Історії про “хороших” дівчат чи руйнування стереотипів: що українці дивляться в кіно і до чого тут права жінок
Сьогодні українці та українки шукають у кіно не лише розраду, а й відображення себе – своїх страхів, мрій і боротьби. Заповнені зали кінотеатрів, а також безліч відгуків у соцмережах свідчать про те, що низка нових фільмів не залишила їх байдужими – йдеться про стрічки “Хороша погана дівчинка” (“Babygirl”), “Коли ти вийдеш заміж?” та “Бріджит Джонс: Закохана у хлопця”. Ці фільми – від еротичного трилера до романтичних комедій – привертають увагу аудиторії, але що вони говорять про нас і наші уявлення про гендер?
Кожен із цих фільмів, хай і по-різному, торкається тем, які резонують із сучасною українською реальністю: жіноча свобода, суспільні очікування, баланс між особистим і професійним. У країні, де війна посилила так звані “традиційні” ролі, але водночас відкрила нові можливості для жінок, кінотеатри стають дзеркалом – іноді кривим, іноді надто чесним. Навіть попри те, що два з трьох проаналізованих фільмів – американські, вподобання української аудиторії, ймовірно, свідчать про те, що ці історії нам чимось близькі.
ZMINA спробувала розібратися: чи свідчить те, що українські глядачки та глядачі з інтересом дивляться ці фільми – про сильну бізнесвумен, яка ризикує всім заради пристрасті, про тиск шлюбу як “обов’язку” чи про самотню матір, яка шукає себе, – про гендерні зміни в нашій країні? Чи відображають ці стрічки прагнення до рівності, чи, навпаки, повертають нас до патріархальних шаблонів? Ми проаналізували їх, щоб не лише подивитися, що зараз у тренді, а й розібратися, як кіно формує наше сприйняття ролей жінок і чоловіків у суспільстві, яке переживає трансформацію.
Увага! У тексті присутні спойлери. Хоча ми розбираємо ці фільми не так з огляду на сюжет, як крізь призму гендерних змін, але, якщо ви ще не дивилися, ризикуєте дізнатися більше, ніж планували.
Як воно – завжди бути “хорошою дівчинкою”?
“Хороша погана дівчинка” (Babygirl) – американський еротичний трилер 2024 року, який вийшов в український прокат у січні 2025 року. Режисеркою стрічки стала Халіна Рейн, відома своєю роботою над серіалом “Ейфорія”, де вона вже досліджувала межі сексуальності та влади. У головних ролях – Ніколь Кідман (Ромі), яка грає успішну бізнесвумен і CEO технологічної компанії, та Гарріс Дікінсон (Сем), який грає молодого стажера, що стає її коханцем. Сюжет розгортається довкола небезпечного роману між Ромі та Семом, який починається як гра в підкорення і домінування, але поступово руйнує її кар’єру, шлюб і самоконтроль. Доповнюють акторський склад Антоніо Бандерас у ролі чоловіка Ромі та Софі Вайлд в ролі асистентки, яка підозрює про таємницю начальниці. Фільм балансує між психологічною драмою й еротичним напруженням, пропонуючи глядачам зазирнути за лаштунки влади та бажання.
Основний меседж стрічки – дослідження меж жіночої сексуальності та влади в сучасному світі. Ромі – не просто успішна жінка, а символ досягнень, які зазвичай асоціюються з чоловіками: вона багата, впливова, авторитетна. Але її роман із Семом оголює іншу сторону: бажання віддати контроль, відчути себе вразливою. Це ставить питання — чи може жінка бути одночасно сильною і слабкою, чи її сексуальність завжди сприйматиметься як слабкість? Фільм також зачіпає табуйовані теми: подружня зрада, вікова різниця в стосунках (старша жінка і молодший чоловік) і сексуальні фантазії, які виходять за межі суспільних норм. Халіна Рейн не дає прямих відповідей, залишаючи глядача з питанням: це історія про свободу чи про саморуйнування?
