Невидимий ховрах: чому катування в поліції стали нормою
Катування і жорстоке поводження досі залишаються системними проблемами в роботі поліції. За 2017 рік майже 2500 осіб звернулися по медичну допомогу через травми, завдані працівниками поліції. Це лише офіційна статистика. Насправді постраждалих може бути набагато більше, але катування фіксуються і розслідуються неефективно. І навіть коли провину поліцейського доводять, його часто звільняють від реального покарання.
НАЙЧАСТІШЕ Б’ЮТЬ ПО ГОЛОВІ
Якщо у відомому анекдоті про ховраха, якого ніхто не бачив, але він є, замінити гризуна на тортури, отримаємо типову ситуацію в Україні. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) виносить сотні рішень, які підтверджують, що в нашій країні немає ефективної системи розслідування катувань. Натомість очільники міністерств і відомств переконують, що у правоохоронній системі немає тортур.
Уперше в Україні правозахисники вирішили максимально ґрунтовно дослідити реальний рівень і причини катування та жорстокого поводження в Національній поліції.
Дослідження “Неналежне поводження в діяльності Нацполіції України: прояви, поширеність, причини” було проведене Експертним центром з прав людини у співпраці з Управлінням забезпечення прав людини Нацполіції в рамках спільного проекту ЄС і РЄ “Посилення імплементації європейських стандартів прав людини в Україні”.
У звіті проаналізовано офіційні дані, пов’язані з тортурами і жорстоким поводженням, як-от: дані ГПУ щодо кримінальних проваджень; вироки національних судів з 2012-го по 2017 р.; офіційні відомості закладів охорони здоров’я щодо кількості звернень громадян по медичну допомогу у зв’язку з побиттям у поліції. Крім того, правозахисники провели інтерв’ю з жертвами катувань, суддями, прокурорами, адвокатами, патрульними поліцейськими, слідчими та оперативниками Нацполіцїї.
Тільки за офіційними даними закладів охорони здоров’я, 2386 осіб 2017 року звернулися по меддопомогу через травми, завдані працівниками поліції. І з кожним роком таких звернень більшає. Медики фіксують травми голови (30,12% від усіх видів травм), корпуса тіла, кінцівок, множинні травми.
Але насправді, кажуть автори дослідження, таких фактів набагато більше. Проте їх або не фіксують лікарі, або не розслідують. Наразі в країні немає офіційно затвердженого механізму фіксації слідів тортур (тим часом багато країн світу використовують для цього Стамбульський протокол). А наявні медичні стандарти застаріли: досі використовуються правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, що були розроблені 1995 року.
“Має існувати відпрацьований механізм, затверджений Мінздоров’я: як тільки людина заявляє про факт катування, лікарі повинні за певним алгоритмом зафіксувати тілесні ушкодження, а інформацію — негайно передати до органу, який розслідує саме факти катувань. За таким механізмом повинні працювати абсолютно всі лікарі, і в закритих установах також. Має бути єдиний порядок, лікарі повинні розуміти: якщо вони не зафіксують, то своїми діями фактично приховають злочин. Поки що в Україні в цьому повний провал”, — каже один з авторів дослідження виконавчий директор Експертного центру з прав людини Юрій Бєлоусов.
КЕРІВНИКИ ПОЛІЦІЇ ЗАОХОЧУЮТЬ КАТУВАННЯ
Як зазначено в дослідженні, найчастіше неналежне поводження застосовують працівники оперативних підрозділів, дільничної служби і патрульної поліції.
Саме оперативні працівники й дільничні інспектори фактично першими контактують із затриманими і першими намагаються встановити обставини правопорушення. При цьому безпосередню участь у катуваннях беруть керівники підрозділів поліції.
“За отриманими даними, близько 10–11% осіб, які застосовують тортури, — керівники відділів, райвідділів поліції. Це пряма вказівка молодим співробітникам на те, що це дозволений метод. На мою думку, ці люди в першу чергу повинні нести відповідальність за застосування тортур”, — розповідає експерт.
За офіційними даними, правоохоронці найчастіше застосовують побиття руками і ногами, кийками, психологічний тиск, душіння, заламування рук, електрострум, залякування вогнепальною зброєю.
“ПАЛИЧНА СИСТЕМА” НІКУДИ НЕ ПОДІЛАСЯ
Наріжним каменем цього питання є наявна методика розслідування злочинів у поліції, що будується на отриманні зізнання від підозрюваного.
“Тортури існують не тому, що поліцейські не знають практик Європейського суду. Доти, доки зізнання буде головним моментом у розслідуванні, доки прокурори, судді вимагатимуть від поліцейських зізнання, від тортур нікуди не дітися”, — каже Юрій Бєлоусов.
Навіть після ухвалення нової редакції КПК 2012 року, який запровадив цілу низку запобіжників для вибивання зізнань у підозрюваних, ця практика залишилась у правоохоронних органах. Але якщо раніше “вибивали” так звану явку з повинною, то тепер — інформацію про докази причетності підозрюваного до злочину.
На другому місці серед найбільш поширених причин катування та жорстокого поводження — “покарання особи за певні дії або за дії третіх осіб, у вчиненні яких вони підозрюються” та залякування затриманої особи.
Після отримання доказів із застосуванням катувань правоохоронці їх легалізують. Наприклад, проводять слідчий експеримент, під час якого підозрювана особа нібито добровільно повідомляє про обставини вчинення злочину та місцезнаходження речових доказів.
Для чого вибивати ці свідчення, якщо можна провести звичайне розслідування?
“Причин багато, — каже Ю. Бєлоусов. — По-перше, це наявний критерій оцінки роботи поліції. Хоч би що казав А. Аваков, оцінюють виключно за кількісними показниками: що більше справ направлено до суду, що більший відсоток розкритих злочинів, то краще. Це призводить до зміщення акцентів: правоохоронці працюють на показники”.
До причин поширеності катувань дослідники відносять також низьку кваліфікацію правоохоронців і забюрократизованість системи.
“Правоохоронець думає: навіщо мені бігати, шукати докази, використовувати технічні засоби, отримувати величезну кількість дозволів, зустрічатися з агентами, якщо мені просто потрібно знайти підозрюваного і вибити зізнання”, — наводить приклад Ю. Бєлоусов.
Крім того, дається взнаки й велике емоційне навантаження поліцейських, що призводить до професійної деформації та вигорання.
СУДИ ПРОСТО ЗВІЛЬНЯЮТЬ ВИННИХ ПОЛІЦЕЙСЬКИХ
Проте ключовою причиною існування катувань та жорстокого поводження в діяльності правоохоронців є безкарність через неналежну кваліфікацію катувань, відсутність ефективного механізму розслідування, застосування національними судами надзвичайно м’яких покарань або ж узагалі звільнення винних у катуваннях від відповідальності.
За словами авторів дослідження, це відбувається через конфлікт інтересів: адже прокурор, з одного боку, відповідає за своєчасне розслідування злочину, у вчиненні якого підозрюють затриману особу, а з іншого — повинен реагувати на скарги цієї особи щодо застосування до неї катувань. На думку окремих прокурорів, це може призвести до затягування розслідування “основного злочину” і, відповідно, до несвоєчасної передачі справи до суду.
Вказують дослідники й на прогалини у кримінальному законодавстві в частині кваліфікації фактів неналежного поводження. Наприклад, торік за статтею катування (ст. 127 ККУ) до суду передано всього дев’ять проваджень. При цьому зазначена стаття відносить катування до злочинів середньої тяжкості (від двох до п’яти років).
Більшість таких справ кваліфікують як перевищення службових повноважень, пов’язане з насильством (стаття 365, частина 2 ККУ). Проте і їх щороку доходить до суду не більше ніж 15–20.
“Більшість судових вироків звільняє поліцейських від відбування покарання за тортури. Що доводить: суди розглядають тортури як нетяжкий злочин. Середній строк навіть для тих, кого реально притягнули до відповідальності, становить три-чотири роки”, — каже виконавчий директор Експертного центру з прав людини.
ЩО МОЖНА ЗМІНИТИ?
Автори дослідження переконані, що треба посилити відповідальність за катування до щонайменше п’яти років позбавлення волі, при цьому розмежувати “катування” і “перевищення влади”.
Необхідно також змінювати судову практику.
“Важливо, щоб суди активно реагували. Як тільки суддя отримує інформацію, що доказ отримано під тортурами, він повинен викидати його з процесу і звільняти людину, яка підозрюється. Тоді відпаде бажання застосовувати тортури і в правоохоронців: навіщо витрачати стільки часу, катувати підозрюваного, якщо суддя його потім відпускає, а до кримінальної відповідальності притягують самого правоохоронця”, — розповідає Ю. Бєлоусов.
А правоохоронці як альтернативу катуванням можуть, наприклад, застосовувати так зване процесуальне інтерв’ю, коли метою є не зізнання, а збір точних даних. При цьому зміна підходів до розслідування повинна відбуватися на всіх етапах слідства.
Розслідування катувань повинно бути одним з основних напрямів Державного бюро розслідувань, а МОЗ має розробити єдиний медичний стандарт фіксації ознак катувань, вважають дослідники.
Головне, кажуть фахівці, щоб у всіх ланках правоохоронної системи зрозуміли: тортури — це неефективний метод, який не дозволяє знайти реально винних осіб, однак це надійний метод для засудження невинуватих.
Тетяна Курманова, для DT.UA
