“Бути ефективною бойовою одиницею”: історії жінок на війні
“Із 24 лютого намагаюся вступити до територіальної оборони у двох областях – Закарпатській та Дніпропетровській. І мені відмовляють. На військовий облік також не беруть, лише в запас. Я навчалася в напіввійськовому виші, разом із хлопцями проходила військову підготовку, кандидатка в майстри спорту з вільної боротьби, маю пояс із айкідо. А ще в мене є мала дитина, два рочки. Але батьки на пенсії, тому можуть за нею приглянути. Саме через дитину мені відмовляють. Моїй знайомій із Києва теж відмовили, хоча в неї й немає дітей.
Може, підкажете, до кого можна звернутися? До ТрО може йти будь-хто. Про дітей у законах нічого не сказано. Як боротися з таким сексизмом? Образливо, що мужиків, які “косять” і тікають через кордон, намагаються примусити захищати країну, а якщо я жінка, навіть фізично підготовлена, то “сиди дома, народжуй дітей”, – такий розпачливий пост у спільноті ФемінізмУА написала Андріанна Литвинюк.
У коментарях відгукнулося чимало жінок, які мають таку саму проблему: хочуть зі зброєю в руках захищати рідну землю, але їх не беруть через різні причини. Десь підрозділи ТрО повністю укомплектовані, десь відмову пояснюють тим, що в жінок є маленькі діти.
Можна по-різному оцінювати такий розвиток подій, але достеменно зрозуміло одне: є багато жінок, які дуже мотивовані йти до війська й захищати Україну. І так само є чимало жінок, які вже це роблять.
За даними Міноборони, станом на грудень 2021 року в ЗСУ служили 57 тис. жінок, тобто майже 22% всього особового складу. З них близько 32 тисяч – саме військові (понад 12% особового складу). Але після 24 лютого дуже багато жінок пішли в підрозділи територіальної оборони та війська. Тож про точнішу кількість бійчинь на війні дізнаємося згодом.
Тим часом ми поспілкувалися з бійчинями, які вже давно служать у ЗСУ або ж записалися до підрозділів територіальної оборони, коли почалася повномасштабна війна з Росією. Говорили про те, чому жінки вирішили піти воювати, що допомагає їм опановувати себе, коли страшно, і як їх сприймають бойові побратими.
Ярина Чорногуз – та, що знається на калібрі та верлібрі
“Одного разу мій товариш із підрозділу, з яким ми разом ходили на розвідвиходи, сказав, що жінці в армії не місце. Максимум – штаб і папірці. Я запитала, чим я на виходах відрізняюся від нього. Що я не роблю з того, що роблять усі? Не тягну тут ж снарягу і ту ж відстань? Він подумав і сказав, що я роблю те саме і на тому ж рівні. Розмова була вичерпана”, – каже морська піхотинка Ярина Чорногуз.
Із 2019 року вона була військовою парамедикинею в добровольчому батальйоні “Госпітальєри”, а нині служить у морській піхоті ЗСУ.
Про Ярину кажуть, що “знається на калібрі та верлібрі”. Свого часу вона навчалася в Києво-Могилянській академії, вивчала філологію та літературознавство. Поетка, кілька років тому видала книгу віршів.
Нещодавно набула розголосу історія про те, як колишнього чоловіка Ярини не випускали за кордон до їхньої маленької доньки. Мовляв, є мама, хай вона і їде, а чоловікові – зась. На щастя, цю проблему вдалося розв’язати після кількох гнівних постів у фейсбуку.
Так склалося, що у війську Ярині теж часто доводиться стикатись із сексизмом.
“Найдивовижніше, коли чоловіки, бачачи, що ти робиш усю важку роботу на рівні з ними, ніби зляться на тебе через це. Дорікають, що поводишся “не досить жіночно”. Деяким дуже важливо знаходити підтвердження, що таке, як вони, “жодна баба не потягне”. А якщо є така, яка тягне, треба до чогось присікатися, знайти найменші недоліки й знецінити її”, – говорить Ярина і додає, що на щастя, далеко не всі чоловіки так роблять.
“Багато чоловіків-військових цінують і поважають мене за те, що я роблю”, – каже морська піхотинка.
Ніка: Усім психічно здоровим людям страшно на війні, але це моя робота
Ми познайомилися з Нікою (це її псевдо у війську. – Ред.) кілька років тому, коли я долучалася до документального проєкту After Іlovaisk, присвяченого подіям серпня 2014 року. Тоді мене вразило, як чітко вона вміє формулювати думки й розставляти акценти. “Піарниця” в цивільному житті, Ніка стала волонтеркою ще за часів Революції гідності, а потім активно підтримувала воїнів ЗСУ.
Згодом, у 2017 році, вона підписала контракт на службу в армії. Пройшла навчання і воювала на Донбасі.
Запитую, чи буває їй страшно і як вона собі дає раду в такі моменти.
“Усім психічно здоровим людям страшно в умовах прямої загрози життю та здоров’ю. Хто каже, що ні, – лукавить або самовихваляється. Раду даю, бо я військова, це моя робота, мій обов’язок”, – наголошує Ніка й зізнається, що подолати страх їй допомагає молитва.
Після 24 лютого для Ніки особливо нічого не змінилося.
“Можливо, повномасштабне вторгнення трохи більше раціоналізувало деякі речі. Збільшилася кількість “роботи”, ускладнились умови її виконання. Про якісь глобальні зміни ще зарано судити, і навряд вони явно проявляться, поки буде активна фаза. Бо для їхнього усвідомлення потрібно саморефлексувати, а на це зараз немає часу. Крім того, зараз не час емоцій, а рефлексія їх може спровокувати”, – говорить вона.
Закиди, що жінкам не місце у війську, часом трапляються, але бійчиня знає, як відповідати в таких випадках:
“Тут усе просто – будь ефективною бойовою одиницею, і таких закидів практично не буде. А якщо будуть поодинокі, від неадекватів – їх зупинять ті, хто бачитиме твою ефективність”.
Юлія Микитенко: У порівнянні з АТО шанси, що ти можеш загинути, збільшились учетверо
“Єдина річ, яка мене найбільше лякає, – це полон. Наразі загрози такої немає. А якщо і буде, то я, не роздумуючи, загину. Прильотів не боюся. Якщо десь гучно бахнуло, то це означає, що не по мені й що я жива. Тому нема сенсу переживати. А якщо по мені, то я вже про це не дізнаюся”, – говорить офіцерка ЗСУ Юлія Микитенко.
Вона пройшла через війну на Донбасі. У 2015–2018 роках служила у 25 батальйоні “Київська Русь” у складі 54-ї окремої механізованої бригади, де командувала взводом розвідки. Після того як у бою загинув її чоловік, пішла з бригади й кілька років була командиркою-наставницею для ліцеїсток у Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна.
Пів року тому Юлія звільнилася з армії, бо в неї закінчився термін дії контракту. Але 24 лютого прийшла у військкомат і була там єдиною жінкою. Пригадує, що всі чоловіки дуже здивовано на неї позирали.
Зараз воює на околицях Києва. І визнає, що її життя дуже змінилося – “на 360 градусів”.
“Єдине, що залишилося знайомим, – це відсутність комфорту, важкість броні та зброї на тілі. Усе дуже відрізняється від досвіду, який я отримала в зоні АТО / ООС. Там відсоток того, що ти можеш загинути, не перевищував 20. 10 з них – через власну необережність і тупість. А так ти окопана в полі й ведеш позиційну оборонну війну.
Тут усе інакше. Є розуміння, що шанси загинути збільшилися до 80%. Адже виходи ти не чуєш. Не можеш порахувати відстань, з якої стріляють, не маєш часу на укриття. Може прилетіти будь-якої миті. Крім того, в місті звуки поширюються інакше. Я служила в піхоті й піхотній розвідці. Бої в містах мають зовсім іншу специфіку. Тому для мене все нове у сфері служби”, – каже Юлія Микитенко.
Анна Сенік: Останні півтора року займалася мистецьким фото, та в обід 24 лютого вже була у військкоматі
“Багато жінок займаються волонтерством, а це ще один величезний підрозділ армії. Тож тут ще невідомо, де жінки більше роблять – чи коли захищають зі зброєю, чи якщо забезпечують тих, хто на першій лінії. А взагалі, коли жінка вже на війні, то ставлення до неї зовсім інакше. Бо якщо ти вже тут, ти пройшла якийсь шлях, і ти на своєму місці. Сюди не потрапляють випадково чи спонтанно”, – каже Анна Сенік, відома фотографка, яку знають під псевдо Ładna Kobieta.
У мирному житті вона працює в жанрі етнофото. Багато її світлин присвячені традиційному українському одягові. Також Анна може похвалитися низкою фотосесій, які відтворюють образи учасників та учасниць військових формувань на території України від часів Київської Русі до війни з Росією.
У 2014 році Анна Сенік пішла на війну в добровольчий батальйон “Азов”, очолювала пресслужбу. Нині – в територіальній обороні Києва. У підрозділі вона єдина жінка. Вважає, що не всі жінки фізично можуть брати участь у бойових діях. Але поза тим вони є рушійною силою на цій війні.
“Після “Азова” я якийсь час працювала на держслужбі, у сфері політичного медіа, а останні півтора року відійшла від цього і займалася лише творчістю. Але завжди була така думка, що якщо буде загроза на всій території України, будуть активні бойові дії, то просто знову піду добровольцем. Це не було спонтанне і ситуативне рішення, я про це завжди знала. Тому коли 24-го зранку прокинулася від обстрілів, то вже в обід я була у військкоматі”, – розповідає Анна.
Війну вона не фотографує. Хіба робить фото на телефон, щоб зафіксувати для себе всі події.
“Я ніколи не хотіла бути документалісткою, у мене дещо інші завдання. Дуже поважаю колег, які є репортажними фотографами, але для мене фотографія – це насамперед мистецтво, пов’язане з красою”, – пояснює Анна Сенік.
Аліна Михайлова: В мене немає особливих потреб на війні, які відрізняли б мене від чоловіків
Аліна Михайлова за освітою політологиня, у 2018 році вона закінчила Київський університет імені Тараса Шевченка. Із 2016-го до 2019-го брала участь у бойових діях на Сході України як парамедикиня та доброволиця, зокрема в складі батальйону “Госпітальєри” та ДУК “Правий Сектор”. У 2020 році була обрана депутаткою Київської міської ради, і ми не раз писали про активність Аліни Михайлової як політикині. Але 24 лютого 2022-го вона подбала про евакуацію родини й знову стала до лав свого добровольчого підрозділу на війні з Росією.
“Ми прожили тиждень в одному населеному пункті, де не було світла, води, тепла. Спали покотом, ніхто не мився, тільки користувалися вологими серветками. І зі мною все було гаразд. Командири ще й у приклад мене ставили. Мовляв, погляньте: хтось із пацанів скиглить, бо втомився-задовбався, а Аліна ніколи не плаче і не скиглить. Хоча я сама собі можу поскиглити, що втомилася. Але назагал про це не кажу.
У мене немає ніяких особливих потреб на війні, які мене чимось особливо відрізняють від чоловіків. Так, є певні фізіологічні особливості, бо я жінка, але вони якось корелюють з усім тим, де ми перебуваємо і що тут робимо”, – розповідає Аліна Михайлова про будні нової війни.
Вона пригадує, що відтоді було щонайменше дві дуже небезпечні ситуації, коли їй було страшно:
“Нас відправили на зачищення одного населеного пункту (зараз він тимчасово окупований росіянами). Ми туди заходили, саме коли там точилися бої. Зайшли, зайняли будівлю. Усі розійшлися по різних поверхах і мені теж лишили певний сектор на проглядання.
Тут мене й огорнув неймовірний страх. Я не знаю чому. Вперше за всі роки війни захотілося додому. Заспокоїла себе тим, що все нормально, у нас є командир, він ухвалює рішення, я довіряю йому, я знаю, що він нас звідси виведе”.
Вдруге їй довелося давати відсіч своїм страхам, коли підрозділ потрапив в оточення.
“Ми поїхали разом із ЗСУ. Було п’ять танків і два наших автобуси. І застрягли між двох сіл. В одному велися бої, росіяни заходили, а інше село вже було під окупацією. І ми просто стояли на дорозі, яка з’єднує ці села. З обох боків дороги були заміновані посадки.
І нам передають, що росіяни розбили блокпост і вже заходять у село, а ми в цей час стоїмо на голій дорозі. Немає жодних укриттів, ще й ці п’ять танків, які є чудовою мішенню. І я подумала, що не можу вплинути на цю ситуацію, а страх тільки шкодить. Тому маю заспокоїтися. Завдання є, я його виконую. Завдання немає, я сиджу й чекаю наказу, який дасть командування. Було складно, але ми тоді вибралися”, – говорить бійчиня.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
