосу
A+ A- Підписатися

Вона народилася в “чоловічому” тілі. Її звати Єва, але в паспорті в неї ще зафіксована чоловіча стать. Їй вдалося тільки змінити на нейтральні ім’я (Евелін) та прізвище. Змалку Єва відчуває себе жінкою, однак тільки рік тому, в червні 2011 року, вона отримала офіційний медичний дозвіл на зміну статті. Таких, як Єва, називають транссексуалами.

Транссексуал – людина, чия гендерна ідентичність протилежна вродженій біологічній статті. Іншими словами, дитина, народжена хлопчиком відчуває себе дівчинкою, і навпаки, дитина, народжена дівчинкою відчуває себе хлопчиком.

У світі – народження дитини-транссексуала один випадок на 200 – 500 тисяч (за іншими даними – одна дитина на 100 тисяч новонароджених). Співвідношення чоловіків та жінок приблизно однакове.

В Україні щороку до Комісії зі зміни статті подають документи 25 осіб, із нових – 10–12 осіб.

Біологічна й гендерна невідповідності спричиняють внутрішній конфлікт людини зазвичай уже з раннього дитинства й породжують бажання привести тіло у відповідність, як правило, шляхом гормональної та/чи хірургічної корекції.

На “офіційних” сайтах трансгендерів зареєстровано кілька тисяч користувачів з України. Однак не всі зареєстровані є транссексуалами – їхня реальна кількість сягає до 1500, і лише приблизно половина з них перебуває на обліку в державних медичних закладах.

Моє знайомство з Євою відбулося по телефону. Єва народилася та живе у Львові, їй 32 роки. Упродовж 3-годинної розмови дівчина розповідала мені свою історію життя, відверто ділилася своїми переживаннями.

Офіційні дані міжнародної ЛГБТ-організації “ILGA” про правовий захист ЛГБТ-людей у кожній з країн (для збільшення зображення клікніть на карту) 

Сповідь Єви

Я народилася у звичайній сім’ї. Мої батьки все життя пропрацювали на львівському заводі “Електрон”. Вдома часто велися розмови на технічну тематику, відтак мені прищепили любов до технологій. Я відвідувала музичну школу, зокрема клас фортепіано. Дуже багато читала – класичну літературу, праці з психології й усе, що потрапляло до рук про техніку. Можливо, саме так я намагалася “зайняти” свою голову, яку постійно хвилювало питання: “Хто я?”.

Остаточно те, що я біологічно є не тою, ким себе відчуваю, я зрозуміла у 10-11 років, однак про це нікому не могла розповісти. Якби тоді я поділилася з батьками, то перше, що б вони спробували зробити, – це вибити “дурощі” з голови.

Зараз транссексуалам набагато легше; більшість мають доступ до інтернету, де можна знайти будь-яку інформацію, познайомитися з однодумцями, завести друзів. А в дев’яності – й мови не могло бути про такі можливості. ЗМІ – мовчали, а якщо й згадували про поодинокі операції зі зміни статті, то, як правило, з осудом.

У 10-11 класах я самотужки почала вивчали психіатрію і саме так змогла дещо дізнатися про свою особливість. Як правило, діти-транссексуали намагаються приховати свої переживання, пристосовуються до тієї соціальної ролі, яку від них очікують, намагаються бути схожими на інших, щоб уникнути глузувань, неприємних розмов а, в гіршому випадку, – й фізичної розправи.

Я замкнулася у собі, виходила гуляти переважно одна. Після уроків залишалася додатково займатися інформатикою, у школі вивчила комп’ютер. Незаможні батьки не змогли б оплатити моє навчання, тому, вступаючи в університет, я обрала спеціальність із найнижчим конкурсом, щоб потрапити на бюджетне навчання, – матеріалознавство. Саме там я вивчала хімію, яка пізніше мені допомогла, коли розпочала курс гормональної терапії. Крім того, я просто не могла не вступити, інакше – армія; а це могло закінчитися для мене каліцтвом – у всіх сенсах.

Навчаючись в університеті, я продовжувала самотужки вивчати інформаційні технології. Якщо транссексуал знається на ІТ – йому пощастило більше, аніж, наприклад, водієві автобуса чи будівельнику, – через можливість працювати в офісі чи навіть вдома. Проблема у тому, в якому середовищі тебе “швидше з’їдять”… Після університету я почала працювати на інженерних посадах.

До 30 років я намагалася придушити у собі жінку. Та через таке подвійне життя я не могла знайти собі місця, аж поки не зрозуміла, що продовжувати так жити просто немає сенсу.