Кадр з фільму “Хороша погана дівчинка”Одна з ключових тем фільму — жіноча сексуальність, особливо в зрілому віці, що резонує з українським контекстом, де це питання часто залишається замовчуваним. У рецензіях деякі українські оглядачки навіть були здивовані тим, що фільм активно дивилися люди 40–50 років. Але це здивування саме по собі показове: секс у зрілому віці сприймається як щось незвичне, хоча це цілком нормальна частина життя. У нашій культурі випадки, коли про сексуальність говорять відкрито, – радше виняток, ніж правило. Ромі у фільмі – пряма протилежність цьому: в еротичних сценах (наприклад, момент, коли Сем наказує їй “стати на коліна”) вона не соромиться показати своє бажання, тоді як в Україні такі прояви зазвичай ховаються за зачиненими дверима (чи навіть у власних думках?). “Babygirl” кидає виклик подібним табу, показуючи Ромі не просто як бізнесвумен, а як жінку, яка прагне задовольнити свої потреби – і платить за це ціну.
Крім того, переклад назви українською – “Хороша погана дівчинка” – не випадковий. Він відсилає до глибоко вкоріненого в суспільстві образу “хорошої дівчинки”, який в Україні є прямим наслідком виховання. Від дівчат з дитинства вимагають бути слухняними, скромними, “пристойними” – тими, хто не порушує правил і не говорить про “незручне”, включно з сексуальністю. Ромі у фільмі спочатку відповідає цьому ідеалу: вона успішна, заміжня, відповідальна. Можна навіть сказати, що ідеальна. Але її “падіння” в обійми Сема оголює конфлікт між вихованням і бажаннями. В українському контексті дівчат так само вчать придушувати свої потреби заради інших – бути “хорошими” для сім’ї, школи, суспільства, роботи, а не для себе. Це виховання, успадковане від попередніх поколінь і підкріплене патріархальними нормами, робить вибір Ромі не просто особистим бунтом, а викликом системі, яка карає жінок за відхід від цього образу. Фільм показує, що “хороша дівчинка” – це не природна роль, а нав’язана маска, яку важко скинути без наслідків.
Фільм не ставить гендерну рівність у центр сюжету, але через образ Ромі порушує питання: чи має жінка право на ті самі слабкості, що й чоловік, без катастрофічних наслідків? У традиційному українському суспільстві чоловік, який заводить роман з молодшою партнеркою, рідко стикається з таким же осудом, як жінка в аналогічній ситуації. Ромі, попри свою владу, стає вразливою через суспільні очікування: її зрада не просто особиста драма, а загроза всьому, що вона побудувала.
Кадр з фільму “Хороша погана дівчинка”У цьому сенсі стрічка відображає патріархальні реалії, які є відчутними і в Україні – коли від жінок чекають “стабільності” вдома, а не експериментів із власною ідентичністю. Ця стриманість жіночих сексуальних бажань має глибоке коріння. Через церковний вплив і патріархальні традиції сексуальність жінок часто асоціювалась з “гріхом” чи “непристойністю”, особливо, якщо вона виходила за межі молодості чи шлюбу. Водночас пострадянське суспільство успадкувало від СРСР пуританське ставлення до сексуальності, де секс вважався чимось суто функціональним – для продовження роду, а не для задоволення чи самовираження. Жінок, особливо більш дорослого віку, заганяли у межі ролей “матері” чи “дружини”, які мають тільки доглядати за дітьми, готувати, прибирати та повсякчас задовольняти чиїсь потреби. У результаті суспільство виробило мовчазну згоду: про секс не говорять, а якщо й говорять, то з осудом чи соромом.
Зміна цього ставлення потребує часу й зусиль. По-перше, освіта: розмови про сексуальність – від шкільних уроків до медіа – мають стати нормою, а не винятком. Фільми на зразок “Babygirl” можуть слугувати поштовхом, адже вони показують, що сексуальність не має вікових чи гендерних обмежень. По-друге, варто заохочувати жінок висловлюватися про свої потреби без страху осуду – через мистецтво, літературу чи публічні дискусії. Важливо, щоб в Україні з’являлося більше таких історій, які б нормалізували розмови про секс як природну частину життя, а не як щось скандальне.
