Свідчення Олени Лисенко про окупацію Криму: “Я боялась, що мене вб’ють, а дитина залишиться сиротою”

Дата: 06 Червня 2021
A+ A- Підписатися

У неділю, 6 червня, рідні, друзі та колеги прощаються з Оленою Лисенко, правозахисницею Кримської правозахисної групи, життя якої обірвалося через ускладнення, спричинені ковідом. Процесія прощання відбудеться о 12.00 дня в малій залі центрального корпусу на вул. Байкова, 16, у Києві. 

35 років Олена прожила в Керчі, де працювала головною редакторкою ТРК “Бриз”. Вона любила рідне місто двох морів та керченські пляжі. Рідні та друзі відгукуються про неї як про cвітлу, добру, чуйну, веселу, мужню та наполегливу людину. Після окупації Криму Олена переїхала до Києва, де працювала на Громадському радіо, а згодом – у Кримській правозахисній групі. Правозахисниця документувала та збирала факти порушень прав людини в тимчасово окупованому Криму, розповідаючи про це українській та міжнародній громадськості.  

ZMINA глибоко сумує через передчасну смерть Олени та висловлює щирі співчуття її рідним, близьким та колегам. Цього дня ми згадуємо її пам’ять, і на згадку про Олену Лисенко публікуємо її свідчення, які вона дала Українському інституту національної пам’яті, про початок російської окупації в Керчі.

На початку 2014 року, ще до всіх подій російської окупації Криму, до нашої редакції приходили люди, які називалися російськими юристами. Їх приводили проросійські активісти. Ці люди хотіли дізнатися, якою мірою ЗМІ, яким на той час у Керчі керувала я, готовий оприлюднювати різноманітні вкидання інформації.

Разом із проросійськими активістами вони намагалися через нас пропхати інформацію про те, що вони зупинили в Криму автобус із “бандерівцями”, які начебто прямували до Керченської поромної переправи, а звідти хотіли потрапити до Сочі, щоб зірвати олімпіаду, палити там шини. Таку інформацію ці люди потім розносили кримськими ЗМІ. Ми тоді повідомляли про це з посиланням на ще українську міліцію, яка це спростовувала. Не було жодного автобуса і жодних “бандерівців”. Але вже тоді я звернула увагу, що з журналістами в нас працюють якісь непрості люди. Тепер я розумію, що ці люди могли бути засланими, щоб розвідувати ситуацію на півострові.

Із самого початку російського захоплення Криму хтось намагався спалити мій автомобіль. Цьому передувала низка погроз, що приходили на електронну скриньку нашої редакції від представників проросійських сил, які на той момент захоплювали владу в Керчі.

З представниками ФСБ та російськими “козаками”, які маскувалися під так звану “кримську самооборону”, у мене була незабутня зустріч під час захоплення ними Керченської поромної переправи. Того дня група людей з автоматами та в балаклавах заблокувала переправу, відсторонивши від роботи працівників та українських прикордонників. Разом з колегою я приїхала на місце подій. Там було багато озброєних людей без розпізнавальних знаків і я побачила чоловіка, який був одним з тих, хто керував операцією із захоплення Керчі.

Я впізнала його, бо вже зустрічалася з ним раніше, під час знімання біля українських військових частин. Там він керував російськими силами та вів перемовини з українськими військовими. Мені він розповідав, що приїхав з Росії. Цей чоловік також упізнав мене. У цей час неподалік нас з’явилася літня жінка, яка почала розпитувати працівників переправи, чи все добре з молодими українськими прикордонниками-строковиками. Ті їй відповіли, що строковиків на переправі немає, усі працюють за контрактом і що всі живі та здорові. Я підійшла і знімала цю розмову на відео.

У цей момент до мене підійшов той чоловік-офіцер і сказав, що тут не можна знімати. Я за звичкою українських часів почала розпитувати, на якій підставі він забороняє знімати. Тоді він махнув рукою і до нас підбігло близько восьми людей, переодягнених під козаків. Я кажу “переодягнених”, бо не вірю, що це були справжні козаки. Вони теж були немісцеві, з яскраво вираженим російським акцентом. Окрім козачої форми в них були нагайки. Таких самих я теж бачила біля українських військових частин. Думаю, їхня роль полягала в тому, щоб зберегти імідж “вєжлівих людєй” російським військовим. Щоб показати, що російські військові не б’ють журналістів, не викрадають активістів тощо. Для цього були ці ряджені веселуни.

Ці “козаки” підбігли до нас і почали штовхати до виходу. Через те що свій автомобіль ми залишили за 200–300 метрів від в’їзду до поромної переправи, нам довелося йти цю відстань у супроводі цих людей. “Козаки” жорстко штовхали мого колегу, який ішов за моєю спиною й узяв весь удар на себе. Водночас ці люди дуже грубо говорили нам, що ми тут ніхто і ні на що не маємо права. У мене навіть зберігся запис цієї розмови.

Те, що ми відчували тоді, неможливо передати словами. Мало того, що тебе гонять семеро-восьмеро агресивних людей, навколо ще й стоять російські військові з автоматами та військова техніка. З нами могли зробити що завгодно, і допомогти було б нікому.

Поки ми йшли, я плакала, бо було дуже образливо і принизливо. Я крізь сльози говорила, що не можу бути ніким у своєму рідному місті, що тут народилася і я донька радянського офіцера. Можливо, це якось допомогло. Нас не побили й не забрали техніку. Так нас доштовхали до автомобіля й відійшли. Але один з цих людей повернувся. Я подумала: “Ну все, зараз відберуть фотоапарат або відеокарту”. Але він лише сказав: “Вибачте!” 

Активніше за інших нас пресував і говорив, що ми ніхто, їхній отаман. За кілька днів я дізналася, що він помер на Керченській переправі від інфаркту. Вперше в житті я зраділа чужій смерті. І було соромно від цієї думки.

Ці “козаки” не були “кримською самообороною”, як кажуть російські офіційні особи. Вони навіть не були кримчанами. Я чула відчутний російський акцент, це були люди десь із Центральної Росії, навіть не з Кубані, бо там більш український акцент. Вони прибували до Керчі у звичайному одязі, потім перевдягалися в наших храмах Української православної церкви Московського патріархату, після чого їх автобусами розвозили по всьому Криму.

Мені відомо, що ці ряджені під час “референдуму” побили керченську журналістку, яка працювала в газеті, що належала тодішньому мерові міста Олегу Осадчому. Ця журналістка підтримувала захоплення Криму і прийшла на виборчу дільницю ще до її відкриття, щоб зняти якийсь ексклюзив. І ці “козаки” мало того, що не пустили її на дільницю, ще й побили та розбили її фотоапарат. Після цього в неї був шок. Вона потім узагалі пішла з професії.

Після всіх цих подій я кілька місяців прожила в суцільному страху. Мені постійно надходили повідомлення з погрозами розправи. Навіть один зі співробітників моєї редакції, який підтримав російську анексію Криму, також погрожував здати мене ФСБ.

Найбільше мені було страшно за сина, якому на той час виповнилося 12 років. Я дуже боялася, що через мене розправляться з ним. Також боялася, що мене з чоловіком уб’ють, а наша дитина залишиться сиротою.

А ще за рік я вирішила покинути Крим. Не могла змиритися з цією несправедливістю. Бо все ж таки є на світі якісь моральні закони, є заповідь “Не вкради!”. Крим украли брутально, незаконно та несправедливо.

Також я поїхала з дому заради свого сина, бо хочу для нього кращої долі, ніж життя на окупованій території. Хоча мені важко далося це рішення, бо там, у Криму, лишилися кілька дорогих мені людей, житло та могили батьків.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: