“Моя хвороба несмертельна. Потрібний лиш діаліз…”
Життя 48 пацієнтів Інституту нефрології НАМН України опинилися під загрозою. Закінчилися гроші, виділені на фінансування державної програми для людей із нирковою недостатністю (забракло на 300 процедур). Закладені на початку року гроші “з’їлися” у зв’язку із різким стрибком долара. Препарати для діалізу закуповуються тільки за кордоном. Щоб якось заощадити і дотягнути до лютого-березня (коли відбуватиметься нова закупівля) з триразового діалізу пацієнтів вимушено перевели на дворазовий. “Третій” день пацієнтів попросили купувати за свої гроші.
Із усміхненою жінкою – Любов Рибальченко – мене познайомила моя подруга. Вони разом вчилися в університеті на історичному факультеті. Згодом дороги їхні розійшлися. А зустрівшись, років десять потому, моя подруга дізналася, що її Люба на діалізі, бо має ниркову недостатність.
Причому давно – вже й “звикла” до нового життєвого розпорядку. Понеділок-середа-п’ятниця – діаліз, решта тижня – повсякденне життя і вирішення звичайних людських питань.
Любові Рибальченко – 51 рік, з яких – 12 на діалізі. В Інституті нефрології її жартома називають “ветеранкою”.
Тривалий час вона працювала вчителем історії в київській гімназії. Вдячна колективу – як тільки її життя переформатувалося, шкільний графік зробили більш гнучким для неї. Але цього року вимушена була покинути школу, каже – втомилася.
Дорослий син зі своєю дружиною та маленькою внучкою Мирославою живуть недалеко від “її” медзакладу. Тож після лікарняного ліжка одразу поспішає в гості. І відпочити від болю, і забути, і доглянути за онучкою поки невістка на роботі.
“Тепер у мене лишилася одна учениця – Мирослава. Коли їй був рік, вона чітко сказала “ба-ба”. І я цим пишаюся… Я думала, що не доживу… Усі кажуть, що мене на світі тільки внучка і тримає“, – розповідає Любов Рибальченко.
Жінка каже, що вона стовідсоткова оптимістка. І як би там не склалося, вірить у себе і продовжує жити повноцінним життя. А нещодавно їй, як і іншим пацієнтам Інституту нефрології, довелося прийняти новий виклик… І почати шукати гроші на “третій” діаліз.
“Ми продукцію закуповуємо за кордоном, в нашій країні розчин для діалізу не випускається. Хоча я не можу сказати, що в нас для цього немає можливостей… Узяти б хоч завод “Артем”. Були ці потужності – але все задушилося… монополістом“, – якось втомлено каже старша медсестра Тетяна Майстренко і додає, що в ситуації недофінансування опинилися всі державні програми.
За допомогою діалізу з організму хворого виводяться шлаки. Цю функцію виконують нирки, та коли вони хворі чи й зовсім не працюють – в організмі накопичуються шкідливі речовини, не очищується кров, не виводиться надлишкова рідина. Відбувається самоотруєння організму, від цього страждає серце, печінка, шкіра.
“Люди починають “завантажуватися”. А найгірше – з організму не виводиться калій. При високому калію настає зупинка серця і запустити його практично неможливо“, – пояснює медсестра.
Перед початком діалізу пацієнта зазвичай зважують, в кращому випадку, коли від попередньої процедури людина набрала не більше ніж 3 кілограми.
“На процедурі ми “знімаємо” ці три кілограми рідини. Але якщо хворий ходить тільки двічі на тиждень, то порахуйте, як він “завантажується”… Більше того, якщо ми і “знімаємо” 5 кілограмів – пацієнту вже під час діалізу стає погано, бо має дуже велике навантаження на організм, в основному на серце. Стан людини погіршується і через тиск. Він і так у них – 200. А коли раз пропускаєш діаліз, то тиск стає не коригованим“, – каже Майстренко.
Один діаліз коштує близько 1200 гривень, не кожний може собі дозволити таку “розкіш”.
“Більшість наших пацієнтів бідні, як церковні миші… Часто ниркова недостатність виникає як наслідок цукрового діабету“, – пояснює медпрацівниця.
Щоб не бути багатослівною, старша медсестра влаштувала екскурсію в палати.
“Бачте, ці два ліжка порожні… Сьогодні день, коли діаліз не безкоштовний… А так – у нас черги“, – пояснила Майстренко.
На великих ліжках у чоловічій палаті лежали молоді люди. До їхньої руки були закріплені кілька трубок, по яких качалася кров. Розмірено шуміли очищувальні громіздкі апарати. У палаті було чисто й спокійно… Звичну тишу порушувало клацання фотоапарату.
Сергій дозволив себе фотографувати. На діалізі він понад дев’ять років. Раніше працював ветеринаром. Нині отримує пенсію з інвалідності… Фінансовий тягар ліг на плечі дружини.
“Я виховую сина, йому сім з половиною років. Ходить у другий клас“, – каже Сергій.
Як і Сергій, Любов Рибальченко отримує соціальну пенсію. Держава їй нарахувала 1046 гривень. Тож жінка розраховує тільки на допомогу родини. Окрім купівлі третього діалізу, значні витрати йдуть на купу інших медичних препаратів.
“Тримаюся… Гроші в держави є. До нового тендеру треба не так багато – але це ціна нашого життя. Я все розумію, на війні вмирають молоді. І, певно, їм потрібно більше… От тільки поки я доїжджаю до лікарні по Дегтярівській, агітаційних білбордів тільки одного “кандидата” нарахувала щонайменше вісім штук“, – тихо-сумно говорить жінка.
Любов Рибальченко каже, що минулого разу, як тільки стало питання недофінансування – пацієнти пішли із плакатами до Кабміну. Тоді грошішвидко знайшлися. “Ми – ті, хто на діалізі, – змучені. Не у кожного є навіть сили йти протестувати… Скільки нас назбирається? Дванадцять?.. Чи почують нас?” – каже моя співрозмовниця і додає: “Моя хвороба несмертельна. Потрібний лиш діаліз…“.
