Дискримінація як… хвороба
Улітку цього року Україна звітувала в ООН, як долає дискримінацію. У відповідь Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації надав 41 рекомендацію. Вони можуть стати дороговказом, як державі слід діяти найближчі чотири роки, щоб одужувати.
СХЕМА ЛІКУВАННЯ
Отримані рекомендації не є такими вже новими для України — так чи інакше їй про ці больові точки нагадують на різних міжнародних зустрічах.
Отже, якщо згрупувати 41 рекомендацію, то загалом від держави очікують зміни до законодавства, розробити політику інтеграції та підтримки, вести справно статистику та проводити інформаційну роботу з попередження всіх проявів расової дискримінації. Аналізує рекомендації Ірина Федорович, співкоординаторка проекту “Без кордонів” Центру “Соціальна дія”.
Далі експертка уточнює — найближчі чотири роки (до наступного звітування) Комітет ООН очікує від України змін в антидискримінаційному законі, Кримінальному кодексі (зокрема, щодо статті 161), законі про біженців, законі про національні меншини та законодавстві стосовно внутрішньо переміщених осіб.
Ці зміни в законах могли б зменшити дискримінаційні ризики, які виникають під час взаємодії людини і держави. Наприклад, що стосується питань внутрішньо переміщених осіб чи інтеграції біженців в українське суспільство.
Також в ООН занепокоєні, що Україна, будучи багатонаціональною державою (а в ній тільки офіційно налічується — 134 національні меншини та корінні народи), досі не має етнополітики підтримки та розвитку.
Як варіант — пропонують подбати про створення окремого уповноваженого органу, який опікувався питанням меншин. Причому до його створення долучити на консультативному етапі всіх представників національних громад. Також Комітет ООН наполегливо рекомендує забезпечити нову державну інституцію фінансовими ресурсами — інакше який толк?
Особливу увагу в ООН звертають на такі вразливі групи населення, як роми, кримські татари, ВПО, біженці та шукачі притулку.
“І ще не менш важливо — збирати точну статистику. Як можна планувати виділяти ресурси, розроблювати інтеграційні політики, якщо ми не можемо навіть порахувати кількість населення в країні?”, — наголошує Ірина Федорович.
Експертка також додає, що в Комітеті ООН очікують, що Україна нарешті почне вести статистику злочинів на ґрунті ненависті, скарг щодо дискримінації, зрештою, матиме судову статистику з дискримінації.
ІМУНІТЕТ Є
Більшість рекомендацій ООН цілком реальні до виконання і Україна їх виконує, переконаний Андрій Юраш, директор Департаменту у справах релігій та національностей Мінкультури.
“Майже всі рекомендації вплетені в Національну стратегію з прав людини. Питання — наскільки ми рухаємося за планом? Наприклад, що стосується закону про біженців — цей пункт ми майже виконали”, — зауважує Юраш.
На черзі — закони про корінні народи та статус кримськотатарського народу, розробляється закон про етнополітику, додає посадовець.
Інша річ, що до вирішення деяких проблем Україна має своє бачення, на відміну від пропозицій ООН. У цьому переконана Тамара Мазур, заступник міністра культури. “До прикладу, нам радять включити в антидискримінаційне законодавство “національну належність” та “походження” до переліку ознак, за якими може відбуватися расова дискримінація. Тут конфліктний момент. У нашому законі вже зазначено, що в Україні заборонена дискримінація за будь-якою ознакою. І цей перелік широкий та не вичерпний. Чому ми маємо дописувати ще певні критерії окремо?”, — коментує Тамара Мазур.
Не згодний із урядовицею Сергій Пономарьов, менеджер Ромської програмної ініціативи Благодійного фонду “Відродження”. “Кажуть, якщо забороняється дискримінація за будь-якою ознакою, то і захист відбувається будь-як”, — іронізує Пономарьов. Він додає, що є певний перелік захищених ознак у законодавстві, який так чи інакше перебуває під захистом. “А все, що не ввійшло в закон, вважається нібито менш важливим…”, — каже Пономарьов.
Тож висловити державі свою чітку позицію — “Так, ми проти дискримінації за будь-якою ознакою” — уже давно доречно. Поки що держава на етапі випробування громадськості на міцність: мовчать — значить, все влаштовує.
ДОТРИМУВАТИСЯ РЕЖИМУ
Окремої уваги заслуговує збір статистичних даних щодо злочинів на ґрунті ненависті. Кількість зафіксованих випадків дуже мала (за статтею 161 Кримінального кодексу), а справ, які дійшли до суду, тим більше рішень по цих справах — ще менше.
Представник Управління забезпечення прав людини Національної поліції України Костянтин Тарасенко зауважив, що віднедавна в Україні започаткована практика обов’язково під час складання протоколу запитувати в потерпілого, чи скоєний злочин на ґрунті ненависті. “Але деякі люди бояться переслідувань, і навпаки, замовчують і не вказують на це. Нерідко саме на розсуд суддів лишається включати мотив ненависті у справу”, — пояснює Тарасенко.
Із цим категорично не згодна Ірина Федорович. “Якщо слідчі нічого не будуть для цього робити — вести справи з врахуванням мотиву ненависті в справах, відслідковувати цей момент під час судового розгляду, то як можна досягти змін? До слова, міжнародну спільноту та нас, громадськість, цікавить весь процес — поетапно, як фіксуються злочини на ґрунті ненависті, скільки за цими випадками відкривається проваджень, скільки доходить справ до суду, і власне прийнятих судом рішень. Показати процес — це те, що можна і треба показувати. Це також є й інформуванням населення”, — коментує експертка.
Проактивні кроки держави, інформаційна робота з населенням — це те, що держава має робити, не чекаючи, коли обурена громадськість почне грюкати в двері, зауважує також Сергій Пономарьов.
“Наприклад, щодо рекомендації по інтеграції ромів в українське суспільство. Центри зайнятості могли б вести роз’яснювальну роботу, розповідати про існуючі вакансії. Це вже інша річ, чи захотіла людина скористатися цими можливостями, головне те, що ці умови створені”, — пояснює менеджер ромських програм.
ЗУПИНИТИ РЕЦИДИВ ХВОРОБИ
Заступник міністра культури Тамара Мазур наголосила, що Мінкультури готове всіляко сприяти, щоб рекомендації ООН були втілені в повному обсязі і в ті терміни, що потрібно.
Та чи не найголовніше проблема в одужанні — відсутність комунікації між відомствами в уряді й державі загалом. “Проблема комунікації дуже гостро стоїть. Також на сьогодні немає і не може бути в принципі інституції, яка б скоординувала всю роботу з питань боротьби расової дискримінації. А має бути якась одна інституція, яка б могла збирати інформацію від усіх. На жаль, дуже часто буває, що відсутня комунікація між самими органами державної влади, — роз’яснює Тамара Мазур і додає: — В Україні три гілки органів влади, і кожна не може втручатися в діяльність іншої. Так ми не можемо дати доручення судовій і змусити їх надавати необхідну судову статистику”.
Ще одна проблема — відсутність комунікації між владою та громадянським суспільством. “Представники громадських організацій і держави розводять себе по різні боки барикад. А насправді ми повинні розуміти, що в нас усіх одна мета. Не критикувати один одного, а об’єднати всі зусилля, щоб досягти змін. Ми ж представляємо одну державу”, — каже Мазур.
Інформаційна робота в державі вкрай незадовільна, додає також перший заступник міністра культури. “Правозахисники, висловлюючи своє ставлення до проблеми, очікують, що держава має голосно озвучити свою позицію на те чи інше порушене право. Але комунікативні умови держави, на жаль, є незадовільними. Наприклад, можливості Міністерства культури не є достатніми. У нас є сайт, і можна було б створити окрему сторінку, присвячену цій темі, як просуваються зміни. Але банально, в нас немає технічної можливості це зробити…”, — пояснює урядовиця.
Тамара Мазур зауважує, що просвітницька робота громадськості та робота ЗМІ могли б стати в пригоді під час виконання наданих Україні рекомендацій ООН. Перші ознаки одужання від дискримінації можна буде спостерігати під час звітування України в рамках Універсального періодичного огляду (УПО) вже в 2017 році.
І звісно тоді, коли на конкретну дискримінаційну ситуацію, в якій опинилася будь-яка людина, є чітка відповідь держави — захист є.
ТІЛЬКИ ЦИФРИ
Відповідно до результатів загальнонаціонального соціологічного дослідження “Права людини в Україні”, проведеного з 22 жовтня по 6 листопада Фондом “Демократичні ініціативи” ім. Ілька Кучеріва та фірмою “Юкрейніан соціолоджі сервіс” на замовлення Програми розвитку ООН в Україні та у співпраці із ГО “Центр інформації про права людини” й Офісом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, українці називають такі ознаки, за якими найчастіше дискримінують людей у нашій країні:
- Вік — 37,4% від усіх опитаних і 57,4% від тих, хто особисто стикався з випадками дискримінації;
- Інвалідність — 32,7% і 48,8% відповідно;
- Майновий стан — 24,4% і 34,0%;
- Сексуальна орієнтація — 21,6% і 26,5%;
- Стать — 20,4% і 32,3%;
- Стан здоров’я — 20,3% і 31,5%;
- Політичні погляди — 19,9% і 28,7%
- Етнічне походження (національність) — 14,8% і 19%
- Релігійні погляди — 12,2% і 16,5%
- Статус вимушених переселенців — 11,8% і 14,5%+
- Місце проживання — 7,3% і 9,7%
- Громадянство — 5,8% і 7,2%
- Сімейний стан — 4,4% і 5,8%
- Інше — 0,6 і 1%
- Насправді в Україні нікого не дискримінують — 12,8% і 0,2%
- Важко сказати — 13,7% і 2,5%
