“Українськомовне медіа було для Херсона справжньою революцією”: як Кавун.City пережило окупацію і повернулося до роботи в нових форматах

13 травня 2022 року росіяни приїхали до квартири херсонської журналістки Євгенії Вірлич. Вона встигла сховатися, а її чоловікові Владиславу допомогли вибратися з пастки. Попереду були ще майже два місяці життя в окупації, конспіративні квартири, перевірки й виїзд по документи на інші імена через 40 російських блокпостів.

Але історія Кавун.City – не лише про порятунок. Це про шлях регіонального медіа, яке в окупації продовжувало працювати, а після звільнення Херсона документує воєнні злочини, допомагає притягувати відповідальних у судах та навіть створило крамницю власного мерчу.

Читайте історію Кавун.City в новому матеріалі із серії публікацій про релоковані медіа.

“Не відкривай. Це росіяни”

Той день в окупованому Херсоні почався як зазвичай, але для журналістки Євгенії Вірлич тривав у найкращих традиціях 1937 року. Вони з чоловіком Владиславом Гладким практично не виходили з квартири, адже Євгенія знала, що як медійниця є однією з перших у списках на “зачистку”. Друзі заздалегідь ділилися з ними ключами від сусідніх осель на випадок облав. А тим часом містом ширилися вигідні для конспірації чутки: мовляв, Женя з чоловіком давно в Польщі, у січні вони якраз святкували свої дні народження у Вроцлаві, які в них припадають на близькі дати. Найближчі знали правду, решта вірила в “польську евакуацію”.

Тим часом їх перевіряли. 5 березня в Херсоні раптово лягли зв’язок і світло. Коли Євгенія вийшла в коридор подивитися на лічильник, жахнулася: автомат був вирваний “з м’ясом”. Пройшовшись поверхами, вони переконалися – пошкодили тільки їхній щиток. Жодна комунальна служба чи аварійка слухавок не брала.

“Для себе я вигадала пояснення: як додзвонюсь до служб, скажу, що я в Миколаєві й сусіди сказали, що щось сталось, вирвали лічильник. Перевірити це теоретично могли б, але для цього точно потрібно було б багато зусиль російських спесцслужб, а 5 березня 2022 року, я думаю, їм було не до цього”, – пояснює Євгенія.

Маючи павербанки, подружжя вирішило не панікувати, не показувати вигляду, що вони на місці, і ніде не писати про цей інцидент. Проте вже ввечері все стало на свої місця. Владиславу в телеграмі написав такий собі Дмитро Савлученко: мовляв, “продам лічильник і три метри кабелю”. Євгенія вважає, що це була банальна перевірка, чи насправді вони вдома. Як з’ясувалося згодом, Савлученко був відвертим колаборантом, 24 червня 2022 року в Херсоні його автомобіль підірвали й він загинув на місці.

Тому травневий візит “воронка” став лише продовженням цієї напруженої гри в кота і мишу. Того ранку зателефонувала подруга, з якою вони регулярно пили каву раніше. Пауза в їхніх зустрічах затягнулась, і вона запропонувала випити кави просто у дворі. Євгенія зварила її в термосі та вийшла у двір.

Вона каже, що сидіти весь час удома було вкрай важко, тому вона періодично виходила – випрямила кучеряве волосся, пофарбувала його з рудого в коричневий колір. Вдягала той одяг, якого не бачили до окупації, – якраз із Польщі привезла. Того дня була в рожевому худі.

Щойно вони з подругою розташувалися, як у двір заїхала чорна машина, зупинилася біля під’їзду Євгенії. З машини вийшли четверо: двоє в цивільному, двоє – у військовій формі без розпізнавальних знаків. Вони привітались і за акцентом стало зрозуміло: росіяни.

За словами Євгенії, її серце шалено заколотилось і все всередині стиснулося від страху. Але професійна та життєва звичка в критичні моменти вмикати не емоції, а чіткі дії спрацювала миттєво. Ключі від конспіративної квартири навпроти були в неї із собою. Євгенія встигла написати чоловікові коротке смс: “Не відкривай. Це росіяни”. Сама ж разом з подругою тихо прослизнула до сусіднього помешкання.

Чоловік уже готувався тікати з квартири – вони жили на третьому поверсі, а під вікнами тягся дах клініки та банку, куди можна було спробувати стрибнути. Проте окупанти не стали виламувати двері одразу. Вони вирішили чекати й залишили біля під’їзду спостерігача.

Тут у гру вступив батько Євгенії Михайло – людина з міцними нервами та любов’ю до шпигунських історій. Дізнавшись про небезпеку (Євгенія надіслала смс і йому), він вирушив на допомогу. Спостерігач зауважив чоловіка, який начебто йшов з баклажкою по воду, але батько зорієнтувався блискавично: спокійно піднявся на п’ятий поверх, зайшов у тамбур. Коли нишпорка повернувся на своє місце, батько спустився і вийшов з під’їзду разом із Владиславом.

Вони розіграли ідеальну сцену для спостерігача: розлючений “пасажир” сварився на “таксиста”-батька за те, що “той припаркувався чорт зна де”. Росіянин купився на цей театр, і чоловікові вдалося вийти з пастки.

Ще кілька разів до 9 липня їм доводилося змінювати конспіративні квартири неподалік, постійно відчуваючи себе мішенню в прицілі ворога.

Якось Євгенії написала людина в месенджер, що росіяни грабують краєзнавчий музей.

“Я зразу засумнівалася, адже директорка музею Тетяна Братченко швидко пішла на співпрацю з окупантами, тому було нелогічно. Трохи пізніше виходить сюжет на їхньому телебаченні про виставку, яку там відкрили росіяни. Тому інтуїція мене не підвела. Вони хотіли або мене, або когось витягнути туди до музею”, – згадує Євгенія.

За її словами, цей співрозмовник у месенджері був затриманий росіянами й вони змусили його писати таке до неї.

Чому Херсон став “Кавуном”

Дорога Євгенії Вірлич до медіа, здається, була закладена родинним ДНК. Вона народилася в Криму, у Феодосії, але переїхала до Херсона, адже звідси її тато. Здобула одразу дві фахові освіти – інженерки-економістки та фінансистки, за якими працювала тривалий час. Проте їй хотілося спробувати інше: Євгенія добре писала і мріяла займатися справжньою журналістикою.

Цей інтерес передався в спадок. Її дід Август Вірлич – людина неймовірної і складної долі – був журналістом і вчителем за освітою. Радянська влада таврувала його через походження: угорця за національністю чомусь вважали німцем. Його одразу після капітуляції Німеччини вислали на спецпоселення на Уралі, де він пробув до 1954 року. Попри репресії Август Вірлич активно займався дослідженням Голодомору та сталінських репресій, видав близько 20 книжок, індивідуально та в співавторстві, а сьогодні на його честь у Херсоні названо провулок.

Сама ж Євгенія з юності захоплювалась українською літературою – у ті роки це ще здавалося чимось “екзотичним”. Вона привозила до Херсона письменників Сергія Жадана, Макса Кідрука, Олексія Чупу та інших – це було не професійне продюсування, просто їй подобалося.

Поворотним пунктом стала масштабна реформа з роздержавлення медіа у 2015 році, коли комунальний “Херсонський вісник” закрили, проте зберігся його сайт. Євгенія Вірлич каже, що він був як валіза без ручки – і нести важко, і кинути шкода. Головна редакторка Ірина Саліхова, з якою вони познайомилися через волонтерську діяльність для війська і цивільних, запропонувала Євгенії долучитися.

Вона вважає, що їй допомогли її логічні навички писати про гроші – куди витрачають і як витрачають, також шукала тренінги та курси для журналістів, читала матеріали свого дідуся, любила польську репортажистику. Все це в коплексі допомогло їй освоїти професію.

Шукаючи фінансування для проєктів, Євгенія подавала заявки до донорських організацій – субгранти надавали Комітет виборців України, Інститут розвитку регіональної преси та “Інтерньюз”. Згодом в Україні почала створюватися мережа міських видань АБО на базі роздержавлених медіа, концепція якої передбачала назву міста в поєднанні зі словом City.

Оскільки варіант “Херсон City” виявився вже зайнятим, Євгенія вирішила обіграти місцеві асоціації й запитала читачів у соцмережах, з чим у них асоціюється Херсон. Варіантів було три – кавун, томат, корабели. Переміг кавун, і так народилося Кавун.City, чия перша публікація побачила світ 17 жовтня 2019 року і була присвячена доступності міської інфраструктури для людей на візках.

На старті вони працювали вдвох з Іриною Саліховою. Згодом Ірина відійшла від чистої журналістики та зайнялась іншою діяльністю, а до команди долучилися професійні журналісти з міцним бекграундом – Ксенія Вічкітова та Ілля Контішев (із грудня 2023 року Ілля захищає країну в лавах Сил оборони України).

Кавун.City свідомо відмовилося від класичної новинної стрічки, видаючи на день від 2 до 10 матеріалів.

“Редакція зосередилася на тому, що справді хвилює людей: соціальних проєктах (як-от зміни комунальних тарифів), туризмі, фестивалях, кримській тематиці та якісній історії. Третя моя освіта – історична, а Ілля Контішев також фанатично любить історію, тому важливим завданням стала популяризація справжньої української історії Херсона на противагу російським імперським міфам, зокрема спростування фейків про “пантеон Потьомкіна” та розвінчування ворожої дезінформації“, – розповідає Євгенія Вірлич.

Окремим принциповим питанням стала мова. Тоді як донори радили писати російською для ширшого охоплення, Євгенія, за її словами, категорично стояла на своєму: “Ми українськомовне видання”. Російською на сайті залишалися лише кілька блогів та реклама:

“Для тодішнього Херсона це була справжня медійна революція, яка, попри скепсис декого з експертів, сформувала віддане коло читачів, які йшли до видання за якістю та чесністю”.

24 лютого: між тривожними сигналами й реальністю окупації

Напередодні великої війни в інформаційному просторі наростала тривога, проте на сайті Кавун.City новин про можливий напад росіян довгий час не з’являлося – редакція не розуміла, як до цього ставитися. У листопаді чи грудні 2021 року під час зустрічі за кавою подруга прямо запитала Євгенію, чи буде вторгнення. Та чесно зізналася, що не знає, як на це реагувати.

Ситуація видавалася сюрреалістичною й поєднувала суперечливі сигнали. У лютому 2022 року віцепрем’єрка Ірина Верещук урочисто відкривала автобусний маршрут із Чонгара до Херсона – причому автобуси мали їхати тими ділянками, які ніби були заміновані. Виникало питання: їх розмінували? У редакції це обговорювали здивовано: з одного боку, начебто готувалися до миру, з іншого – все видавалося надто дивним. За кілька днів з’явилося тривожне повідомлення про російський десант біля Каховської ГЕС, проте пресслужба СБУ просила опублікувати інформацію, що це нібито планові навчання.

21 лютого в місті з’явилися білборди з написом “450” – на військовому сленгу це означає, що все спокійно. 22 лютого друзі з Криму писали про незрозумілий рух ворожої техніки в бік материкової України. Євгенія дякувала за інформацію, але тоді ще думала, що це чергове залякування. 23 лютого вона ще спілкувалася з кримчанином, який привіз із півострова вино, а вже наступного ранку все змінилося безповоротно.

24 лютого російські війська стояли вже біля Антонівського мосту, а 25 лютого перші окупанти зайшли в Херсон. 1 березня місто опинилося в повному оточенні. Страшним символом цих днів став Бузковий сквер, де росіяни на танках і БТР розстріляли практично всіх – там загинули озброєні лише автоматами Калашникова бійці територіальної оборони, де-факто цивільні люди, які вийшли проти бронетехніки.

Медіа без редакції: як Кавун.City працювало в захопленому місті

Мер міста Ігор Колихаєв залишався в місті й намагався координувати роботу комунальних служб і міської ради. Аж поки його 28 червня 2022 року не викрали росіяни. Під час перебування Колихаєва на посаді міськрада продовжувала публікувати інформацію про роботу аптек і роздавання хліба.

Кавун.City поширювало цю інформацію.

Воно не мало офіційної редакційної групи на місці. Але мешканці скидали інформацію на пошту та в месенджери. Євгенія вважає, що це трималося на довірі до неї.

Колеги ретельно фільтрували потік даних. Часом читачі надсилали кадри, в яких чітко проглядалася російська пропаганда, або фото людей з мітингів – Євгенія категорично відмовлялася їх публікувати, адже за цими фото можна було вишукувати учасників акцій спротиву.

Водночас вдавалося викривати ворога. Наприклад, Ілля Контішев з’ясував, що росіяни розікрали редакцію “Суспільного” в Херсоні, де він колись працював, і намагались організувати там власне пропагандистське телебачення. Спочатку Ілля опублікував цей матеріал під власним прізвищем, а згодом статті виходили вже під брендом Кавун.City.

Залишки грантових коштів та підтримка Національної спілки журналістів України дозволяли триматися на плаву. Два місяці подружжя практично не виходило з квартири. Інформацію з міста іноді передавав їхній прихильник Олексій Полухін – Євгенія постійно попереджала його про ризики. На жаль, 9 травня Олексія росіяни зупинили, перевірили телефон, знайшли фото обстрілів і понад два місці утримували в полоні. Під час допитів росіяни вибивали інформацію про інших і згадали про редакцію. Проте завдяки конспірації та щасливому випадку зустрічі з окупантами вдалось уникнути.

Психологічний тиск був колосальним. Рідкісними “приводами для радощів” ставали вельми дивні з погляду мирного життя моменти. Звуки прильотів по селу Чорнобаївка означали, що ЗСУ десь зовсім близько. 20 квітня, у річницю весілля, Євгенія вирішила спекти сирники, щоб створити хоч якусь ілюзію нормальності. У цей момент написав знайомий зі звісткою: вбили колаборанта Валерія Кулешова, який мімікрував під волонтера. “Кулешова вбили?” – перепитала вона . “Так, з річницею весілля”, – відповів знайомий.

Тим часом ворог тиснув і в цифровому просторі: 28 березня сталася масштабна DDoS-атака на всю мережу міських сайтів АБО, включно з Кавун.City. Централізоване технічне ядро мережі лягло, а саме видання окупанти внесли до списків “Роскомнадзору”.

Документи від партизанів і дорога крізь 40 блокпостів

В окупації всі користувалися VPN, але залишатися ставало смертельно небезпечно. Знайомий написав: “Ви що собі думаєте? Вам виїздити пора!” Євгенія каже: вони розуміли, що зі своїми документами їх навряд чи випустять. А тут він вихід пропонує: надіслати фото – і будуть “нові” документи. Звідки він їх брав – Євгенія не знає. Передали документи через спільного знайомого, за ними подружжя мало імена Анна й Олег.

Після того як сусідка розповіла, що росіяни знову розпитували про неї, стало зрозуміло: зволікати не можна. Вони замовили виїзд через перевізників. Ціна тоді була 6 тисяч гривень з особи, хоча в перші дні окупації сягала 10–18 тисяч. За компанію запросили друга-програміста. Не помилилися. За три дні після його від’їзду росіяни прийшли до нього додому.

О п’ятій ранку біля ТРЦ “Фабрика” зібралися люди. Почався найскладніший етап – дорога з Херсона до Запоріжжя через Василівку, під час якої довелося пройти через 40 блокпостів. На 26 з них документи й сумки перевіряли особливо ретельно.

“Страх був жахливим: люди буквально забували дихати, але змушені були посміхатися й триматися”, – згадує Євгенія Вірлич.

Можливо, родині пощастило проскочити ще й тому, що разом з ними їхала сім’я з дітьми з інвалідністю.

Усю дорогу в них були липові телефони з російськими сім-картками, тоді як власні сім-картки надійно сховали. Коли нарешті проминули сіру зону і побачили українських військових, плакали всі. Солдат зайшов у салон. Після залякування росіянами, чиї автомати постійно сіпалися в руках і які могли вдарити прикладом, українські військові поводилися неймовірно обережно й чемно.

Солдата запитали, чи можна його обійняти. Він відмовився. Євгенія припускає, що за весь час він так наобнімався, що йому було вже несила.

Виїхавши до Києва, команда Кавун.City відновила повноцінну роботу. Найбільшу ейфорію викликало звільнення Херсона.

Від міських новин до воєнних злочинів: за що взялося Кавун.City після деокупації

Нині в редакції є журналістка та два фрілансери, які пишуть поточні новини з Херсона. Оскільки Херсон перебуває під постійними обстрілами, це може бути з ризиком для життя.

Журналіст-фрілансер Іван Шестопалов був просто знайомим Євгенії. Вона розповідає, що під час окупації він виявився дуже відданим, розумним, проукраїнським: допомагав нашим партизанам і військовим. Тож після деокупації вона запропонувала йому співпрацю – виявилося, що він давно про це мріяв. Він передає редакції поточні новини. Двічі потрапляв під обстріл. Одного разу він був у торговельно-розважальному центрі, і туди прилетів дрон. Його контузило. Другий раз йому поранило ногу.

“Я застерігаю колег, що мені не потрібні ефектні відео ціною їхнього здоров’я. Прошу, щоб вони дбали про себе насамперед. Ми свідомо відмовилися від складних репортажів під обстрілами. Я захоплююся колегами, які це роблять, але сама як головна редакторка не наважуюсь давати таку роботу своїм журналістам. Наша специфіка лишається дещо іншою”, – пояснює Євгенія.

За її словами, редакція Кавун.City однією з перших почала писати про окуповане місто Олешки, де люди голодують:

“Звісно, інформацію з окупованих територій важко верифікувати, але ми, дізнавшись, вирішили подати на свій страх і ризик інформацію без перевірки її в кількох джерелах. Бо інформація про можливий голод була важливішою за буквальне дотримання професійних стандартів. До того ж дізнаємося інформацію від олешківців, які звідти виїхали. У підсумку – не помилились”.

Вони зосередилися на фіксації воєнних злочинів, викритті зрадників, судових репортажах та роботі з правоохоронними органами.

Редакція зробила незвичну для себе річ: зняла фільм про трагедію, пов’язану зі знищенням Каховської ГЕС.

“Мене вразив свого часу документальний фільм колег із Сумщини про те, як вони працюють. Фільм зняли просто на айфон: у дорозі, з людьми, без професійного монтажу, а фактично як є. Я зрозуміла, що ось такий формат буде найбільшим рівнем відвертості, добре передасть емоції. А власне хотілося саме емоцій у спогадах про цей день”, – каже Євгенія Вірлич.

Вона озвучила цю ідею одній з майбутніх героїнь – своїй подрузі Ользі Цілинко. У фільмі вирішили показати, яким був цей день, 6 червня 2023 року. Адже тоді дуже злагоджено працювала міська влада, волонтери, просто небайдужі люди:

“Так і зібрала людей: прості мешканці, я, працівник адміністрації і колишній очільник МВА Роман Мрочко. Так і закрутилось”.

Документальна стрічка фокусуються на головному винуватці – російському агресорі. Фільм переконує, що руйнування ГЕС було не випадковістю чи наслідком бойових дій, а спланованим терористичним актом росіян. Через розповіді постраждалих та висновки експертів авторам вдається зафіксувати злочин РФ проти довкілля й людства, який назавжди змінив обличчя українського півдня.

Також Кавун.City пише про те, яке мають значення заочні вироки щодо колаборантів і зрадників. Стаття пояснює, що заочні судові вироки (in absentia) щодо колаборантів та воєнних злочинців є не просто декларативною формальністю, а дієвим юридичним інструментом притягнення до відповідальності. Хоча позбавлення волі стає можливим лише після фізичного затримання чи екстрадиції, такий вирок дозволяє вже зараз арештовувати й конфісковувати майно зрадників в Україні (як у випадку з вироком колаборанту Володимиру Сальдо), а також блокувати їм змогу розпоряджатись активами дистанційно.

Окрім цього, процедура заочного судочинства in absentia дає офіційні юридичні підстави для оголошення фігурантів у міжнародний розшук через Інтерпол та подальшої екстрадиції, якщо вони опиняться за межами РФ. Стаття підкреслює, що кожен такий вирок є зафіксованим процесуальним фактом злочину без строку давності, який позбавляє винних можливості вільно пересуватися світом і зберігати статки.

У цьому ж контексті писали про покарання воєнних злочинців. У статті йдеться про ухвалення судом довічного вироку уродженцю Феодосії – офіцеру збройних сил РФ, який брав участь у воєнних злочинах проти цивільного населення під час окупації Херсонщини.

Зокрема, матеріал висвітлює деталі обвинувачення: засуджений причетний до віддавання злочинних наказів та особистої участі в обстрілах цивільних об’єктів, нападах на беззбройних жителів регіону й організації насильницьких дій під час контролю окупантів над частиною Херсонської області. Оскільки фігурант переховується від правосуддя, вирок ухвалено за процедурою заочного розгляду (in absentia). Це дає підстави для оголошення його в міжнародний розшук та конфіскацію майна. 

Редакція також ідентифікувала ключових адміністраторів одіозного телеграм-каналу “От Мариуполя до Карпат”, який регулярно анонсує обстріли, публікує маніпулятивні матеріали та збирає дані про українські міста.

Усе почалося з банальної, на перший погляд, цифрової необачності: серед підписників офіційного каналу Кавун.City журналісти помітили преміумакаунт під ніком Zlata. Журналістська цікавість узяла верх, і перевірка профілю перетворилася на повноцінне OSINT-розслідування.

На аватарці дівчина позувала у футболці із символікою пропагандистського ресурсу “От Мариуполя до Карпат”, а далі ниточка розмотувалася сама – від авторських дописів у ворожому пабліку до аналізу знімків з окупаційних заходів у Генічеську.

За допомогою сервісів розпізнавання облич та співставлення фотографій з мережі “Одноклассники” журналісти з імовірністю понад 92% встановили справжню особу адміністраторки. Нею виявилася колишня працівниця херсонської дитячої поліклініки та любителька собак Наталя Дорошева. Головним же куратором каналу виявився колишній підполковник донецької міліції та колаборант Олександр Шептура, чий цифровий слід у мережі швидко видав його зв’язок із цим ресурсом.

А за цими цивільними профілями та нібито “патріотичною” риторикою ховалася злочинна діяльність. Тандем адміністраторів перетворив канал “От Мариуполя до Карпат” на повноцінний інструмент терору та психологічного тиску. Вони не лише ширили кремлівські наративи, а й регулярно “анонсували” та коригували обстріли мирних українських міст, збирали дані про пересування цивільних і звітували про прильоти.

Тоді як Шептура закликав нищити цивільну інфраструктуру, Дорошева гастролювала окупованою Херсонщиною під вивіскою російських “волонтерських” організацій, отруюючи пропагандою українських дітей. Тепер замість бажаного охоплення та медійності обидва фігуранти отримали офіційно зафіксовані процесуальні статуси воєнних злочинців, які вже не зникнуть з баз розшуку.

Справа про засудження власниці херсонської телерадіокомпанії “ВТВ Плюс” Тетяни Каменської до 12 років позбавлення волі стала показовим прикладом того, як медійні колаборанти постають перед українським правосуддям. Колишня “заслужена журналістка України” під час окупації Херсона свідомо віддала свій телеканал під потреби російської пропагандистської машини, транслювала інтерв’ю з окупаційними гауляйтерами й висвітлювала ворожі “референдуми”.

Суд ухвалив жорсткий вирок: окрім 12-річного ув’язнення, Каменській призначено конфіскацію майна вартістю понад 30 мільйонів гривень та заборону вести журналістську діяльність протягом 15 років.

У цій справі головна редакторка видання “Кавун.City” Євгенія Вірлич особисто давала свідчення в суді проти колаборантки. Вона твердить, що принциповою позицією редакції є те, що журналісти Кавун.City не лише документують злочини окупантів і медійних перебіжчиків на сторінках свого видання, а й активно співпрацюють із правоохоронними та судовими органами, забезпечуючи доказову базу для ухвалення вироків.

Крамничка херсонського вайбу як додаткове джерело фінансування

Тим часом Кавун.City шукає нові шляхи для розвитку – команда відкрила невелику крамничку з мерчем і товарами, наближаючи мрію про повну фінансову самоокупність незалежного українського медіа в регіоні.

“Мені завжди хотілося створити супутній для медіа бізнес. Я ще на старті розуміла, що локальному медіа в Україні дуже важко заробляти. Це була суто моя ідея – я знаходила аналогічні або схожі реалізації в Польщі та Німеччині, коли, приміром, у медіа була кав’ярня. Але мені хотілося мати саме бізнес, пов’язаний із сувенірами. Шукали шляхи реалізації самостійно в редакції. Зрештою знайшли платформу, яка друк і виробництво бере на себе – ми маємо перейматися дизайном і поширенням інформації”, – розповідає Євгенія.

Сьогодні в крамничці херсонського вайбу продається як мерч Кавун.City, так і інші товари, що нагадують про Херсонщину.

Великих прибутків поки немає, команда ще вчиться, проходить консультації з маркетингу:

“Ще в процесі реалізації друга “серія” крамнички, але це поки що плани. Наразі прибутки з крамнички дозволяють оплатити принаймні вихід в Укр.нет та інші технічні сервіси: програми для оброблення відео, роботи з графікою, інші платні сервіси. Мені здається, непогано”.

Кавун.City фактично пережив уже кілька життів: народився як міське медіа, працював під час окупації без редакції в окупованому місті, вибрався через десятки російських блокпостів, повернувся до роботи після звільнення Херсона і тепер документує злочини, які ще доведеться розглядати в судах. Змінювались обставини, небезпека і самі завдання журналістів, але залишалося головне – потреба говорити про Херсон своїм голосом.

І, можливо, саме це сьогодні є головним сенсом існування Кавун.City. Окупація намагалася забрати в Херсона не тільки людей, будинки й території, а й право самому розповідати про себе. Медіа, яке продовжує працювати українською, фіксувати злочини, розповідати про життя міста і шукати способи заробляти на власну незалежність, фактично відвойовує це право щодня. Навіть якщо тепер поруч із журналістськими розслідуваннями доводиться продавати футболки, сувеніри й “херсонський вайб”.