У липні 2010 року я почала приймати гормональні препарати. У цьому мені допоміг мій сексопатолог, у якого я встала на облік. Почала робити лазерну епіляцію на обличчі.

Однак часто пошук препаратів відбувається самотужки, без фахової консультації лікаря, у найкращому випадку – через “наші” спеціалізовані інтернет-форуми. А от моя знайома з Херсону, не маючи доступу до інтернету, теорію замісної гормональної терапії вивчала в аптеці – з інструкцій до медпрепаратів.

На початку гормонотерапії я вперше відкрила свою таємницю найближчій людині, яка, на щастя, зрозуміла мене. У жовтні я почала розповідати про себе близьким. Рідні сприйняли мою відвертість досить лояльно, ще не до кінця усвідомлюючи, наскільки все серйозно…

Навіть, якщо ти не розкриваєшся, то, приймаючи гормональні препарати та змінюючись фізіологічно, ти не в змозі приховати очевидні зміни. Так, у чоловіка відбувається фемінізація – риси обличчя стають більш м’якими, завдяки косметичним процедурам видаляється надлишкове волосся. Від дії гормонів збільшуються груди, може змінюватися голос, рухи стають більш витонченими.

Зміни, як правило, не залишаються непоміченими людьми, які не знають про тебе правду. Наприклад, серед співробітників з’явилися чутки про мою нетрадиційну орієнтацію… Я не могла більше мовчати, я мусила розповісти їм.

Відтак, у грудні 2010 року й стався мій “камінг аут”. В той час я перебувала на тривалому лікуванні в Німеччині. Лише через інтернет я змогла розповісти співробітникам правду про себе. До нещасного випадку про мене справжню знали тільки 10 людей, після повернення – вже понад 150. Я не відчула негативу від колег, адже була далеко від них. Вони мали час переосмислити інформацію. Однак, на жаль, після мого повернення з лікарняного ставлення співробітників різко змінилося – з’явилися зневажливі погляди, ігнорування, насмішки, а поза очі – неприємні слова.

Офіційно ніхто не змушував мене звільнятися. Але уявіть, як це – коли упродовж 9 годин робочого дня оточуючі з тобою не спілкуються, стороняться, бояться навіть доторкнутися… Мені ніхто не вказував на двері, однак далі у таких умовах я працювати не могла.

Я поговорила з директором підрозділу компанії, якій віддала 4 роки. Він із розумінням сприйняв мої зміни, але зауважив, що колеги звикли до працівника, а не працівниці, і їм складно прийняти мене нову. Я звільнилася у квітні 2011 року й досі ніде не можу працевлаштуватися.

Я працювала у львівській філії компанії, яка надає свої послуги у сфері IT. Її центральний офіс – у Києві. Через півроку після звільнення, не знайшовши роботи, я зробила спробу працевлаштуватися в столиці – саме в цьому центральному офісі. Я була готова змінити місце проживання та розпочати все спочатку. Тим паче мені були потрібні гроші, щоб зробити операцію. У київському офісі розглянули моє резюме та запросили на співбесіду, яку я пройшла успішно. Мені здалося, що в мене виросли крила. Але тішилася я недовго – про мене, особливу, розповіли топ-менеджеру – директору департаменту. І двері компанії для мене зачинилися…

Директор департаменту – людина, з якою я впродовж чотирьох років ніколи не перетиналася на роботі, а так би тривало й надалі, адже ми перебували б на різних рівнях, не дозволила мені працювати.

Мені тяжко усвідомлювати, що кваліфікованому спеціалісту відмовляють тільки через те, що він – транссексуал. Адже чи не найголовнішою моєю проблемою, як транссексуала з українським громадянством, є те, що змінити документи з чоловічих на жіночі й остаточно соціалізуватися я маю право лише після проведення повної операції зі зміни статі. Як я можу зібрати гроші, якщо не маю де їх заробити?

Знайома з Білорусії була змушена брати банківські кредити та позики в друзів, щоб мати фінансову змогу провести хірургічну корекцію статі. Чимало транссексуалів, шукаючи гроші, на жаль, нехтують моральними принципами. Не є секретом, що на ринку інтим-послуг – великий попит на shemale – осіб з жіночою зовнішністю та чоловічим статевим органом. Однак, на мою думку, ті, що зважуються на це й перетинають межу, поступово вбивають себе як особистість.

