Сам собі пан і ворог. Що стримує свободу слова українських журналістів

Дата: 21 Жовтня 2019 Автор: Марта Кобринович
A+ A- Підписатися

Воєнний конфлікт не лише виклик для журналістів із погляду стандартів роботи, а й істотне тематичне обмеження.

Це головний висновок дослідження свободи слова, яке провели Центр прав людини ZMINA спільно з Фондом “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва та Українським незалежним центром політичних досліджень.

Понад половину журналістів, які взяли участь в опитуванні, зізналися, що війна на сході примушує їх вдаватися до самоцензури в роботі з чутливими темами. Крім того, дослідження показало, що найбільшим цензором є не державна політика чи інституції, а власники ЗМІ.

“Третина журналістів стикалися з цензуруванням, яке аргументували непопулярністю позиції в суспільстві. Мовляв, журналістської роботи не зрозуміють певні групи людей. Також таким поясненням є війна. Самоцензура в умовах конфлікту – це виклик, і дослідження свідчить, що в умовах конфлікту вона зростає”, – коментує результати дослідження аналітик Фонду “Демократичні ініціативи” Андрій Сухарина.

Якщо замовчувати табуйовані теми, білі плями заповнить викривлена реальність

У 2016 році журналістка “Громадського” Анастасія Станко спільно з оператором Костянтином Реуцьким знімали матеріал про бої в промзоні Авдіївки. Тоді ж із ними була російська журналістка, спеціальна кореспондентка “Новой газеты” Юлія Полухіна. Після виходу матеріалів у цих ЗМІ журналістів “Громадського” звинуватили в тому, що вони розсекретили позиції української армії, а російську журналістку начебто видали за свою колежанку.

“Ми досі судимося з Міністерством оборони і СБУ. Намагалися налагодити діалог, але під час цього процесу мені сказали: “Ми, взагалі-то, могли проти вас відкрити кримінальну справу. Це ж стаття серйозна. Але ми цього робити, може, й не будемо. Ну, побачимо”. Врешті вони вирішили публічно не судитися з журналістами і не відкривати справу. Але це була пряма погроза. В нас як організації досі не дуже теплі стосунки з СБУ, хоч там уже інше керівництво”, – розповіла Настя Станко під час презентації дослідження на 26 BookForum у Львові.

Вона також повідомила, що чимало її колег, особливо з донецькою та луганською пропискою, отримували погрози від представників спецслужби. Мовляв, якщо вони писатимуть матеріали, які показуватимуть українську армію в негативному світлі, то їх можуть притягнути до відповідальності за сепаратизм. Тому такі теми, як, наприклад, мародерство українських військових, досі залишаються в шухляді.

“Чим більше ми про щось не говоримо, тим більша недовіра між нами й аудиторією. Ми так фрагментуємося. Навіть історія успіху Анатолія Шарія – це теж через те, що журналісти не виконали свою роботу. В інформаційному просторі з’являється така біла пляма, яка викривляє реальність. Шарій задовольняє запит частини людей, які думають, що вони не можуть отримати правдиву інформацію від справжніх медіа, а тільки блогер може розповісти, що ж справді робить українська армія. Якби ми працювали краще, якби не було табуйованих тем, була б більша довіра зараз у медіа”, каже Настя Станко.

Згідно з результатами опитування, 12% журналістів вважають цензуру ЗМІ системним явищем, а 68% респондентів думають, що вона є тільки в окремих медіа. Найбільше журналістів (94%) вважають власників ЗМІ головним цензором. Що також важливо, майже половина респондентів назвала самоцензуру журналістів обмежувальним чинником у роботі з певними темами.

Зокрема, 26% опитаних журналістів вважають, що в Україні є теми, які не можна піднімати в ЗМІ.

Серед них: негативне висвітлення життя і діяльності українських військових; життя на окупованих частинах сходу України; порушення прав кримчан; корупція в правоохоронних органах і корупція високопосадовців, пов’язані із ситуацією в зоні конфлікту; все, що стосується державної таємниці.

Також, вважають журналісти, дуже мало розповідають про те, що робиться з людьми, які пройшли війну, в мирному житті. Тобто є успішні історії, а про загрозу, яку становлять люди з травмованою війною психікою для суспільства і оточення, майже немає.

Серед інших тем, на які може поширюватися самоцензура, називали ідеї націоналізму та ліві ідеї, церковну політику, сексуальну орієнтацію та сексуальну освіту в школі, суїцидальні теми та негатив про власника.

Ілюзія добра

В опитуванні Центру прав людини ZMINA взяло участь понад 100 журналістів з усієї України. Заповнити анкету могли журналісти різних видань, незалежно від того, дотримуються вони стандартів чи ні.

