Про що нова Національна стратегія у сфері прав людини і до чого тут гроші Євросоюзу

Серед певних сумнівних законотворчих і кодифікаційних процесів, що сколихнули громадськість протягом останнього року, як-от сумнозвісний проєкт Цивільного кодексу № 15150 і його попередники, вирізняються й позитивні зрушення. Частково таким стало затвердження нової Національної стратегії у сфері прав людини, яку 12 жовтня підписав президент України Володимир Зеленський. Хоча й тут не обійшлося без підводних каменів, досягнення все ж значне. В чому ж її значущість: у формуванні системи захисту прав людини, як може здатися на перший погляд, чи все-таки сенс виходить значно ширше цієї рамки?

Що нового в стратегії

Національна стратегія у сфері прав людини як документ не є чимось новим. Адже раніше такі стратегії були затверджені у 2015-му (на 2015–2020 роки) і 2021-му (на 2021–2023 роки), і до кожної згодом розроблялися плани дій. Стратегія, яку Міністерство юстиції визначає як “комплексний документ, що спрямований на всебічне утвердження прав і свобод людини як найвищої цінності та розв’язання основних системних проблем у сфері їх забезпечення, реалізації та захисту”, зазнала чергового раунду оновлення, що розпочався з літа 2025 року. І ось 12 жовтня нова ітерація була підписана президентом України. 

Основні фактори, які вплинули на зміст нової стратегії, – це, звісно, поточні події, які зумовили сам процес оновлення. Адже якщо попередні стратегії розробляли на тлі окупації частини українських земель і Криму, то тепер ми проживаємо в часи повномасштабної війни. Паралельно в Україні відбуваються євроінтеграційні реформи. Разом ці чинники формують порядок денний суспільства і задають курс нових цілей. Іншими словами, фокус змістився з побудови правової держави після Революції гідності до забезпечення основоположних прав і свобод в умовах повномасштабної війни з урахуванням євроінтеграційних зобов’язань і подальшої відбудови країни.  

До змісту ще повернемось, а поки – архітектура документа. Порівняно з 27 рівноправними стратегічними напрямами попередньої стратегії від 2021 року нова охоплює три стратегічні цілі (стандарти прав людини, захист вразливих груп і відновлення прав постраждалих, правова культура) та 25 операційних цілей.

Нова стратегія також уособлює своєрідний парасольковий характер, адже широко посилається на галузеві стратегії, які були ухвалені протягом 2022–2026 років та стосуються прав внутрішньо переміщених осіб і дітей, гендерного розриву, пенітенціарної реформи, безбар’єрності, деінституціалізації, культури тощо. 

У структурі стратегії також можна відзначити порядок оцінювання та моніторингу її виконання. Її попередниця передбачала, що міжвідомча робоча група здійснюватиме цю роботу за участі Омбудсмана, депутатів, громадських організацій та міжнародних структур. Серед принципів були “відкритість” та “інклюзивність і широке залучення до моніторингу”. Оновлена ж стратегія постановляє, що звітність збирає Мін’юст, а відкритість процесу, як і прямо передбачена роль громадянського суспільства, зникли зі списку принципів. 

Змістовні зміни теж помітні. Зокрема, вилучено напрям “бізнес і права людини”, “право на приватність” звужено до “захисту персональних даних”, три окремі гендерні напрями (рівність, насильство за ознакою статі та торгівля людьми, домашнє насильство) об’єднано в один, у який також додали питання сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, що зумовлено ратифікацією Стамбульської конвенції. Також зник напрям, що стосувався мешканців поблизу лінії розмежування, адже він втратив сенс. Теми щодо полонених та зниклих безвісти об’єднані в одну ціль, а “подолання наслідків збройного конфлікту” переформатовано в права постраждалих.

З’явились і певні нововведення, зокрема напрями щодо свободи світогляду і віросповідання, культурних прав і доступу до культурного простору, прав осіб з інвалідністю (який тепер є окремою ціллю, а не спирається на розкидані показники щодо доступності), прав осіб, постраждалих від агресії Росії проти України. Важливим стало безпосереднє внесення ЛГБТІК+ як до переліку вразливих груп, так і до назви цілі та окреме виділення мови ворожнечі. 

Якщо у стратегії стільки нового, чого ще може бракувати?

А бракує повного врахування подій, що відбуваються. Коли у стратегії відсутній фокус на військовослужбовцях – людях, на права яких повномасштабна війна вплинула чи не найбільше, а також відсутня цілісна політика щодо громадян України, які виїхали за кордон після 24 лютого 2022 року, та окремих категорій постраждалих від війни, то чи можна стверджувати, що вона є ґрунтовною відповіддю на “негативні тенденції, зумовлені широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України”? А невключення певних тем до стратегії, найімовірніше, означатиме і їхню відсутність у плані дій, який ще очікує на розроблення і безпосередньо визначатиме, як стратегія реалізовуватиметься на практиці. 

Варто сказати, що громадянське суспільство намагалося донести інформацію про ці та інші прогалини до уряду в процесі напрацювання проєкту стратегії. Однак лише близько 10% з понад 600 поданих пропозицій громадськості були враховані. Тому ймовірність, що окремі нові напрями будуть сформовані, була низькою.   

Крім того, затверджена стратегія ще більше звузила простір для участі громадськості: адже в новому порядку проведення моніторингу, оцінювання та звітування щодо виконання стратегії вилучено положення про функціонування міжвідомчої робочої групи, де поряд з іншими стейкхолдерами мали бути залучені й громадські організації. Передбачалося, що ця міжвідомча група аналізуватиме та узагальнюватиме подану відповідальними сторонами інформацію про стан виконання заходів плану дій до стратегії та за результатами готуватиме щорічний звіт про стан реалізації стратегії. Зараз же процес моніторингу і звітування делегується повністю Міністерству юстиції, а роль громадськості в ньому не закріплено, тому гарантованого стільця за цим столом у нас поки немає.   

До чого тут Європейський Союз

Якою б важливою не була стратегія для нас, громадян, є й інший, не менш вагомий чинник. Насамперед ідеться про виконання заходів Дорожньої карти з питань верховенства права, що була затверджена в травні 2025 року. Поки багато заходів у сфері основоположних прав протерміновані, уряд вирішив виконати сповна хоча б перший – “розроблення та прийняття Плану дій щодо реалізації Національної стратегії у сфері прав людини”, що стало можливим після оновлення національної стратегії. Варто лише в процесі не втратити зв’язність змісту стратегії і плану дій з іншими заходами дорожньої карти.

У липні 2026 року цей захід став ще критичнішим – уже для можливості держави фінансувати себе. В оновленому плані до Ukraine Facility теж з’явилася вимога затвердити нову Національну стратегію у сфері прав людини. Втілення цього кроку поряд із 17 іншими відкрило Україні шлях до отримання дев’ятого траншу від Євросоюзу. І, хоча документ усе ж про цінності, гроші теж частково стали вирішальним фактором. 

Головна битва ще попереду

Досвід попередніх двох стратегій показав, що гарні формулювання не працюють без міжвідомчої координації та політичної волі. Права людей на окупованих територіях, протидія дискримінації, права ЛГБТІК+ роками значилися серед пріоритетів держави, але не отримували системного рішення.

Тому вирішальним буде все ж не текст самої стратегії, а план дій, який Мін’юст має розробити після її затвердження. Саме там визначать конкретні заходи, відповідальних виконавців і строки. Саме там можна спробувати закрити прогалини щодо військових, українців за кордоном і постраждалих від війни, яких не вистачає в стратегії. І саме там має з’явитися те, чого бракує документу найбільше: оцінювання не за кількістю ухвалених актів і проведених заходів, а за реальними змінами в дотриманні прав людини у відповідних сферах. 

Захід дорожньої карти виконується, вимога європейських партнерів втілюється, транш отримано. Тепер потрібно показати, що затвердження документа – саме про цінності й важливість життя та прав українців, а не чергова галочка в списку домашнього завдання.

12 жовтня 2026 року президент України Володимир Зеленський підписав указ про затвердження нової Національної стратегії у сфері прав людини. В чому її значущість: у формуванні системи захисту прав людини, як може здатися на перший погляд, чи все-таки сенс виходить значно ширше цієї рамки?

Анастасія Даців, адвокаційна менеджерка з європейської інтеграції Центру прав людини ZMINA