Хоч і з’являються гроші, та операція відкладається, аж поки людина не скочується на саме дно. Але ж зрозумійте, я не хочу на панель, я хочу працювати на нормальній роботі!

Оксана Покальчук, юристка громадської організації “Інсайт”, аспірантка Київського університету права НАН України

Оксана Покальчук, юристка громадської організації “Інсайт”, аспірантка Київського університету права НАН України, темакандидатської дисертації “Право на гендерну ідентифікацію як особисте немайнове право”.

Якщо ми кажемо про практику, то, на жаль, це класична ситуація, з якою зіштовхнулася героїня, й об’єктивного способу вирішення цього питання не існує. Змусити керівника неможливо. Це право керівника вирішувати, кого взяти на роботу, а кому – відмовити. Справді, за такої причини звільнити людину не можна. Окрім хіба що випадків, якщо це була телеведуча чи модель, обличчя якої впізнане. І то це якось має бути регламентовано в договорі чи трудовій угоді.

Через те, що Евелін вже звільнилася, то про примусове відновлення я би також не стала говорити. Це судова справа. А який буде прецедент? Її не беруть на роботу, тому що вона транссексуальна жінка? Працедавець скаже: “Що ви? Просто є кращі кандидати – ось погляньте, в мене десяток резюме…”. Діяти слід було на етапі, коли її починали виживати… З юридичної точки зору зараз виходу, на жаль, немає. І в це замкнене коло потрапляють всі транссексуали, з якими я особисто знайома й кого консультую вже не перший рік.

Тимур Лисенко, координатор трансгендерного напрямку громадської організації “Інсайт”:

Я зовсім недавно консультував трансгендерну людину, у якої була схожа ситуація. Хлопець хотів влаштуватися на найпростішу роботу – на склад розвантажувати коробки. Переконував свого працедавця, що фізично зможе упоратися. Та все одно він отримав відмову.

У такій ситуації йому необхідно було звернутися до відділу кадрів і просити, щоб йому написали офіційний папір, на якій підставі йому відмовляють у роботі. Таке документування відмов допоможе створити прецедент для юристів-практиків. Це той алгоритм, який знають, на жаль, не всі транссексуальні особи, тому не можуть скористатися можливістю захистити себе.

Становлення та адаптація транссексуальних осіб

Євина особливість – бути народженою в “чоловічому” тілі – коштує їй надзвичайно дорого. Через те, що знайшла себе справжню, Єва втратила роботу, з нею вже рік не розмовляють її дідусь і брат, більшість друзів від неї відвернулися. Неприйняття працівниками фірми того факту, що “новонароджена” жінка потребує поваги і сприйняття, а також відповідного звертання в жіночій формі, відштовхнуло колег від Єви.

У телефонній книзі Єви – понад 200 контактів, але насправді дівчина може зателефонувати й запросити на каву менше 10 осіб.

У міжнародній класифікації хвороб (МКХ) транссексуалізм вважають розладом поведінки, проте слід звернути увагу, що транссексуали – це психічно здорові люди. А зважаючи на те, який вони долають складний шлях, щоб гармонізуватися внутрішньо й зовнішньо, їхній витривалості й сміливості можна тільки позаздрити.

Етапи переходу із біологічної статті в бажану (гендерну стать)

– Усвідомлення себе справжнього/справжньої незалежно від біологічної статті

“Перехід” – ствердження своєї гендерної статті. Зазвичай це прийняття своєї особливості й розуміння, що необхідно щось робити.

Бажаний шлях для транссексуала – готуватися до зміни біологічної статі й соціалізація відповідно до гендерної статті. Однак багато хто змушений вести подвійне життя або безпорадно боротися із собою через страх опинитися сам на сам у суспільстві, де зазвичай транссексуальність вважають психічним розладом. Часті випадки суїциду як наслідок неприйняття та тиск суспільства, втрата підтримки та уваги рідних, близьких, друзів.

“Камінг аут” (Caming aut) – вихід “назовні”. Розказати про себе справжнього (справжню) близькій людині, поступове розкриття своєї гендерної особливості своєму оточенню. Транссексуал починає приймати гормональні препарати, змінюється стиль поведінки й одягу відповідно до своєї гендерної статті

“Фул тайм” (Full time) – соціалізація в бажаній статті, “вихід” перед усіма. Фактично цей етап не залежить від гормонотерапії чи наявності операції. Однак часто супроводжується хірургічною корекцією та зміною документів. Головна ознака цього етапу – моральна готовність транссексуальної людини постати в соціумі в “новій” гендерній ролі.