Тож “Хороша погана дівчинка” – це провокація для українського глядача, який звик замовчувати тему розмаїття сексу, особливо, коли йдеться про жінок за 40. Ромі втілює те, що в нас рідко визнають: сексуальність – це не привілей молодості чи чоловіків, а право кожної людини.
Від “Гогена” до вагітних “лесбійок” в одному фільмі
Іншим фільмом, який збирав повні зали в українських кінотеатрах, став саме український – “Коли ти вийдеш заміж?”, доводячи, що локальні історії можуть конкурувати з голлівудськими. Це авантюрно-романтична комедія 2025 року. Режисером стрічки є Олексій Комаровський, а головні ролі виконали Наталка Денисенко, Тарас Цимбалюк, Антоніна Хижняк, Павло Текучев і хорватський актор Домагой Янкович.
Так, у фільмі йдеться про мистецтвознавицю Ксенію, яка після зради нареченого скасовує весілля і поринає в депресію. Усе змінюється, коли вона випадково зустрічає у вбиральні кінотеатру свою давню знайому Лару (так-так, саме як Лара Крофт – розкрадачка гробниць, у цьому і є каламбур). Лара пропонує Ксенії прикинутися лесбійками, стати її “+1” і вирушити разом у подорож до Хорватії. Там на Ксенію чекають курортні пригоди, кримінальні перегони за картиною Поля Гогена “Коли ти вийдеш заміж?” і зрештою нове кохання.
Назва “Коли ти вийдеш заміж?” – це не просто відсилка до картини Гогена, а фраза, яка може дратувати чи тригерити багатьох жінок. Практично кожна жінка хоч раз чула це питання – від родичів, колег чи навіть малознайомих людей і часто не раз, а десятки. Воно несе в собі прихований осуд: якщо ти не заміжня, з тобою щось не так. Цей стереотип є закоренілим у патріархальному уявленні, мовляв, головна ціль і сенс життя жінки – вийти заміж і народити дітей, а її цінність визначається сімейним статусом. Таке питання сьогодні має вважатись некоректним, бо ігнорує право жінок обирати власний шлях – чи то кар’єра, самореалізація, чи подорожі, чи самотність за бажанням. Безсумнівно, багатьом жінкам вдається поєднувати у своєму житті всі вище перераховані пункти, але ж не всім у світі цього хочеться. Фільм використовує цю фразу про заміжжя іронічно, але сама її присутність нагадує про гостроту проблеми.
Кадр з фільму “Коли ти вийдеш заміж?”У стрічці чітко простежуються образи двох головних героїнь: ідеальної та зазвичай стриманої Ксенії (крім тих моментів, коли на вечірках лунають пісні Сердючки – тут втриматися просто неможливо!) та її повної протилежності – Лари. Протягом фільму глядачі кілька разів змінюють своє ставлення до Лари. Спочатку вона здається егоїстичною та егоцентричною, адже у гонитві за грошима вчиняє сумнівні вчинки, наприклад, намагається продати картину, яка належить Тео, новому хлопцеві Ксенії. Згодом з’ясовується, що Лара нелегально продавала картини, щоб забезпечити собі краще життя. Проте врешті-решт вона робить вибір на користь дружби та кохання, відмовляючись від “легких грошей” і доводячи, що її характер набагато глибший, ніж може здатися на перший погляд.
Кадр з фільму “Коли ти вийдеш заміж?”Фільм частково просуває гендерну рівність: Ксенія й Лара — активні героїні, які самі визначають свій шлях. Популярність фільму свідчить про інтерес до історій, де героїні можуть бути недосконалими, але суспільство все ще чекає від них “спокути”, як у випадку Лари. Утім, романтичний фінал, де Ксенію та Лару зображують вагітними і щасливими, повертає історію до традиційного наративу, що жіноче щастя повʼязане з коханням, дітьми та мораллю. Це відображає українську реальність: суспільство толерує жіночу свободу, але лише в межах “прийнятного”.
Фільм ненав’язливо грає з квірними мотивами: веселковий прапор миготить на початку, а пропозиція Лари прикинутися лесбійками додає комічного бунту проти гетеронормативності. Особливо цікавим є момент, коли Марк, брат Ксенії, прибуває до Хорватії в жіночому образі, працюючи під прикриттям для Інтерполу. Важливо, що це не висміюється – його образ сприймається як частина роботи, а не карикатура. Сьогодні в Україні, де квірність часто табуйована чи стигматизована, такі елементи – рідкість. Вони не стають центральними, але м’яко розширюють уявлення про гендер, показуючи, що ідентичність може бути гнучкою й необмеженою стереотипами.
Кадр з фільму “Коли ти вийдеш заміж?”Ця стрічка – не лише розважальна комедія, а й дзеркало, яке відображає, як українське суспільство балансує між прогресом і традиціями. Ксенія й Лара кидають виклик уявленню, що життя жінки має обертатися довкола шлюбу, але їхні історії також показують, наскільки глибоко вкорінені ці очікування. Фільм залишає місце для роздумів: чи достатньо просто дозволити героїням бути собою в межах романтичного сюжету, чи потрібен сміливіший крок – відмова від стереотипів, які все ще формують наше сприйняття “правильного” жіночого щастя? У цьому сенсі “Коли ти вийдеш заміж?” – це маленький, але помітний внесок у розмову про права жінок, де вибір має бути важливішим за тиск.
Квірні мотиви, хоч і подані з гумором, додають фільму свіжості, нагадуючи, що гендер – це не моноліт, а спектр можливостей. У країні, де такі теми часто викликають суперечки чи критику (як от фільм “Уроки толерантності”), поява веселкового прапора чи Марка в жіночому образі – це тихий сигнал: ми можемо сміятися, дивуватися й приймати “інакшість” (у хорошому сенсі цього слова) без осуду. Це не революція, але початок діалогу, який може перерости в щось більше – якщо суспільство буде готове слухати й дивитися далі поверхневих жартів.
Не просто “сексі”: як трансформувалася історія Бріджит Джонс
Обираючи фільми для аналізу, ми не могли оминути Бріджит Джонс – ім’я, давно знайоме українським глядачам та глядачкам, чиї пригоди стали частиною попкультури. Її повернення у 2025 році створило справжній фурор: шанувальники чекали на продовження історії, яка вже два десятиліття віддзеркалює жіночі радощі й тривоги. Цей фільм став логічним доповненням до нашого огляду, адже він, як і попередні стрічки, говорить про гендерні ролі – цього разу з нової перспективи.
Історія Бріджит почалася у 2001 році з “Щоденника Бріджит Джонс”, де невпевнена в собі тридцятирічна лондонка (роль якої грає Рене Зеллвегер) шукала кохання, обираючи між чарівним негідником Деніелом Клівером (Г’ю Грант) і стриманим Марком Дарсі (Колін Ферт). У “Бріджит Джонс: Межі розумного” (2004) вона намагалася втримати стосунки з Марком, а в “Дитина Бріджит Джонс” (2016) додала до свого хаотичного життя вагітність і зрештою материнство. Ці фільми стали культовими завдяки гумору й відвертій героїні, яка віддзеркалювала боротьбу жінок із суспільними очікуваннями.
Після майже десятирічної паузи Бріджит повернулася у 2025 році з “Бріджит Джонс: Закохана у хлопця” – четвертою частиною, що знаменує її нову главу. Тепер їй за 50, і життя змінилося: Марк Дарсі трагічно загинув під час гуманітарної місії в Судані, залишивши Бріджит вдовою й самотньою матір’ю двох дітей – Біллі та Мейбл.
Сюжет розгортається через чотири роки після втрати: Бріджит намагається поєднати виховання дітей, роботу й особисте життя. Вона вступає в нові романтичні пригоди, намагаючись побудувати стосунки з молодшим Рокстером (Лео Вудалл) і добрим учителем своїх дітей (Чиветел Еджіофор), а також стикається з поверненням Деніела Клівера. Фільм поєднує фірмовий гумор із нотками меланхолії, досліджуючи, як Бріджит шукає себе в новій реальності – уже не як вічна “дівчинка”, а як зріла жінка з багажем досвіду.
Кадр з фільму “Бріджит Джонс: Закохана у хлопця”Одним із напружених моментів стрічки став тиск на Бріджит з боку її подруг, які переконували її рухатися далі у своєму житті після втрати. У діалозі вони жартують, говорячи про стадії горювання: “Залишилася лише одна стадія. О! Так, п’ята. Прийняття. Здебільшого це означає, що тобі потрібен секс. О, Господи, точно! Так, справді, поглянь на себе. Ти знову стала незайманою. Якщо швидко із кимось не переспиш, твоя вагіна зростеться і законсервується. Навіть термін такий є. Називається лабіальна адгезія”. Ця сцена підкреслює абсурдність і нав’язливість подібних порад, які звучать як дружня підтримка, але насправді тиснуть на емоційні рани.
Для Бріджит, яка щиро кохала свого чоловіка, подібні слова могли бути особливо травмуючими — навіть через чотири роки після втрати. Це ілюструє, як суспільний тиск і стереотипи щодо жіночої поведінки можуть ускладнювати особистий шлях до прийняття, замість того, щоб сприяти справжньому зціленню.
Зрештою Бріджит довго й ретельно готується до інтимного моменту з новим хлопцем Рокстером – вона продумує свій образ до дрібниць, переживає через те, як усе пройде після довгої перерви. Ця підготовка підкреслює її внутрішню невпевненість і тиск, який вона відчуває, повертаючись до особистого життя. Коли все нарешті відбувається, наступного дня вона приходить на роботу в телестудію, і колеги одразу помічають зміни. Її прямо запитують: “У тебе вчора був секс?”. Після чергового некоректного коментаря Бріджит не витримує і голосно, з емоціями, ділиться деталями. Раптом лунають оплески – виявляється, у залі вже сиділа масовка, яка готувалася до ефіру, і всі почули її сповідь.
Цей момент є важливим, бо Бріджит нарешті відчула підтримку замість осуду. На відміну від типової історії про “хорошу дівчинку”, де сексуальність жінки часто засуджується чи висміюється, тут її вибір сприймають позитивно – колеги й навіть випадкові люди радіють за неї. Це відображає ширшу тему: право жінки на власні бажання й рішення, без сорому чи нав’язаних очікувань. Реакція оточення стає символом того, як суспільство може підтримувати, а не карати, коли жінка, як Бріджит, наважується зробити крок до нового життя.
“Поради” подруг Бріджит на цьому не закінчилися: одна з них дала їй сироватку для омолодження губ, замовлену в даркнеті з Венесуели. Результат виявився катастрофічним – губи Бріджит роздуло, і це стало приводом для насмішок і принижень. Навіть лікарка-гінекологиня (Емма Томпсон), до якої героїня звертається з будь-яких питань здоров’я, не стрималася від глузування. Хоча це й не “Субстанція” з її радикальним поглядом на тілесність, цей епізод усе ж є важливим моментом стрічки.
Він підкреслює, як суспільство, включно з близьким оточенням і навіть професіоналами, часто знецінює жінок, коли ті намагаються відповідати нав’язаним стандартам краси чи молодості. Бріджит, прагнучи повернути собі впевненість перед новим етапом життя, стає жертвою не лише невдалої сироватки, а й осуду, який лише поглиблює її вразливість. Це показує певний дисбаланс: жінок штовхають до перфекціонізму, але карають за спроби його досягти, особливо, якщо результат неідеальний.
У багатьох інших моментах стрічки історія Бріджит також викликає щире співчуття, адже вона залишилася сам на сам зі своїми проблемами, без належної підтримки. Наприклад, в одній зі сцен, коли діти бешкетують, вона, доведена до краю, ховається у комірчині і кричить: “Невже так важко дати довбаній мамі довбаний спокій на якихось довбаних п’ять хвилин? Я не можу бути мамою зараз! Я хочу посидіти у повній тиші сама сама, без нікого, одну хвилину! Замовкніть!”.
Цей зрив яскраво показує, як на неї тисне роль “ідеальної матері”, яку суспільство часто нав’язує жінкам, не залишаючи простору для власних емоцій чи слабкості. Зрештою у відчаї вона пише листа своєму померлому чоловіку, де просить вибачення за те, що вважає себе “поганою мамою” (хоча вочевидь вона не є такою), і за те, що наважилася будувати нові стосунки. Цей момент оголює її внутрішню боротьбу між особистими бажаннями та зовнішніми очікуваннями.
Кадр з фільму “Бріджит Джонс: Закохана у хлопця”Це свідчить також і про те, що гендерні стереотипи ускладнюють життя жінок, змушуючи їх постійно виправдовуватися – чи то за потребу в відпочинку, чи за спробу рухатися далі після втрати. Для Бріджит тиск подруг, які жартують про секс як “ліки”, і суспільні уявлення про те, якою має бути вдова і мати, створюють додатковий емоційний вантаж. Її історія підкреслює, що важливо мати право бути собою, без осуду чи нав’язаних ролей, особливо в моменти вразливості.
Насамкінець хотілося б відзначити й позитивні моменти змін, які простежуються як у фільмі (порівняно з попередніми частинами), так і в самій Бріджит та її ставленні до себе й оточення. Наприклад, вона рішуче робить зауваження колезі по роботі, який називає її “сексі”, демонструючи, що більше не готова миритися з об’єктивацією чи недоречними коментарями. Також Бріджит із захопленням сприймає те, що Рокстер запитує дозволу, перш ніж поцілувати її, – це маленький, але значущий жест, який відображає повагу до її особистих кордонів. Такі сцени показують трансформацію не лише в героїні, а й у ширшому контексті – у кінематографі та суспільстві.
Все це свідчить про рух до більшої гендерної чутливості. У порівнянні з попередніми частинами, де Бріджит часто була об’єктом жартів через свою незграбність чи романтичні невдачі, тут вона набуває активніш0ї позиції, відстоюючи свою гідність. У кінематографі це відображає ширший зсув: від зображення жінок як пасивних об’єктів бажання до героїнь, які контролюють власне життя. У житті ж такі моменти символізують поступове утвердження культури згоди та поваги до особистих кордонів, що є важливим кроком до гендерної рівності.
Тест Бекдел як дзеркало гендерних змін
Кіно — це не лише історії, які нас захоплюють, а й лакмусовий папірець, що показує, як суспільство бачить себе і свої цінності. Аналізуючи “Хорошу погану дівчинку”, “Коли ти вийдеш заміж?” та “Бріджит Джонс: Закохана у хлопця”, ми вже торкнулися тем жіночої сексуальності, суспільного тиску й трансформації гендерних ролей. Але чи справді ці фільми дають голос жінкам як самостійним героїням, а не лише як віддзеркаленню їхніх стосунків із чоловіками? Щоб відповісти на це питання, давайте застосуємо тест Бекдел – простий, але промовистий інструмент, який допомагає оцінити, наскільки повноцінно представлені жіночі персонажі в кіно.
Тест Бекдел, названий на честь американської карикатуристки Елісон Бекдел, з’явився у 1985 році в її коміксі “Dykes to Watch Out For”. Він складається з трьох критеріїв:
- У фільмі має бути щонайменше дві жіночі персонажки з іменами.
- Вони мають розмовляти одна з одною.
- Розмова має бути про щось, крім чоловіків.
На перший погляд, це прості умови, але дивовижно, скільки популярних стрічок їх не проходять. Тест не визначає, чи фільм хороший або феміністичний – він лише показує, чи мають жіночі персонажі власний голос і чи існують вони поза контекстом стосунків із чоловіками. У світі, де кіно часто зосереджується на чоловічих історіях, тест Бекдел став способом звернути увагу на гендерний баланс і на те, як ми розповідаємо історії про жінок. Тож давайте подивимося, як із цим справляються наші фільми.
У “Хорошій поганій дівчинці” є кілька жіночих персонажок із власними іменами – власне Ромі, її донька, асистентка Есме і навіть другорядні героїні. Перший критерій виконано. Другий також проходить: Ромі розмовляє як із Есме, так і зі своєю донькою Ізабел. Але чи проходять ці розмови третій критерій? Так, тут фільм отримує прохідний бал. Розмови Ромі з Есме про робочі питання явно не стосуються чоловіків: це моменти, де вони зосереджені на професійних аспектах життя Ромі як CEO, наприклад, плануванні проєктів чи вирішенні робочих завдань. Ще важливіша сцена – діалог з донькою про її стосунки з партнеркою. Ця розмова виходить за межі теми чоловіків, адже йдеться про життя доньки, її вибір і почуття, а не про Сема чи інших чоловіків у житті Ромі. Такі моменти показують, що жіночі персонажки у фільмі таки мають власні історії та взаємодію, не зав’язану виключно на чоловічих фігурах.
Цікаво, які результати демонструє український кінематограф. У “Коли ти вийдеш заміж?” перший критерій виконується без проблем. У фільмі є дві яскраві головні героїні з іменами: Ксенія та Лара. Крім них, з’являються й другорядні жіночі персонажки, такі як бабуся Тео – Саша, але Ксенія та Лара – ключові фігури, навколо яких розгортається історія.
Другий критерій також проходить: Ксенія та Лара мають численні діалоги протягом фільму. А як щодо третього критерію – розмови про щось, крім чоловіків? Насправді значна частина діалогів Ксенії та Лари повʼязана з їхньою подорожжю й авантюрою Лари з картиною, що теоретично виходить за межі теми чоловіків. Наприклад, коли Лара переконує Ксенію вирушити до Хорватії, вони говорять про саму ідею поїздки та її потенціал як “ліки” від депресії Ксенії після розриву з нареченим. У Хорватії вони також обговорюють, як діяти з картиною Гогена, а наприкінці фільму обговорюють вагітність – це моменти, де фокус зміщується на їхні дії як команди, а не на романтичні чи чоловічі контексти.
Однак чоловіки все ж залишаються важливим тлом їхніх розмов. Депресія Ксенії спричинена зрадою нареченого, а в подорожі з’являється Тео – новий романтичний інтерес, який вплітається в сюжет із картиною. Навіть коли Лара розповідає про свої плани продати картину, це часто пов’язано з Тео чи іншими чоловічими персонажами. Усе ж є сцени, які дають надію на проходження тесту: наприклад, коли Ксенія та Лара жартують про свій випускний чи обговорюють питання, що стосуються одягу та матеріального становища. Ці моменти короткі, але вони показують дружбу й взаємодію героїнь як незалежних особистостей.
А як щодо Бріджит? У четвертій частині франшизи жіночих персонажок із іменами вистачає: сама Бріджит, її подруги Міранда, Шаззер і Джуд, а також другорядні героїні, такі як її донька Мейбл, няня чи лікарка-гінекологиня. Є й сцени, де жінки розмовляють між собою, – наприклад, коли подруги жартують про горювання Бріджит чи коли вона обговорює з Мірандою свою роботу в телестудії. Тож перші два критерії виконані. А що з третім?
Тут усе цікавіше. Хоча значна частина діалогів Бріджит із подругами крутиться довкола її романтичних пригод – Рокстера, Деніела чи спогадів про Марка, – є моменти, які виходять за ці межі. Наприклад, коли Бріджит і Міранда говорять про її кар’єру, або коли Бріджит спілкується з матірʼю про її життя у “готелі” (так вони домовилися називати будинок для літніх людей). Ці сцени – не про романтику, а про її власну ідентичність, боротьбу з обов’язками та пошук себе. Тож “Бріджит Джонс: Закохана у хлопця” тест Бекдел проходить – не ідеально, але достатньо, щоб показати: її історія вже не лише про кохання, а й про ширший жіночий досвід.
Порівняно з попередніми частинами франшизи, де Бріджит часто визначалася переважно через чоловіків у її житті, четвертий фільм робить крок до її автономії. Розмови про секс чи стосунки все ще домінують, але з’являються проблиски незалежності – моменти, коли вона стає героїнею власної історії, а не додатком до чиєїсь.
Резюмуємо: тест Бекдел, який пройшли всі три фільми (хоч і з натяжкою), тут підтверджує: відчутний прогрес є, але повна автономія жіночих голосів усе ще попереду.
