Право на зброю: між свободою, життям і смертю

Дата: 06 Листопада 2015 Автор: Вікторія Найдьонова
A+ A- Підписатися

Майдан, анексія Криму, військовий конфлікт на Донбасі змусили українське суспільство замислитись над правом на самозахист і дозволом вогнепальної зброї.

Простіше кажучи, йдеться про можливість носити при собі пістолет.

В Україні питання щодо інших видів зброї, наприклад, мисливської, вже вирішене, і там існує своя процедура дозволу.

А як же бути з дозволом на короткоствольну вогнепальну зброю?

Танці довкола петиції

Петиція, автором якої є голова наглядової ради “Української асоціації власників зброї” Георгій Учайкін, закликає законодавчо закріпити право громадян України на захист. Менше, ніж за тиждень, ця петиція зібрала потрібну кількість підписів для того, щоб її розглянув президент України (за законом про електронні петиції для цього потрібно зібрати 25 000 підписів за три місяці).

Петро Порошенко зазначив, що підтримує механізм електронних петицій, але, ті хто її підписав – ще не все суспільство. Також президент підкреслив, що вільне володіння зброєю підтримують лише 11% відсотків, і він – на боці більшості, тобто тих 82%, що виступають проти.

Аргументи і факти

Як би там не було, але петиція започаткувала широку дискусію щодо цього питання.

Щодо різних аспектів проблеми серед експертів йде запекла боротьба.

Противники дозволу говорять про те, що:

  • зросте рівень насильницької злочинності
  • зброя потрапить до рук злочинців
  • у країнах, де вогнепальну зброю дозволено, часто відбуваються масові вбивства, наприклад, у навчальних закладах
  • правоохоронні органи самі здатні захистити громадян

Прибічники наголошують на тому, що:

  • вільні громадяни мають право захищати себе, свою країну та її суверенітет і незалежність від диктатури, злочинної влади та зовнішньої агресії
  • закон повинен гарантувати громадянину можливість здійснення такого захисту прав і свобод, встановлених Конституцією України
  • існуючий стан правоохоронних органів не забезпечує відповідний рівень безпеки громадян
  • навіть при належному рівні роботи правоохоронців кожна людина має конституційне право на самооборону

Прибічники дозволу вільного володіння зброєю зазвичай наводять в якості аргументів дані досліджень, які свідчать про пряму залежність зменшення вуличної злочинності та реалізації права на зброю. Їхні опоненти, як правило, питають про джерела такої інформації, і часто не отримують чіткої відповіді. Лишається питання і щодо того, чи справді такі дані пов’язані із дозволом зброї, чи все ж таки причина у покращенні економічної ситуації та загального рівня життя населення.

Згадують у дискусіях у якості аргументів і низький рівень довіри до міліції. І те, що зброя вже давно є у злочинців, а у законослухняних громадян її нема. І те, що за кордоном, коли хтось відкриває вогонь у школі чи університеті, то це ж “gun free zone” – територія, вільна від зброї, тобто місце, де злочинець заздалегідь впевнений, що ніхто не буде чинити йому адекватний опір.

Історія хвороби

Як розповідає Павло Фріс, професор, завідувач кафедри кримінального права юридичного інституту Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, до 1917 року Російська імперія мала доволі ліберальне законодавство щодо володіння зброєю. При цьому зброя використовувалася виключно для самооборони, для полювання тощо. Після Жовтневого перевороту більшовики заборонили зброю майже для всіх – окрім представників керівної ланки більшовицької партії та радянського господарського апарату.

Зараз в Україні за незаконне володіння вогнепальною зброєю передбачено кримінальну та адміністративну відповідальність.

У США, Мексиці та Швейцарії право на зброю є конституційним правом громадян. Іноді держава навіть зобов’язує громадян мати зброю, а ті, хто її не має, повинні сплачувати чималий податок на свій захист – як, наприклад, в американському штаті Вісконсін. Обіг короткоствольної вогнепальної зброї дозволено у деяких пострадянських країнах – таких, як Естонія, Латвія, Литва, Молдова.

“Перш за все зброя забороняється в тоталітарних фашистських країнах. Політичний режим цих країн не може допустити будь-якої можливості спротиву своїй діяльності”, – зазначає Павло Фріс.

Міліція не задоволена

За словами Павла Фріса, володіння зброєю в Україні наразі не врегульоване: “За великим рахунком, оце незаконне володіння зброєю – воно теж є під питанням. Чи воно незаконне, якщо закону про зброю немає?“.

Шалений супротив у цьому питанні експерт бачить з боку міліції. Міністерство фактично є монополістом у вирішенні питань отримання ліцензії на право придбання зброї, контролю за зброєю, отримує з цього великі доходи. А тому більш вільний формат поводження зі зброєю міністерству просто не вигідний.

Експерта також обурює, що правоохоронці, аргументуючи свою позицію, кажуть про неготовність українців до вільного володіння зброєю – нібито можна в цьому питанні узагальнювати і говорити про народ в цілому.