Зазвичай понад 80% оточуючих, в якому перебував транссексуал, дуже дистанціюються.

Фізіологічна трансформація із чоловіка в жінку (і навпаки) – це не примха, а життєва необхідність почувати себе повноцінним. Це підтверджує дослідження “Ситуація трансгендерів в Україні” (2009), проведене в рамках проекту громадської організації “Інсайт” за підтримки європейських правових фондів.

Було опитано 37 осіб у віці 18-51 року з різних міст України. Серед опитуваних транссексуалів тільки 5 осіб зробили хірургічну корекцію статті й змінили документи, 2 особи лише змінили документи, а 23 особи планують провести операцію в майбутньому.

Скільки коштує операція

Я поцікавилася в Єви, скільки коштує операція зі зміни статті. Суми виявилися чималими. Так, у сусідній Росії операція може коштувати близько 4 тисяч доларів, у Німеччині – до 5 тисяч євро. У Таїланді, в доктора Сапорна (dr. Suporn), якого більшість транссексуалів вважають найкращим хірургом, треба заплатити 10-12 тисяч доларів. Найдорожчі хірурги – в США, бо там і сама медицина дуже дорого коштує. Найнижчі ціни – в Україні. Однак українські хірурги поки що не забезпечені повністю найсучаснішим обладнанням, як їхні колеги за кордоном.

І це лише пластика статевих органів. А часто виникає необхідність у хірургічній зміні вторинних статевих ознак: пластика грудей (близько 5 тисяч доларів), голосових зв’язок (5-7 тисяч доларів), комплексна пластика та реконструкція рис обличчя (за різним рівнем втручання – до 25 тисяч доларів) тощо.

До вартості самих операцій слід додати перебування в лікарні. Якщо операція проводиться не в Україні, – також проживання та харчування в чужій країні, переліт, телефонні дзвінки тощо. Після операції – витрати на реабілітацію, пожиттєве приймання гормональних препаратів. Зазвичай, усі витрати бере на себе транссексуал або ж його найближче оточення.

Хто в Україні видає дозвіл на операцію зі зміни статті?

Не кожен із тих, хто відчуває себе транссексуалом, може отримати дозвіл на проведення хірургічної корекції.

При Міністерстві охорони здоров’я України діє спеціальна Комісія з питань зміни статевої належності. Двічі-тричі на рік комісія у складі з 16 осіб розглядає документи й приймає рішення щодо надання дозволу на операцію. Нині на розгляді перебувають дві справи.

 

Коментар головного сексопатолога МОЗ України Ігоря Горпинченка:

У світі існує підхід, що слід розрізняти “істинний” та “несправжній” транссексуалізм. Істинний транссексуал ще в ранньому віці – з 3 – 4 років – відчуває свою належність до іншої статті, іншими словами в “чоловічому” тілі живе жіночий дух, і навпаки.

Несправжні транссексуали – це ті хворі, які мають різні психічні відхилення. Для того, щоб відділити істинних від несправжніх транссексуалів, якраз і діє Комісія зі зміни статті при МОЗ, до якої входять провідні українські спеціалісти – сексологи, андрологи, урологи, гінекологи, пластичні хірурги, психіатри й соціальні працівники, – розповідає лікар.

За його словами, на першому етапі, бажаючий змінити стать стає упродовж року на облік у сексолога за місцем проживання. Пацієнта зобов’язані обстежити на різних рівнях – гормональному, психіатричному, урологічному, якщо це жінка – гінекологічному. Розрахунок кваліфікованих спеціалістів зазвичай такий: один сексопатолог на 250 тисяч населення. Слід зауважити, що це делікатна сфера, тому в районному центрі чи селі, як правило, таких фахівців немає.

– Одним із складних етапом для пацієнта є обстеження на стаціонарі в психіатричній лікарні упродовж 30 днів, – продовжує Ігор Іванович. – Уявіть весь жах, коли психічно здорову людину кладуть, грубо кажучи, до “ненормальних”. Років п’ять тому я пропонував організувати такий диспансер у нашому центрі (Українському інституті сексології та андрології – ред.), щоб пацієнти не бігали від однієї лікарні до іншої, здаючи різні аналізи. У цьому центрі все б було централізовано й пацієнти перебували б постійно під наглядом двох-трьох психіатрів. Однак Антикорупційний комітет відхилив цю ініціативу, і зараз психічно здорових людей продовжують класти в психлікарню.

