Екскурсія у темряві: репортаж до Дня білої тростини

Чи уявляли ви екскурсію в музеї, де панує цілковита темрява? Такі екскурсії у Києві проводить музей “Третя після опівночі”. Попри промовисту назву, музей не пропонує занурення в містичну атмосферу, подібну до фільмів жахів чи трилерів. Натомість відвідувачі можуть тут прожити кілька годин в ситуації незрячої людини та зрозуміти, що відчувають люди, які живуть в темряві постійно. 

Екскурсія проходить через 5 локацій і включає як побутові ситуації, так і огляд мистецьких експонатів. А проводять її незрячі гіди.

Одну з таких екскурсій відвідав журналіст Валерій Божко, який сам є незрячим. Публікуємо його репортаж.

Фото музею надав Валерій Божко

На вході збираються відвідувачі. Хтось обговорює, про що ж буде екскурсія, хтось розглядає макет Батьківщини-матері. Наша група вже зібралась. Крім мене, тут ще чоловік середнього віку та жінка з двома дітьми 10 та 12 років. До нас підходить гідеса:

– Вітаю. Мене звати Тетяна. Я буду вашим гідом у музеї “Третя після опівночі”. Чому він так називається? Бо це найтемніша пора доби. Сьогодні ви проведете півтори години у темряві та дізнаєтесь, як живемо ми — незрячі люди. Проте спершу познайомимось.

Валерій Божко. Фото надане автором

Учасники називають свої імена: Володимир, Юлія, діти – Тіма і Єгор.

– Валерій, – відрекомендовуюсь я останнім.

Гідеса Тетяна запрошує нас в музей, ми проходимо у коридор і поринаємо у темряву.

– Не лякайтеся, – каже нам гідеса, – ніхто не буде розповідати страшних історій. Ви просто побачите, як живуть незрячі люди. Зараз ми вийдемо на вулицю і спробуємо самостійно перейти дорогу.

Гідеса Тетяна Антоненко, фото facebook

Тетяна пояснює, що перехід несправжній. Це просто імітація вулиці, і ми не будемо виходити з приміщення. Але для початку, перед тим, як ми вийдемо на “дорогу”, ми маємо дещо взяти із собою. Це допоможе нам пересуватися у просторі.

– Як ви думаєте, що це за річ? – питає Тетяна.

– Тростина, – говорить Володимир.

– Так. А якого вона кольору?

– Біла, – відповідає хлопець Тимофій.

– Правильно. Так люди одразу помічають тростину і розуміють, що йде незряча людина.

Тетяна дає кожному з нас по тростині, і ми виходимо на “вулицю”. Чути шум машин, ніби ми й справді вийшли із приміщення.

– Знайдіть, будь ласка, світлофор та натисніть на кнопку, – просить Тетяна.

Юлія натискає на кнопку, і звук машин одразу змовкає. Світлофор починає пищати, даючи сигнал, що можна йти. Ми переходимо дорогу і зупиняємось.

– А як незрячим людям дізнатись, коли переходити дорогу? – запитує Юлія.

– Зараз в деяких місцях у Києві з’явились світлофори, які говорять, коли можна переходити дорогу або ж подають сигнал. Та якщо ми знаходимось у місці, де таких світлофорів немає, то ми орієнтуємось на звуки машин, – відповідає Тетяна.

Ми зупиняємось біля макета якоїсь споруди.

– Як ви думаєте, що це? – запитує у нас екскурсоводка.

Ми роздивляємось макет, точніше роздивляємось його навпомацки.

– Можливо, це якась стародавня будівля, – припускаю я.

– Так, але яка саме?

– Університет? – питає Володимир.

– Так. Це Києво-Могилянська академія. А зараз ми перейдемо дорогу знову, тільки попереджаю: на “тротуарі” буде перешкода.

Макет Києво-Могилянської академії. Фото “Рубрика”

Ми переходимо дорогу і справді бачимо перешкоду.

– Це самокат, – кажуть діти.

– Так. А як ви думаєте, чи часто вони стоять на тротуарах? І не тільки самокати, а й мотоцикли, автомобілі та інші види транспорту?

– Постійно, – відповідаємо ми.

– Так. І це завжди створює деякі незручності. Незрячі люди не завжди можуть знайти за допомогою тростини транспорт, а ще можуть пошкодити його, якщо вдарять по ньому тростиною. Звісно, що в таких випадках винні ті, хто їх припарковує, та не всі це розуміють. Так, багато хто просто не думає про те, як незрячі люди будуть обходити транспорт, та все ж над цим треба задумуватись.

Ми проходимо ще трохи й зупиняємось біля кавового автомата.

– Зараз ви можете вставити купюру в автомат, обрати каву та насолоджуватися нею. Кава справжня, – каже Тетяна і посміхається.

Вона розповідає, яка кнопка в автоматі означає той чи інший вид кави.

Коли всі замовили каву, ми сідаємо на лавку та спілкуємося із гідесою, попиваючи свої напої.

Ми поцікавились, як давно у Києві є цей музей та які екскурсії він пропонує.

– Крім стандартних екскурсій у нас є екскурсії Києвом у темряві, побачення наосліп та квести, – розповідає Тетяна.

– Як давно у Києві є цей музей? – запитує Володимир.

– Уже 9 років. Такий самий музей, до речі, вже 3 роки є у Львові.

– Ми зараз замовляли каву, і ви говорили нам, яка кнопка за що відповідає в автоматі. Як незрячі люди ще можуть дізнатися про це? Кнопки ж тут не озвучуються, – запитує Юлія.

– Ми дізнаємось це за допомогою спеціальних додатків, де штучний інтелект описує фотографії, і якщо у цих додатках сфотографувати, наприклад, автомат — додаток опише усі кнопки, і скаже, що на них написано чи зображено. Також можна зв’язатися через ці ж додатки із волонтерами, яких можна попросити описати все, що вам потрібно.

– А всі сайти доступні для незрячих? Які проблеми виникають під час користування сайтами? Що робить їх доступними? – запитує Володимир.

– По-перше. Для доступності є програми, які потрібно встановити на ноутбук та смартфон, щоб вони озвучували все на екрані. По-друге, щодо самих сайтів, то не всі сайти будуть озвучуватись, наприклад, якщо текст на сайті подається у вигляді картинки — то програма просто вам скаже, що там якесь зображення, але не прочитає його. Також деякі додатки чи сайти просто недоступні через те, що не підлаштовані під програми для озвучування. І тут уже питання до розробників сайтів.

Після цього Тетяна запитала, як ми дізналися про музей. Хтось був тут давно і не вперше відвідує екскурсії, хтось просто дізнався про нього у соціальних мережах, а хтось ходив із класом на екскурсію.

Після паузи на каву ми ідемо на “ринок”, де намагаємося розпізнати фрукти, овочі та інші продукти. У цей момент хлопці, які вже звикли до атмосфери в музеї, починають трохи бешкетувати. Повз мене проходить Тимофій, що тримає в руках тростину й уявляє, ніби він летить на мітлі.

– Я лечу! – кричить юний “Гаррі Поттер”.

– Не грайся з тростиною, – лагідно сварить його мати.

Ми зупиняємось на “ринку”, де Тетяна забирає в нас тростини, адже тут далі потрібно усе досліджувати. Ми “роздивляємось” різні крупи, огірки, лимони, помідори та кокоси.

– Як краще їх розпізнати в магазинах? Просити допомогу в людей? – питаю я, бо й справді, багато чого просто неможливо розпізнати.

– Так. Частіше за все краще просити кого-небудь допомогти. Штучний інтелект теж може розпізнати продукти, але так буде набагато довше. Тому ми звертаємось за допомогою до людей, – відповідає екскурсоводка.

Поруч чую радісні крики. Виявляється, це Єгор упізнав серед продуктів кокос. Він ухопив його і намагався розбити.

– Зараз ми зайдемо у під’їзд, наберемо код на дверях, знайдемо першу квартиру і відчинимо її, – каже Тетяна.

Ми набираємо код на вхідних дверях і заходимо в під’їзд.

– У темному під’їзді… – починають розповідати хлопці страшні історії, поки ми шукаємо квартиру.

Після того як ми виконали всі процедури, почали досліджувати квартиру. Там була кухня, де стояв різноманітний посуд: чашки, миски та тарілки, а також маленький предмет, призначений для наливання води. Тетяна пояснила, що це індикатор рідини, і коли в чашці вже достатньо води — він починає пищати, тобто дає сигнал, що води достатньо. Ми по черзі випробували його, а потім пішли до кімнати, де стояло піаніно. Діти одразу кинулись до інструмента і почали щось награвати. Поки діти грають, ми роздивляємось шафи та шухляди із прикрасами в кімнаті.

Після того як ми дослідили квартиру та вийшли із “під’їзду”, йдемо до наступної локації. Це кімната із п’ятьма скульптурами, які ми маємо розпізнати у темряві.

– Хто це? – питає Тетяна, підводячи нас до першої скульптури.

Ми “роздивляємось” голову, обличчя, намагаючись здогадатись, хто ж це може бути. Чесно сказати, розпізнавати скульптури навпомацки — нелегко. Особливо тим, хто не бачить із народження, адже вони не уявляють, як виглядають скульптури. Зрячим людям це робити трохи легше, адже вони знають, що може відрізняти одну скульптуру від іншої: головний убір, вуса та інші “підказки”. Ми висуваємо різноманітні припущення, намагаючись вгадати кожну із п’яти скульптур.

Далі ми підходимо до маленького мосту і переходимо його. За ним ще один макет. Тетяна пояснює, що це давньоримська скульптура “Вуста правди”, яка за легендою поглинала того, хто брехав. Якщо ти говориш неправду, вона закриває рот і ти, тримаючи руку на скульптурі, залишаєшся в ній. Біля скульптури стоїть дитяча ковзанка, де можна покататися на ковзанах. На жаль, сьогодні у нас на це немає часу. Тетяна розповідає, що це також “майданчик мрії”, де кожен може загадати бажання.

Набір для письма, тактильна листівка. Фото надав Валерій Божко

Після того як ми загадали бажання, нас виводять на світло. Екскурсія вже закінчилась, проте на нас чекає ще урок шрифту Брайля. Тетяна показує нам, як пишуть незрячі люди та просить попрактикуватися всіх охочих. Усі миттю починають вивчати шрифт Брайля, намагаються написати своє ім’я чи якусь фразу. На виході нам дають передбачення шрифтом Брайля, а також показують декілька ігор для незрячих.

Група після екскурсії. Фото надав Божко Валерій

Ми виходимо із музею, прощаємось із гідесою та обговорюємо екскурсію. Цікаву і водночас корисну, адже так набагато більше можна дізнатись про життя незрячих людей. Відвідувачі під час екскурсії щиро цікавляться тим, як живуть люди із порушенням зору, які проблеми у них виникають, як вони долають їх. Адже ця екскурсія — це не просто розвага чи місце відпочинку від повсякденної рутини. Вона дає можливість людям більше зрозуміти незрячих людей та дізнатися про їхнє щоденне життя.