Павло Фріс впевнений, що зброя українцям потрібна – зокрема, тому, що російську агресію вдалося зупинити дивом, бо вийшло належним чином озброїти військових після кількох років руйнування структури збройних сил.

Життя або власність?

Експерти, що виступають проти дозволу зброї, розділяють право людини на захист власного життя та право на захист житла та власності. На їхню думку, право на захист власності не може бути реалізовано ціною позбавлення життя іншої людини.

Їхні ж опоненти відзначають, що, по-перше, не завжди йдеться саме про позбавлення життя – швидше про прагнення відлякати нападника, “переконати” його припинити атаку. По-друге, часто під час агресивного нападу озброєного злочинця доволі складно визначити, коли завершується посягання на власність і виникає загроза життю.

Чи зважати на американський досвід?

Закордонний досвід, зокрема закріплення права на зброю у Конституції, не завжди вважають аргументом. Ольга Буткевич, доктор юридичних наук Інституту міжнародних відносин КНУ ім. Т. Шевченка, зазначає, що Конституція США формувалася задовго до формування галузі прав людини, на яку ми маємо орієнтуватися при ухваленні будь-яких законодавчих змін в Україні. Тобто на той час ще не йшлося про становлення права на життя як первинного права людини, яке, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, не може бути обмеженим за жодних умов, навіть через необхідність забезпечення права на самозахист.

Крім того, експертка зауважує, що посилатися на США у питанні дозволу вільного володіння зброєю не варто. Адже ця країна перебуває на більш низькому рівні забезпечення захисту прав людини, зокрема, розуміння права на життя, про що свідчить, наприклад, існування смертної кари.

“Посягання” бувають різні

Ольгу Буткевич також турбує формулювання положення, яке пропонується внести до Конституції України, щодо права на захист у разі посягання на конституційний лад, суверенітет та територіальну цілісність України: “Заклик до повалення конституційного ладу, заклики, які можуть тлумачитись як загроза територіальній цілісності, висловлені на політичних мітингах, з’їздах політичних партій чи інших з’їздах, можна тлумачити як посягання? Безумовно, що так. Проти осіб, що висловлюють ці заклики, може бути застосована зброя? Вочевидь, що ні. Вони мають нести кримінальне покарання чи покарання у відповідності з законом України, не пов’язане з застосуванням зброї. Тобто треба прискіпливо ставитись до формулювання цього положення в Конституції. В даному випадку воно є занадто розширеним, що є небезпечним“.

Також Буткевич зазначає, що під час нападу людина може переоцінити ступінь небезпеки, що їй загрожує, та застосувати зброю для самозахисту тоді, коли в цьому не було потреби.

Дискусія триває

Нових аргументів у дискусію може додати нещодавній випадок, що стався у Києві. Вагітна жінка, до якої чіплявся незнайомий чоловік, а потім почав погрожувати ножем, перехопила в нього зброю і вдарила його в груди. Нападник, який раніше вже був засуджений за вбивство дівчини, помер, а жінку тепер судитимуть, їй загрожує до двох років ув’язнення. Правозахисники вже звернули увагу на цей випадок, і планують захищати права жінки.

Тут є привід замислитись, власне, про право на самозахист: чи можемо ми вважати, що вільні у цьому своєму праві застосувати зброю, будь-яку, навіть дозволену? Та чи можемо бути впевнені, що суд зрозуміє наші дії як самооборону? А якщо ні, то як саме тоді захищатись? Чи не варто започаткувати такий собі лікнеп: як врятувати своє життя так, щоб ненароком нікого не вбити?

Громадяни України навряд чи до зброї звиклі, часто просто не вміють нею користуватись. Тут експерти з різних боків барикад чи не вперше погоджуються одне з одним: потрібен розвиток культури володіння зброєю, тобто навчання, тири, стрільби і вишколи, психологічні тести перед отриманням дозволу, перевірка не лише майбутніх власників зброї, а й їхніх близьких родичів на наркотичну залежність та психічні порушення.

Було би добре, якби з обох сторін про зброю дискутували люди, які є стовідсотково неупередженими. Але навряд чи це можливо.

Важливо також,  щоб обидві сторони дійшли згоди у складному, навіть у певній мірі моторошному, але принциповому  питанні: що є першочерговим – право на життя чи право на свободу?

Противники дозволу зброї вважають першочерговим та безумовним право на життя. Коли за будь-яку ціну важливо не нашкодити фізично, зберегти себе та інших. Вижити. Навіть ціною втрати власної гідності.

Прибічники ж виступають за право на свободу і виборювання її ціною життя – не чужого, а власного, якщо треба захистити свою гідність і лишитися людиною. Або, власне, померти нею.

І це дві кардинально різні позиції, небо і земля. І жодна з них не є хибною – питання в тому, хто до чого більше готовий і схильний.

І, здається, саме в цьому світоглядному розходженні полягають причини остраху одних і радикальності інших. Чи домовляться?

А до того часу дискусія довкола права на зброю, чи то пак – на самозахист, обіцяє бути доволі гарячою. 

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: