“З Костянтинівки люди виходять пішки і йдуть 10 кілометрів, бо кожна машина є ціллю”: волонтер Богдан Зуяков про евакуацію біля лінії фронту
У прифронтовій Костянтинівці на Донеччині сьогодні майже не залишилося відчуття тилу. Лінія фронту наблизилася настільки, що місто живе під постійним прицілом – не лише артилерії чи авіації, а передусім дронів. Війна тут змінила свою тактику: небо стало головною загрозою, а кожна машина – потенційною мішенню. Розбиті автівки вздовж доріг перетворилися на мовчазні свідчення того, що шлях евакуації може стати останнім.
Для волонтерів це означає одне: жодної гарантії на повернення. Евакуація більше не схожа на ризикований, але прорахований виїзд. Це – кілька секунд на рішення, коли в небі зависає FPV-дрон, це постійне сканування горизонту й інстинктивний страх підняти очі вгору. Російські безпілотники контролюють десятки кілометрів тилу, атакують цивільні авто, б’ють по логістиці й спеціально полюють на машини з гуманітарними наліпками.
26-річний волонтер із Краматорська Богдан Зуяков – один з тих, хто попри надзвичайний ризик продовжує їздити. Його шлях почався з розвантаження гуманітарних фур у перші дні повномасштабного вторгнення, а згодом переріс в евакуацію людей з-під обстрілів. З 2023 року він з командою повністю зосередився на вивезенні цивільних, які до останнього відкладали рішення покинути свої домівки.
У грудні під час однієї з таких місій його автівку атакував російський дрон. Загинув волонтер з Харкова, а сам Богдан та його напарник отримали поранення. Попри 27 уламків у тілі та складну реабілітацію він повертається до волонтерської роботи.
У розмові зі ZMINA він розповів про “війну дронів”, про Костянтинівку як “цвинтар знищених авто” і про те, що, поки людям потрібна допомога, він буде їхати. Навіть якщо кожен виїзд – це крок поряд зі смертю.
Коли привозимо їжу, воду, ліки – це добре, але люди не хочуть евакуюватися
З початку повномасштабного вторгнення ви почали займатися волонтерством, зокрема допомагали людям з гуманітарною допомогою. Як і чому перейшли в евакуацію цивільних із прифронтових населених пунктів?
Почалося все з дитинства, я представник активної молоді. Ми завжди з братом брали участь у спортивних, розважальних заходах, міських фестивалях. Першого дня повномасштабного вторгнення побачили пост від Краматорської міської ради, що треба допомога хлопців, приїхали на допомогу. Починалося будівництво блокпостів, укріплення адміністративних будівель, потім приїжджали фури з гуманітарною допомогою – ми допомагали розвантажувати.
Почали їздити до прифронтових селищ. Знайшли автомобіль, приходили до організації, просили пакети гуманітарної допомоги й відвозили їх до селищ. Фронт тоді проходив річкою Сіверський Донець. Ми возили гуманітарку за кілометр-два від фронту. З часом усе це масштабувалося. І в якийсь момент люди, коли ми привозили їм гумдопомогу, підходили й питали, чи можемо ми їх вивезти. Ми забирали людей і вивозили їх до Краматорська. До початку 2023 року ми возили гуманітарну допомогу, інколи людей. Вже з 2023 року почали повноцінно працювати в напрямі евакуації.
Коли привозимо їжу, воду, ліки – це добре. Але люди не хочуть евакуюватися. А ми ризикуємо заради них. Зрозуміли, що треба їх більше вивозити, ніж давати надію, що вони зможуть пересидіти війну. З 1 січня 2023 року ми почали повністю віддаватися процесу евакуації. На другий план змістили гуманітарну допомогу. Привозимо лише воду і їжу для собак і котів.
Станом на 2026 рік чи охочіше люди виїжджають?
Все залежить від ситуації на фронті або засобів ураження. Якщо раніше ми вивозили людей, які потерпали від артилерії, мінометів, то зараз це перейшло у війну дронів. Дрони контролюють тил на 10 кілометрів. Це дуже небезпечно, майже неможливо проїхати, як зараз у Костянтинівці. Люди керуються безпековою ситуацією. Костянтинівка – цвинтар знищених машин. Люди бачать, що їх атакують дрони, тому виїжджають. Дуже багато обстрілів КАБами. Інтенсивна евакуація починається перед зимою.
Волонтер із Краматорська Богдан Зуяков. Фото з його сторінки у фейсбуціУ Костянтинівці війна показала, що в якийсь момент кожна машина стала ціллю для російських дронів, кожна потерпала від обстрілів. Я б з радістю відійшов від цих справ, якби побачив, що людям не потрібен. Я буду цьому дуже радий. Дуже чекаю кінця війни, щоб ми могли видихнути і вже більше ніколи не бачити дронів, артилерії. Хоча зараз дуже складна евакуація, ми щоразу бачимо смерть, ми біля цієї смерті ходимо, але поки людям потрібна допомога, ми будемо робити все, що в наших силах. Ми повинні захистити тил.
Слава не встиг вистрибнути з машини, тому загинув
Ваша евакуаційна автівка потрапила під ворожий обстріл на Різдво минулого року. Розкажіть, як це було і що загалом тоді сталося?
Ми їхали втрьох на евакуаційну місію з порятунку дідуся. Йому напередодні ввечері відірвало руку дроном. Це було 24 грудня. І ми поїхали одразу по нього. Виїхали близько сьомої ранку. Був я, Едуард Мельников – мій напарник – і волонтер з Харкова В’ячеслав Ільченко. Ми розуміли, на що йдемо, наскільки це небезпечно. У якийсь момент, коли ми їхали в Костянтинівці, побачили дрон, який злітає або знизу заходить. Це був “ждун”. У нас було секунди дві-три максимум. Я сказав хлопцям стрибати й почав гальмувати. І, коли вистрибував з машини, пролунав вибух. Нашу машину розбило. Я водій, позаду мене сидів Едуард. Він не встиг зреагувати й вистрибнути з машини, але згрупувався. Побачили, що в нього на нозі кровотеча. Почали обробляти йому рану.
Я зауважив, що не бачу В’ячеслава. Хоча, коли стрибав, бічним зором помітив, що Слава збирається також стрибати. Але він не встиг цього зробити й загинув, бо йому потрапило прямо в голову. Шансів у нього не було зовсім. І в цей момент я зрозумів, що в мене теж якесь поранення на спині, та не знав, наскільки серйозне. Зрозумів, що там починається кровотеча.
Так сталося, що назустріч нам виїхала військова машина, ми її одразу пригальмували й зрозуміли, що нам терміново потрібно до лікарні. Ми не знали, наскільки наш з Едуардом стан критичний. Ми залишили машину і Славу в Костянтинівці, а самі евакуювалися до Дружківки. Там нас перехопила поліція і доправила до лікарні, де вже повитягали уламки з тіла. Ми вийшли з лікарні, зустрілися з командою Слави, розповіли, що трапилось, і вирішили туди їхати, дістатися до машини, де це все сталося, щоб забрати його.
Автівка волонтера, яка постраждала внаслідок російського обстрілу. Фото з фейсбук-сторінки Богдана ЗуяковаМи вчотирьох на машині знову поїхали до Костянтинівки на те саме місце. Тільки зараз я усвідомлюю, як нам було боляче і тяжко. Ми дуже важко діставалися до машини, де загинув Слава. Зупинялися кожні 100–200 метрів і моніторили наявність дронів, проходили з рушницею про всяк випадок. Дорога в нас забрала годину, хоча раніше ми її проїжджали за п’ять хвилин. Ми змогли евакуювати машину, вона була на ходу. Це був найжахливіший день, коли ми і самі були поранені, і бачили загибель волонтера. Нам вдалося виїхати до Дружківки й потім повернутися додому. Дід, якого ми хотіли евакуювати… Я досі не знаю його долю. Думаю, що його не врятували, тому що він до лікарні не надходив і, найімовірніше, також загинув у Костянтинівці, не дочекавшись нас.
Як ти зараз себе почуваєш? Який стан в Едуарда?
Я не скажу, що добре, але й не скажу, що жахливо, бо ми живі. Ми постраждали, є багато ушкоджень. У мене в лікті уламки, в попереку, лівій нозі. 27 дірок усього було по всьому тілу. У напарника компресійний перелом хребта й уламки в обох ногах. Багато дрібних, дуже болючих уламків.
Також зараз ми боремося за своє здоров’я в плані бюрократії, адже все ж таки складнувато отримати належні послуги в Краматорську. У нас не так багато лікарів, які можуть прийняти, тому доводиться довгу чергу чекати. Я, наприклад, потрапив перший раз до травматолога десь через два тижні після поранення. Мій напарник також. Ми дуже довго мучилися від болю, поки не отримали хоча б рецепт, що нам робити далі. Зараз ми відновлюємося. Все продіагностували. Тепер потрібен час, щоб відновитися повноцінно і продовжувати свою роботу.
Зараз ти продовжуєш займатись евакуацією чи поставив цей процес на паузу?
Ми продовжуємо займатись евакуаціями. Але це все ж таки більше пауза. Наше здоров’я не дозволяє, як раніше, 24/7 бігати з бронежилетами. Вже тижнів два ми продовжуємо евакуацію. Їздимо зараз у “лайтові” місця, де бронежилет можемо не вдягати. На заявки неекстреного реагування.
Волонтер Богдан Зуяков під час евакуації. Фото з фейсбук-сторінки Богдана ЗуяковаЗараз спілкуюся з людьми, які з Костянтинівки йдуть пішки, то вони не завжди цілими виходять, дуже багато поранених
Як би ти описав ситуацію, яка зараз відбувається в Костянтинівці?
Ситуація кардинально змінилась останніми тижнями. Росіяни вже давно почали нарощувати інтенсивність дронів. Зараз до Костянтинівки ніхто з моїх знайомих волонтерів не може заїхати. Це неможливо. Росіяни повністю перекрили шляхи до Костянтинівки дронами, розбитими дорогами. Вони сильно б’ють по логістиці. Кожну машину, яка намагається заїхати до Костянтинівки, б’ють.
Я зараз спілкуюся з людьми, які з Костянтинівки йдуть пішки, то вони не завжди цілими виходять, дуже багато поранених. Дрони б’ють абсолютно по всіх цілях. Щодо автомобілів – узагалі нереально заїхати до Костянтинівки. Якщо й заїдеш, то не факт, що звідти тобі дадуть виїхати. Вийти пішки – це один з варіантів. Через військових можна спробувати, якщо вони зможуть на броні вивезти. Але це також дуже-дуже ускладнено. Основна кількість людей зараз виходить пішки. Просто йдуть десь 10 кілометрів. І далі вже, коли з’являється зв’язок, одразу телефонують, ми тоді виїжджаємо назустріч до них. Не кожна людина доходить до евакуації. Це дуже небезпечно, але це єдиний шанс на виживання.
Як ви отримуєте заявки на евакуацію? Хто переважно до вас звертається: самі люди чи їхні родичі?
Загалом ми отримуємо заявки на евакуацію від самих людей або ж їхніх родичів. Кожна заявка – це щільний опитувальник, який людина проходить, щоб евакуюватися. Якщо телефонують рідні за когось, ми завжди питаємо, чи був зв’язок з ними, чи вони точно готові виїжджати, коли вони з ними востаннє спілкувалися щодо евакуації, щоб повністю зрозуміти ситуацію, щоб не було такого, коли ми приїжджаємо, а людина каже, що нічого не знає і евакуюватися не буде.
Якщо людина телефонує самостійно щодо евакуації, то там менше запитань. Ми питаємо вулицю, як її звати, щоб перевірити, чи реально це людина, чи реально вона там живе, і виїжджаємо.
Але якщо приїжджаємо і людина відмовляється їхати, ми ніколи не вмовляємо через небезпечну ситуацію з дронами. Ми не можемо залишатися довго на одному місці.
У небі постійно є дрони, які не дають часу на вмовляння, на довгі збори. Треба виїжджати одразу. Раніше ми могли вмовляти, коли не було стільки дронів, коли була артилерія і ми ще якось могли проїхати.
Волонтер Богдан Зуяков під час евакуації. Фото з фейсбук-сторінки Богдана ЗуяковаЩоб волонтери могли вивозити людей безпечно, потрібні коридори й участь військових тієї сторони, а цього немає
Як ви переосмислили останні евакуації, зокрема тоді, коли потрапили під ворожий обстріл? Чи змінили правила безпеки?
Мало часу минуло, ми не повернулися на евакуацію в Костянтинівку. Є більше страху, більше уваги до неба. Якщо раніше ми бачили дрони, якось усе-таки більше з холодною головою до цього ставилися. Зараз, коли бачу дрон, згадую, що того дня було. Усвідомили, що треба змінювати безпеку, але поки не знаємо як. Немає повноцінного захисту в евакуаціях.
Треба, щоб волонтери мали змогу евакуювати людей безпечно. І в цьому мають брати участь військові тієї сторони. У нас повинні бути безпечні коридори, щоб ми могли вивозити людей. Цього немає. Вони ведуть полювання за наліпками гуманітарних організацій, волонтерами. Зі змін, які ми винесли після трагічного обстрілу, у нас буде броньоване авто, до цього ми їздили просто на звичайній легковій машині. В усьому є свої плюси й мінуси в плані мобільності, захисту. Можливо, це будуть якісь сіткомети – засоби проти дронів, щоб, коли на нас летить дрон, ми могли його знешкодити.
А як щодо РЕБів? Чи думали їх використовувати?
Ми розглядаємо можливість тримати в руках зброю. Треба не тільки РЕБи. Це взагалі необхідність зараз. Дронів дуже багато літає. І все, що дає захист, – необхідність: хоч це аналізатор дронів, щоб бачити їхній сигнал, хоч це РЕБ або просто якась сітка, наліпка, що ми гуманітарна організація або преса. Зараз дуже активно розглядаємо можливість брати рушницю, тому що це активний захист проти дронів. Треба будь-що, що може нас захистити.
Багато людей, яких ми вивозили, телефонують і розповідають, як у них склалося життя через пів року, рік. І це надихає
Які історії евакуації тобі найбільше запам’яталися?
Кожна евакуація – це унікальна історія, яка чіпляє і надає сил на подальші евакуаційні рейси. У мене в грудні з Костянтинівки було евакуацій поранених та загиблих більше, ніж повністю неушкоджених людей. І навіть ця жахлива статистика для мене є показовою в плані того, що ми робимо і наскільки це важко. Ми дуже багато вивезли поранених людей. Відірвані кінцівки – це не весь жах, який ми бачили. Останній місяць дрони постійно лупили людей, ми ж їх рятували. І кожна евакуація – новий досвід і розуміння того, наскільки все актуально і вчасно, якщо ти врятував когось. Коли ми рятуємо поранених – це найбільше досягнення. Багато людей, яких ми вивозили, телефонують і розповідають, як у них склалося життя через пів року, рік. І це неймовірно надихає.
Після евакуації загиблих як переживаєте такі моменти?
Це щоразу дуже важко, але ми адаптуємося до всього. Переломним моментом у моєму житті був залізничний вокзал у Краматорську. Ми тоді брали участь в усуненні наслідків: носили поранених, загиблих, надавали першу допомогу. У той момент моя психіка зрозуміла, що таке смерть і наскільки війна жахлива. З кожним роком ми загартовували себе і бачили все по колу: смерть і поранених. Це вже буденність, яку ми приймаємо. Це важко, але це наше життя.
А як тримаєтесь і тримаєте свою психіку в нормі?
Життя я бачу завдяки дружині. Хоча, на жаль, не дуже багато часу можу їй приділяти через дуже інтенсивну допомогу людям. Але однаково я повертаюся щодня додому, дружина допомагає з усім упоратися, я абстрагуюся від усього. І для мене це як пігулка нормального життя. Просто прогулянки – це дуже круто. Просто повернутися до свого нормального життя, яке було до війни, – це надає неабияких сил для життя. Спорт також відвертає увагу від усього, надає нових сил. Щось дає сил, щоб жити, насолоджуватися життям і абстрагуватися від усього цього.
Волонтер Богдан Зуяков відновлює пошкоджене внаслідок російських обстрілів житло містян. Фото з фейсбук-сторінки волонтераА що надає тобі сил і мотивації саме для евакуації цивільних з небезпечних прифронтових зон?
Це люди, яких ми вивозимо, історії, які нам доводиться з цими людьми переживати. Якісь обстріли, які пройшли поруч та не зачепили. І люди, які телефонують і кажуть, наскільки їхнє життя вдалося змінити через нашу допомогу. Це все надає нам розуміння, що ми саме там, де потрібні, і що нам треба продовжувати свою роботу.
Але я займаюся не лише волонтерством у напрямі евакуації, у нас дуже багато роботи в Краматорську. Ми відновлюємо вікна, дахи тих, хто постраждав унаслідок російських обстрілів. Ми намагаємося максимально допомогти людям, наскільки вистачає сил. І кожна історія дає розуміння, що ми саме в цей час, саме на тому місці, на якому повинні бути. І ми це можемо. Великий дар – допомагати людям, не в кожного він є. Я вважаю, що в мене є дар допомогти людям, і я всі свої сили віддаю на це, тому що я це можу.
Як ти відновлюєшся після поранення?
У планах повернутися до повноцінного процесу евакуації, як це було раніше. Все буде видно за нашим станом. Чи зможе мій напарник повноцінно їздити зі мною, чи зможу я повноцінно їздити. Ми ще цього не знаємо. Я зараз дуже нечасто вдягаю бронежилет, і моя спина не дуже готова до цього, але ми подивимося з часом, як це буде. Хочеться продовжувати надавати допомогу людям. Зараз Дружківка потерпає не менше, ніж Костянтинівка. Там також потрібна допомога. Хоча ситуація легша, але люди однаково їдуть. І ми будемо допомагати обов’язково.
