“Щоб людина перестала бути лише цифрою в статистиці”: як віртуальний музей розповідає про кримський спротив

“Віртуальний простір пам’яті. Музей кримського спротиву” – проєкт, присвячений людям, яких Росія переслідує в окупованому Криму. Віртуальна експозиція поєднує біографії політв’язнів, документальні матеріали та мистецькі об’єкти, пов’язані з їхніми історіями.

Музей створили, щоб зберігати пам’ять про кримський спротив і розповідати про нього аудиторії в Україні та за кордоном.

Над проєктом працювала команда українських фахівців, діячів культури та мистецтва під керівництвом Лери Тевфікової (Літвінова), арткураторкою проєкту є Леонора Янко, а діджитал-куратором проєкту став Сергій Ніжинський.

Ідея музею формувалася поступово. Після окупації півострова у 2014 році команда створювала виставки про Крим, війну та політичні переслідування, намагаючись пояснювати ці події українській і міжнародній аудиторії. Згодом виникла потреба в просторі, який об’єднав би історії людей, документи та предмети, що допомагають побачити за статистикою конкретні людські долі.

Після початку повномасштабного вторгнення РФ команда взялася за реалізацію віртуального музею. Такий формат дає змогу знайомитися з експозицією незалежно від місця перебування, зокрема за допомогою VR-окулярів. Нині музей має два зали, але його авторки вже розглядають можливість розширення – нових тематичних експозицій, присвячених жінкам-політв’язням, творчості ув’язнених і документуванню російських переслідувань.

Від виставок про Крим до віртуального музею

Ідея створити простір, присвячений Криму, виникла в Лери Тевфікової та Леонори Янко ще після окупації півострова у 2014 році. Сестри працювали над виставками в Україні та за кордоном, розповідали про Майдан, початок російсько-української війни, окупацію Криму й політичних в’язнів. Ці проєкти мали допомогти аудиторії зрозуміти, що відбувається на півострові, та привертати увагу до людей, які зазнавали переслідувань. Спочатку йшлося про музей Криму загалом, а не про простір, зосереджений саме на спротиві. Проте з роками тема політв’язнів і досвід роботи з матеріалами про окупацію сформували окремий напрям. Команда хотіла не просто організовувати тимчасові виставки, а створити місце, де історії людей можна буде зберігати, доповнювати й показувати в ширшому контексті.

“Понад десятиліття я як мисткиня та кураторка працюю над проєктами, пов’язаними зі складними завданнями: кримськотатарська історія та культура, депортація, складності повернення народу та інтеграції в Криму в умовах відторгнення, Крим і російська окупація та її наслідки, переслідування людей. Це складні й не зовсім популярні теми для пересічного глядача, тому не кожен митець готовий братися за роботу над ними.

Я запитувала себе, чи варто мені як мисткині “обслуговувати” спробу втечі в безпечний, але не реальний світ, чи реалізовувати культурні проєкти, які емоційно важкі, мають складне підґрунтя, але порушують важливі теми. Кожна людина відіграє роль у суспільстві своєю дією або бездіяльністю. А для митців та діячів культури результат дії множиться”, – розмірковує Тевфікова.

Лера Тевфікова. Фото: Олександра Єфименко

Після початку повномасштабного вторгнення питання формату стало особливо актуальним. Фізичний музей під час війни потребував би приміщення та відповідних заходів безпеки, а його відвідування було б недоступним для багатьох людей за кордоном. Віртуальний простір натомість міг стати способом продовжувати розповідати про Крим незалежно від місця перебування відвідувачів.

Лера Тевфікова пояснює, що конкретна концепція музею сформувалася приблизно за вісім місяців до презентації. Команда почала опрацьовувати ідею, залучати фахівців і шукати фінансування. Реалізувати задум допоміг грант Українського культурного фонду. Водночас технічну частину довелося втілювати в стислі терміни – приблизно за три місяці:

“Фахівці, які стикалися з роботою над діджитал-проєктами, розуміють, що реалізувати це за такий термін було дуже складно. Мав бути правильний темп, ритм у роботі. Ми мали врахувати ризики війни, які накладаються, включно з безпековими питаннями й екстреними та плановими відключеннями електроенергії”.

Діджитал-куратор Сергій Ніжинський розповів, що під час створення цифрового музею шукали технічні рішення, які дозволили б поєднати формат віртуальної виставки з панорамним оглядом експозицій та доступ до великого масиву документальних матеріалів. Для створення музею також була важливою співпраця з організаціями й людьми з різними компетенціями, які розуміли не лише технічні завдання, а й мету проєкту.

Водночас для Лери Тевфікової віртуальний музей – це продовження багаторічної роботи з темою Криму. Вона згадує, що після 2014 року ця тема не завжди викликала достатній інтерес в Україні, не говорячи про людей в інших країнах. Саме тому команда прагне залучати до музею молодь і школярів: цифровий формат та Virutal Reality може стати для них доступним способом познайомитися з історіями кримського спротиву. Ідеться не лише про знайомство з окремими справами. Команда музею хоче, щоб відвідувачі могли зрозуміти, як російська окупація змінила життя людей, чому вони чинили спротив і якою ціною їм доводиться відстоювати свої переконання. Віртуальна експозиція дає змогу об’єднати документи та мистецькі роботи й зробити їх доступними для ширшої аудиторії.

Історії людей за музейними об’єктами

Музей поєднує інформаційну базу з мистецькою експозицією. Матеріали для нього збирали, зокрема, громадські організації, які документують переслідування в окупованому Криму. Серед партнерів – Центр прав людини ZMINA, CrimeaSOS, Кримськотатарський ресурсний центр та інші організації, що документують історії політв’язнів від 2014 року.

За словами арткураторки Леонори Янко, завдання полягало в тому, щоб представити ці історії не лише як набір фактів. У двох залах музею біографії людей розкриваються через документи, предмети та мистецькі образи. Так відвідувачі можуть побачити не тільки обставини переслідування, а й особистий досвід людей, їхні родинні зв’язки та те, що допомагало їм зберігати себе в ув’язненні.

“Мені хотілося б, щоб набагато ширша аудиторія розуміла, усвідомлювала, що кримський спротив є сьогодні частиною історії України”, – говорить Леонора.

Леонора Янко. Фото: Олександра Єфименко

Експозицію відкриває відтворення перформансу Богдана Зізи – двері, облиті жовтою та блакитною фарбами. Його історія нагадує про те, що в окупованому Криму були і є люди, які не погоджуються з окупацією. Сестра Богдана Зізи Олександра Баркова на презентації в Києві розповіла, що, коли вперше побачила проєкт музею, була розчулена.

Леонора Янко й Олександра Баркова (у VR-окулярах). Фото: Олександра Єфименко

Через цей приклад музей також протиставляє особисті свідчення людей російській пропаганді, яка намагається представити окупацію як подію, що нібито мала одностайну підтримку місцевих жителів.

“Російська пропаганда приховує та викривлює все, що пов’язано з кримським спротивом. Доступ до достовірної інформації сьогодні є дуже важливим. І сьогодні ми боремося, зокрема, з наративами російської пропаганди, які пустили свої корені з 2014 року як за кордоном, так і, на жаль, в Україні. Після повномасштабного вторгнення, за словами правозахисників, російські репресії на тимчасово окупованих територіях посилилися, та важливо, що й спротив триває“, – пояснює Леонора.

Інші предмети пов’язані з повсякденним життям політв’язнів. Серед них – чотки, які громадянський журналіст, правозахисник Сервер Мустафаєв виготовив із хліба для свого сина. Оригінал зберігається в музеї Берлінського муру (нім. Mauermuseum-Museum Haus am Checkpoint Charlie). В експозиції також представлено малюнки Аппаза Куртамета, документ про звільнення Нарімана Джеляла та багато іншого.

Довідка про звільнення Нарімана Джеляла. Знімок екрана: “Віртуальний простір пам’яті. Музей кримського спротиву”

Такі речі дають змогу розповідати про людину через її дії, творчість і стосунки з близькими. Ув’язнення впливає не лише на самого політв’язня, а й на всю родину: діти дорослішають без батьків, рідні роками чекають на звільнення, а сім’ї змушені пристосовуватися до життя в умовах невизначеності. Мистецькі об’єкти допомагають показати цей досвід без зведення його до статистики.

Окрему частину експозиції присвячено жіночим історіям. Один з об’єктів пов’язаний з Галиною Довгополою: її м’які бігуді стали впізнаваною деталлю, що допомагає відвідувачам пригадати її образ.

Галина Довгопола (архівне фото). Джерело: blackseatv.com

Експонат музею, який символізує бігуді Галини Довгополої. Скриншот

У другій залі розміщено інсталяцію “Звільнені”, яка осмислює зв’язок між тими, хто вже вийшов на волю, і тими, хто досі перебуває в ув’язненні. Поруч – тривимірна модель колишньої політув’язненої, активістки Леніє Умерової, яка розглядає інсталяцію. Леніє Умерова після звільнення продовжила говорити про людей, які залишаються в російських місцях несвободи. Вона бере участь в українських і міжнародних заходах, розповідає про інших ув’язнених жінок і долучається до адвокаційної роботи задля їхнього звільнення. Тож її історія в музеї не обмежується самим фактом ув’язнення, а показує, як людина після повернення може допомагати іншим.