Як зауважує далі лікар, після обстеження й отримання остаточного діагнозу всі документи надсилаються до комісії на розгляд справи за адресою Київ, вул. Смоленська, 8. Зазвичай, люди, які приходять на комісію, не дочекавшись відповідного рішення, самі змінюють свою стать: вони змінюють одяг, стиль поведінки, самі призначають собі гормональні препарати, готують себе до найскладнішого етапу в житті транссексуалів – соціальної адаптації.

І ось тут не все так оптимістично, як пишуть деякі ЗМІ, – коментує Ігор Іванович. – Коли я читаю, що був Михайло, а став Марією, досягнув успіху в бізнесі й високого становища – це скоріше виняток з правила. Тому що ми, лікарі, спостерігаємо ту трагедію, в якій опиняються сама людина, її сім’я та близькі.

На жаль, за 15 років, що я є в складі комісії, був один єдиний випадок, коли ми помилилися – чоловікові змінили стать, та він не встиг провести повну хірургічну корекцію. Через 10 років він прийшов знову до нас і зі сльозами на очах просить, щоб “ми повернули його назад”. Для нього ці десять років були жахом – коли він пішов з однієї статі й не повернувся в іншу… До нас він прийшов зі своєю коханою дівчиною. Вона знає його історію, вона його зрозуміла, вони мріють створити повноцінну сім’ю, хоча в нього вже немає статевих органів. І це трагедія. Це свідчить про те, що Комісія до кінця не розібралася.

Тож коли до нас приходять уже зовнішньо змінені під дією гормональних препаратів, але ми маємо сумніви, то в цій ситуації краще обрати менше “зло”, аніж назавжди скалічити людину, – підсумовує Ігор Іванович.

Відстояти право на життя

Право на зміну документів ще до операції – саме таку точку зору обстоюють представники громадських організацій, що опікуються транссексуалами, – “Інсайт” (діє з 2008 року) й “Перехід” (зареєстрований в 2011 році).

Феномен транссексуальності єдиний у всьому світі. Так чому ставлення до цього феномену таке диференційоване? – розмірковує мій співрозмовник Тимур Лисенко, координатор трансгендерного напрямку “Інсайту”. – Якщо лікарі (зокрема комісія) бояться зробити рокову помилку, чи не логічніше було б вчинити так, як у Білорусії – людині дають можливість рік пожити за новими документами без хірургічної корекції. Тільки після того, якщо їй комфортно, вона залишається при документах і проводить операцію, якщо ні – тоді проводяться інші процедури. До слова, Білорусь у нас вважають консервативною й тоталітарною державою… – І далі продовжує: Для держави зміна документів – це надходження в бюджет зайвих 500 грн. А для транссексуала – це можливість повноцінно жити.

Як зауважує Оксана Покальчук, юристка “Інсайту”, нині у світі точиться гостра дискусія, чи варто транссексуальність виводити із класифікації хвороб. Якщо це хвороба, то її лікування має покриватися державою. Із цієї точки зору деякі правозахисники стверджують, що є смисл залишити діагноз.

В Україні, за словами Оксани Покальчук, це має зовсім інший характер – трансексуальність розглядається з того боку, що це хворі люди, психічно неврівноважені, тому їх і не беруть на роботу:

“Про жодну допомогу з боку держави годі говорити – усе лікування, хірургічна корекція, гормонотерапія та реабілітація відбуваються за рахунок пацієнта”.

Також у людини, яка має такий діагноз, автоматично забирається багато інших прав – їй забороняється мати біологічних дітей, вона змушена пройти обов’язкову стерилізацію, не має право всиновлювати дитину. Із таким діагнозом виникають складності із воєнкоматом та при перетині кордону. Ця людина постійно перебуває в пригніченому стані: думає, що сказати, коли зупинить міліція, чи коли потрібна довідка з ЖЕКу. Часто після “переходу” вони змушені перебиратися в чуже місто, де їх ніхто не знає, десь підробляти, щоб якось вижити…

Єва готова йти тим складним шляхом, щоб почувати себе повноцінною людиною. Але для того, щоб хоча б мати право на соціалізацію, їй необхідні нові документи. Вона пройшла комісію, отримала дозвіл на операцію, та поки в неї не буде роботи, їй годі сподіватися на хірургічну корекцію.

Проведення операції часто буває неможливим не тільки за браком грошей, а й за станом здоров’я. Як у такому разі бути? Так і залишатися в “чужому” тілі й вести подвійне життя чи все життя, зважившись на гормонотерапію, бути на утриманні у своїх батьків і близьких?

 Українська правда. Життя

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: