Олег. “За Крим завжди точилася боротьба. Усі роки незалежності”
Олег про себе каже, що він не належить до оптимістів, і манна з небес не падає. А тому вважає, що кожен і кожна має працювати заради повернення Криму, заради свого життя і життя своїх близьких, заради миру.
Ми продовжуємо друкувати історії людей, які через конфлікт на сході України та анексію Криму втратили свої домівки, а також тих, хто в складний час опинився поруч.
Я не належу до оптимістів. Спілкування з міжнародними чи закордонними організаціями не додає оптимізму щодо повернення Криму. Стикався з нерозумінням з боку німців і голландців: вони думають, що ми всі [українські громадяни] ще Радянський Союз, і нема чого смикатись. Як жили, так би і жили надалі. Якщо сама Україна, українська влада і самі люди не будуть #робити певні кроки, які забезпечать міжнародну підтримку, то не знаю, як це може повернутися.
Крим завжди був регіоном, за який точилася боротьба. І це було всі 23 роки незалежності. У 1995-96 роках політична ситуація в Криму була дуже неспокійною, змінювались акценти, коло проблем для влади пов’язувалось з поверненням кримських татар із депортації, а з іншого боку, було намагання проросійських сил цьому протистояти. Я пам’ятаю, як ми хотіли для знайомих із Канади в 1997-98 роках знайти листівку українською мовою – це було неможливо, а тоді говорили про #українізацію Криму. Ми дуже відчували це в освітньому середовищі. Це сфера, на яку політики мають найбільший вплив, щоб сформувати покоління, яке їх підтримує в цій ідеології.
Мої останні 15 років – проекти в галузі #міжкультурної комунікації та освіти, запобігання конфліктам. Склався стабільний авторський колектив, напрацюваннями якого став інтегрований курс для навчальних закладів Криму. Найкраще цей курс працював для дошкільного віку, тому що старшокласники в більшості своїй висловлюють думку батьків. Вчителі, що долучались до нашого курсу, потім поверталися у свої школи та багато слухали від колег про те, чим вони там займаються. “Навіщо це? Які конфлікти?”, – казали їм. “Конфліктів немає”. Якщо про конфлікти не говорити, значить, їх не буде. Можна все заборонити. Те, що зараз і відбувається [в Криму].
Я відразу зрозумів, що я #там працювати не зможу. Ті люди, з якими ми працювали багато років, яких багато возили за кордон, в Європу і Америку, яких ми вчили чомусь – зрадили нас. І зараз працюють на уряд з іншою ідеологічною спрямованістю. Вони казали: “Ваш курс має назву “Культура добросусідства”. Нічого ж не змінюється. Ті ж самі діти, вчителі, тому працюйте тут, розвивайте свій курс толерантності”.
Викладачі, які виїхали з Криму, після повернення [мається на увазі короткий період], спілкуючись зі своїми студентами, відчували, ніби зрадили останніх. Студенти казали: “От ми залишаємось, а ви втекли”, вони виходять з прапорцями на пляжі в Ялті, щось мінімальне роблять для підтримки, бо неможливо дуже багато робити. Але не знаю скільки років може підтримуватись цей патріотизм, можливо 4 або 5, і люди втратять зв’язок із #українською ідентичністю.
#Причини для виїзду в усіх різні. Хтось поїхав, бо йому сказали, що протягом 24 годин він має залишити Крим. Наші колеги з одного з кримських університетів, жінки, які зі своїми студентами стояли біля військових баз у Масандрі, Гурзуфі, Гаспрі, Лівадії, підтримували українських військових. Ці люди не можуть повернутися, бо вони у списках нев’їздних. Хтось намагався вирішити свої питання дуже довго – з квартирою, роботою. Люди боялися за свою нерухомість. Це передбачало, що людина повинна прийняти російське громадянство, оформивши російський паспорт.
[В Україні] З’явився такий термін – #”соціальне утриманство”. Люди, які поїхали з самого початку, їх розмістили, допомагали з харчуванням і таке інше. Так, звичайно, дуже важко знайти роботу, але деякі жодних зусиль не докладають для пошуку роботи, вони звикли, що хтось повинен їм допомагати. Тобто є різні люди. Мені доводилося їздити ціле літо, це було важко. Я був у якихось там списках у кримських #прикордонників. Мене постійно контролювали, дзвонили, щось переписували кожного разу. Приходило по 3-4 людини до мене у потяг, щось фотографували, запитували, де працюю, чому не отримую російський паспорт, – це було неприємно.
Передусім важливі кроки повинна зробити держава, а люди, на мій погляд, і так багато чого роблять. Коли #Нацбанк однією постановою зробив переселенців нерезидентами України, хоча в паспорті написано, що ти громадянин України. Вчора вийшла постанова, а сьогодні зранку банки не повинні тебе обслуговувати. Приходиш у банк, і працівники повинні виконувати цю постанову, але вони кажуть: “Як це можна робити без попередження?”. Щодо мене йшли на поступки, не блокували рахунки. Хоча в поліклініці запитували: “Чому ви приїхали? Ми вас не чекали, вас тут багато”.
Історія Олега представлена в рамках виставки “Моє місце”, організованої Освітнім центром “Простір толерантності” та Конгресом національних громад за підтримки посольства Королівства Нідерландів. Авторки текстів – Кіра Крейдерман та Уляна Устінова. Фото із сімейного архіву.
