Терор під виглядом боротьби з тероризмом: як переслідують жителів окупованого Криму

В окупованому Криму Росія продовжує систематичні репресії проти мешканців півострова з метою залякування та придушення найменшого опору. Одним поширених інструментів репресій є звинувачення в тероризмі та сфабриковані справи, за які окупаційні суди призначають найвищі терміни покарання. Найбільша категорія таких справ – це звинувачення в належності до релігійної організації “Хізб ут-Тахрір”. За даними правозахисників, за час окупації Криму переслідувань у справах “Хізб ут-Тахрір” зазнали щонайменше 126 місцевих жителів, більшість із яких – кримські татари. Проте з початком повномасштабного вторгнення справи “про тероризм” вийшли широко за межі релігійних переслідувань мусульман.

Хто ще з кримчан потрапляє під каток “антитерористичних” заходів та наскільки обґрунтованими є звинувачення проти них, читайте в цьому матеріалі.

Побачив “спільників” на слідстві

Володимиру Ананьєву 75 років. У слідчих ізоляторах Криму він перебуває з лютого 2024 року. Згідно з інформацією, яку поширює російська пропаганда, він нібито допомагав диверсійній групі в підготовці замаху на кримського “гауляйтера” Сергія Аксьонова. Однак під час суду з’ясувалося, що зі своїми “спільниками” він познайомився тільки на слідчих діях. Це підтвердила і мешканка Запорізької області Оксана Шевченко, яка вже визнала провину і засуджена до десяти років за цей нібито “злочин”.

Цілком ймовірно, що фігурантом справи літній сімферополець став тільки тому, що довгий час після окупації прожив у Києві. В обвинуваченні багато традиційних для такого сценарію білих плям – де взяв Ананьєв вибуховий пристрій, який “знайшли” в нього під час обшуку, як дізнався маршрут, яким нібито мав пересуватися Сергій Аксьонов, як підтримував зв’язок зі “спільниками”, про існування яких до затримання він узагалі не знав. Відповіді на ці незручні запитання в Південному окружному військовому суді шукати не хочуть – питання підсудного до свідків постійно знімаються, а клопотання відхиляються.

Примітно, що це вже не перший “замах” на Аксьонова, якому рішуче запобігли співробітники ФСБ в окупованому Криму. Роком раніше російський суд визнав винним Ігоря Корчинського за те, що він теж нібито збирався підірвати машину “глави Криму”. Ніяких переконливих деталей, які б указували на реальність таких планів, у відкритому доступі знайти не вдалося. Тільки записані в невідомому місці відеозізнання, отримані за невстановлених обставин.

Зізнання під тортурами

Про те, як з’являються подібні відеозізнання, неважко здогадатися. Наприклад, у справі “групи Підвального”, нібито створеної для замаху на “спікера кримського парламенту” Володимира Константинова, один з фігурантів Кирило Баранник зумів повідомити, що його катували струмом, погрожували зґвалтуванням і вбивством матері. А через кілька днів після того, як він погодився зізнатись у всьому, його знову катували, зокрема “втопленням” – коли на обличчя, накрите тканиною, постійно ллють воду і людина починає захлинатися. Примітно, що від Баранника вимагали зізнатися в підриві залізниці, проте потім на лаві підсудних він опинився в групі “замахувальників” на Константинова.

А в гучній справі про замах на українського нардепа – втікача Олега Царьова є запис, на якому Петро Жицький озвучує свою роль у злочині. Водночас помітно, що в нього садна на губах і, ймовірно, гематома під оком. Крім того, важко пройти повз той факт, що під час затримання він був заявлений як “куратор” замаху, а виконавця ще розшукують. Надалі якимось чином він сам перетворився на “кілера”. І російських суддів цілком влаштували зібрані докази, про які, втім, у відкритому доступі також нічого не відомо.

Мінімум інформації

Зізнання найчастіше є єдиними доказами, представленими у відкритому доступі. Рішення судів у справах про тероризм не публікуються, суть звинувачень представлена лише в пропагандистських ЗМІ з позиції російських силовиків і без будь-яких подробиць, а супутні інформаційним матеріалам відеофайли із затриманнями викликають багато питань і сумнівів.

Наприклад, у справі затриманого громадянина Молдови Євгена Курдоглу, за версією слідства, Курдоглу нібито отримав від “куратора” координати схованки, де виявив саморобний вибуховий пристрій для вибуху на насосній станції в Ленінському районі Криму. Причому вибухівку він залишив у схованці, що начебто вже ставить під сумнів його наміри щось підривати. З доступних незалежній перевірці “доказів” – тільки зізнання самого Курдоглу і три фотографії “схованки”.

Практично аналогічний набір “доказів” спостерігається в справі проти севастопольця Ігоря Судиловського, який нібито планував убити високопоставленого офіцера Чорноморського флоту. Силовики стверджують, що він заклав вибуховий пристрій над входом до під’їзду, де проживав офіцер, і тут же був затриманий на місці подій. Однак на представленому співробітниками ФСБ відео чомусь не показано ні моменту закладання міни, ні факту затримання – тільки конвоювання Судиловського в ФСБ, його зізнавальні свідчення і фотографія нібито знайденого на місці замаху пристрою.

Ще менше подробиць у справі проти Ольги Колкової, яка, за заявами силовиків, отримала від співробітника СБУ завдання виготовити дві саморобні ручні гранати, знайти автомобіль з логотипом Z і визначити час для його підриву. Як справедливо зазначили журналісти сайту “Кавказ.Реалії”, жодних публічних підтверджень висунутих жінці звинувачень не наведено, чи визнала вона провину, не уточнюється.

Без ознак тероризму

Показовим є не тільки відсутність доказів, але й істотне “перекручування” російською слідчо-судовою системою самого поняття тероризму. Здебільшого, коли йдеться про звинувачення кримчан у злочинах терористичної діяльності, там узагалі немає нічого спільного з цим терміном у тому вигляді, як його розуміють у всьому іншому світі. Таких висновків дійшли дослідники “Кримського процесу”, які вивчили судову практику Південного окружного військового суду в подібних справах щодо мешканців окупованих територій.

“Існують досить чіткі критерії того, що можна зарахувати до тероризму. Вони визначені Шанхайською конвенцією. І там, наприклад, окремо зазначено, що замахи на військових або об’єкти, які використовуються в збройному конфлікті, не можуть належати до терористичних діянь. Але російські силовики ігнорують такий підхід і підміняють факти збройного опору окупації зручнішим для себе поняттям”, – зазначили в правозахисній організації.

Також там підкреслили, що досить поширеною залишається практика судових процесів над українськими військовополоненими як над терористами. Це є частиною політики росіян щодо дегуманізації української армії (представлення її бійців як терористів) і виправдання своєї агресії. Крім того, приблизно п’ята частина “терористів” – це люди, які припустилися необережних висловлювань у своїх соціальних мережах і потрапили під каток статті про “пропаганду або схвалення тероризму”.

Загалом, на думку дослідників, російська “боротьба з тероризмом” спрямована на придушення опору в окупованих регіонах і на виправдання власного терору проти місцевих жителів.