Другий зал віртуального Музею кримського спротиву. Скриншот

Важливе місце в експозиції відведено журналістам, які висвітлювали події в окупованому Криму. Серед них – Ірина Данилович, Владислав Єсипенко та інші люди, які збирали інформацію про переслідування й розповідали про судові процеси. Їхня робота допомагала документувати події, які російська влада намагалася приховати, але водночас сама ставала причиною переслідувань.

“Для чого музей потрібний? Щоб ми не побачили чорно-білий текст із сухими фактами, а щоб ми також побачили за кожним політв’язнем живу людину з її долею, з її характером, родиною. Щоб людина перестала бути лише цифрою в статистиці. До речі, наш ворог – він намагається таки зробити, щоб люди перетворювалися лише на статистичні дані”, – говорить Янко.

Окрім документів та предметів, музей використовує технології віртуальної реальності. Відвідувачі можуть досліджувати простір у VR-окулярах, ніби перебуваючи всередині фізичної експозиції. За словами Леонори Янко, уперше цей формат презентували в Празі під час Днів Криму в Чехії. Одним з перших відвідувачів віртуального простору музею став Владислав Єсипенко. Водночас люди, які мають відповідне обладнання, можуть заходити до віртуального музею дистанційно.

Нові зали та майбутнє музею

Нинішня експозиція має два зали, але команда розглядає їх як початок роботи. Леонора Янко розповідає, що ідей для продовження багато. Зокрема, окрему частину музею хотіли б присвятити творчості політв’язнів – малюнкам, прикрасам, щоденникам та іншим речам, які люди створюють під час ув’язнення. Для Леонори ці роботи важливі не лише як свідчення про умови утримання. Вони показують, що навіть у неволі люди намагаються зберігати зв’язок зі світом, виражати власні думки й займатися творчістю. Такі матеріали також можуть бути зрозумілими міжнародній аудиторії, навіть якщо відвідувач не знає мови документів або листів.

Презентація в Києві. Фото: Олександра Єфименко

Лера Тевфікова додає, що під час презентації команда отримала відгуки, які допоможуть зробити музей доступнішим. Зокрема, виявилося, що деякі матеріали краще сприймаються через зображення, ніж через текст. Це важливо для відвідувачів з інших країн, які не можуть прочитати листи чи документи російською мовою, але можуть роздивлятися малюнки та інші візуальні об’єкти.

У майбутніх експозиціях команда також хотіла б розповісти про умови утримання політв’язнів, зокрема про харчування та поводження з ними. Водночас розробники прагнуть подавати цю інформацію так, щоб музей залишався доступним для різних вікових груп і не потребував надмірно жорстких зображень. Мета – дати відвідувачам можливість зрозуміти досвід ув’язнених, не перетворюючи його на видовищний матеріал.

Ще один напрям розвитку – розширення інформаційної бази. За словами Лери Тевфікової, у музеї вже оброблено близько 400 анкет незаконно ув’язнених, а загалом близько 1500 записів зібрала команда музею. Ця робота потребує часу, оскільки інформацію необхідно систематизувати, уточнювати та підтримувати в актуальному стані. Тож музей має розвиватися не лише як віртуальна виставка, а і як ресурс, до якого можна звертатися по відомості про конкретних людей та їхні історії.

Презентація музею в Києві. Фото: Олександра Єфименко

У перспективі команда хотіла б створити й фізичний музей з документами, архівами та матеріалами справ. Однак під час війни це пов’язано з безпековими ризиками. Лера Тевфікова вважає, що такий простір найкраще було б відкрити в Криму після деокупації півострова. 

“Від початку окупації Криму минуло вже 12 років. Зростає покоління молодих людей, які ніколи не були на півострові. Уявлення підлітків про Крим формується переважно під впливом інформації, яку отримують з медіа та інших джерел. Саме ці молоді люди в майбутньому визначатимуть суспільні настрої, формуватимуть політику та ухвалюватимуть рішення. І від того, наскільки повним і правдивим буде їхнє розуміння історії Криму та реалій окупації, залежить світ, у якому нам усім доведеться жити”, – говорить Лера.

Вона також вважає, що знайомство з такими експозиціями варто включати до освітніх програм. Для молоді це могло б бути способом дізнатися про сучасну історію Криму та побачити наслідки окупації через конкретні людські долі.