“Це дослідження – така собі середня температура по палаті. Мене здивувала висока оцінка свободи слова – 7,6 з 10 можливих. У дослідженні 2017 року ця оцінка була на рівні 6,2 бала. Мені здається, це пов’язане з тим, що зараз не така інтенсивність конфлікту. Втім, ці цифри не дуже сходяться зі світовими рейтингами”, каже голова Центру прав людини ZMINA Тетяна Печончик.

Тим часом у новому рейтингу від організації “Репортери без кордонів” за рівнем свободи слова Україна посіла 102-ге місце серед 180 країн, що на сходинку нижче, ніж було торік. А згідно з кількома останніми рейтингами свободи слова від міжнародної правозахисної організації Freedom House, Україна є частково вільною країною.

Директор представництва Freedom House в Україні Метью Шааф, пояснює це частково тим, що на державному рівні заборонено низку російських сайтів, а також намаганнями впровадити законопроєкт №6688, який передбачав блокування інтернет-сайтів без рішення суду, лише на вимогу СБУ.

“Українська державна політика останні кілька років іде врозріз зі світовою практикою. Наприклад, закон про декомунізацію, заборони на російські культурні продукти. На думку нашої організації, вони непропорційно обмежують свободу інформації, художню та академічну свободу. У них немає чітких критеріїв дозволеного та недозволеного”, — каже Метью Шааф.

Крім того, за його словами, великою проблемою для України залишається фізична безпека журналістів. Інститут масової інформації вже зафіксував понад сотню порушень прав журналістів у 2019 році. Статистика розслідування злочинів проти журналістів досі дуже низька. Це ж стосується і дуже гучних справ, наприклад убивства Павла Шеремета.

Тим часом дослідження свободи слова в умовах конфлікту показало, що більш ніж третина журналістів побоюються за власну фізичну безпеку, а 43% респондентів отримували погрози через професійну діяльність від невідомих їм людей, представників бізнесу та криміналітету, громадських активістів. Частина респондентів (5%) отримувала погрози від правоохоронних органів, переважно від поліції та прокуратури.

Фейки і пропаганда: чи можна боротися без репресій?

Викликом для якісної журналістики є й пропаганда та фейки, які під час конфлікту поширюються масово і цілеспрямовано.

І хоча в доповіді “Свобода в мережі” від Freedom House блокування російських соцмереж та сайтів називається непропорційним заходом з огляду на стандарти прав людини, проте автори доповіді визнають значний негативний вплив російських та проросійських пропагандистських ЗМІ на українське медіасередовище і на все суспільство.

Самі ж журналісти під час опитування зазначали, що поширювачів фейків мають притягати до якоїсь відповідальності. За це висловилося 88% опитаних. Щоправда, більшість їх (48%) вважає, що це має бути не кримінальна чи адміністративна, а цивільна відповідальність за позовом особи, щодо якої таку інформацію поширено.

А якщо ж фейки стосуються органів державної влади, то останні повинні мати можливість подавати цивільний позов до суду з вимогою спростування, заборони поширення такої інформації та відшкодування заподіяного збитку.

Утім, 19% опитаних зазначили, що проблема фейків – це проблема дотримання журналістських стандартів, і її мають вирішувати самі ЗМІ та журналісти.

Втім, сьогодні, вочевидь, не всі до кінця розуміють, як має відбуватися ця саморегуляція. І в моменти особливого загострення заклики до саморегуляції можуть нагадувати радше самосуд.

Так, після першої офіційної пресконференції Олега Сенцова та Олександра Кольченка журналіст “Громадського” Богдан Кутєпов написав на своїй сторінці у фейсбуці, що журналістів, які свідомо нехтують стандартами, мають “п**дити” самі ж журналісти, а тих, хто ставить “тупі” запитання, – виводити із зали. Кутєпов назвав це саморегуляцією. Редакція видання “Страна.ua”, яку Кутєпов конкретно згадав у своєму пості, подала заяву до поліції зі скаргою на погрози побиттям та перешкоджання професійній діяльності.

Тоді ж ГО “Громадське телебачення” засудила таке висловлювання, а через кілька днів редакційна рада рекомендувала оголосити Богданові Кутєпову догану із записом у трудову книжку.

Тим часом Анастасія Станко на львівській презентації зауважила, що, на її думку, саморегуляція не допоможе подолати проблему пропагандистських і неякісних медіа. Натомість журналістська спільнота ризикує зациклитися сама на собі.

Журналістка закликала робити більше інформаційних матеріалів про те, хто фінансує медіа та які стандарти порушують журналісти:

“Немає правильних і неправильних журналістів. Я теж багато кому не подобаюся, але це не означає, що мене можна бити. Якщо в когось є претензії, то треба розпочинати дискусію про проблему. Тільки аудиторії мають вплив і можуть карати медіа. Якщо ти погано робиш свою роботу, то люди від тебе підуть”.

Марта Кобринович, ZMINA, для ДТ

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: