In memoriam. Олександра Делеменчук

Сьогодні в Тбілісі прощаються з правозахисницею Олександрою Делеменчук – нашою колегою, подругою, однодумицею. Її життя обірвалося 14 вересня в грузинській лікарні, куди вона потрапила напередодні після ускладнення стану здоров’я.

Олександра була однією з найпомітніших постатей у правозахисному русі – не тільки українському чи грузинському, а тому, який сягав далеко за межі країн. Глибокою, тонкою, іронічною. Тією, за чиїм гострим словом можна було безпомилково звіряти внутрішній компас.

Саша стояла біля витоків створення кількох потужних правозахисних організацій України й Грузії – Центру громадянських свобод та Tbilisi Shelter City. Її коротке і яскраве життя стало прикладом служіння людям та ідеям прав людини, яким вона ніколи не зраджувала.

Олександра Делеменчук

“Життя завжди перемагає смерть невідомим науці способом”, – написала Олександра Делеменчук у заголовку до своєї фейсбук-сторінки.

Про неї і справді важко писати в минулому часі: Делеменчук була уособленням самого життя, співтворення, небайдужості, співучасті. Без Сашиної допомоги й включеності зрідка коли обходилися найважливіші справи – чи то революція, чи чергова акція протесту проти якоїсь нової дичини з боку влади, чи порятунок активіста в біді.

Ми познайомилися з Олександрою у 2010-х роках, коли вона працювала в Центрі громадянських свобод (ЦГС) – організації, яка через 10 років отримає першу в Україні Нобелівську премію.

Саша відповідала за міжнародні програми в ЦГС, брала участь у місіях до Казахстану та Білорусі – в найважчі дні для громадян цих країн.

А до цього, з 2005 до 2011 року, вона жила й працювала в Грузії. Під час російсько-грузинської війни 2008 року була очевидицею наслідків агресії і документувала скоєні злочини, а ще – координувала роботу Громадського центру допомоги Грузії в Києві, який збирав гуманітарну допомогу потерпілим.

Олександра Делеменчук дає інтерв’ю грузинському телеканалу. Фото: ZMINA

Тим часом до влади в Україні прийшов Віктор Янукович, і роботи в правозахисників побільшало.

Я пам’ятаю ті роки уривками: як ми запускали коаліцію з протидії дискримінації або як протестували проти спроби тодішньої влади створити Єдиний державний демографічний реєстр – централізовану базу персональних даних усього населення, що було особливо небезпечно в умовах спроби тодішньої влади побудувати авторитарну державу.

Пригадую, як із Сашею виходили на мітинг проти тодішнього міністра освіти Дмитра Табачника, який заявив, що в магістратурі й аспірантурі вчаться дівчата “з не дуже привабливою зовнішністю”.

Ідея акції народилася моментально! Ми взяли свої червоні дипломи й пішли на акцію-деМОНСТРАЦІЮ “Негарні заучки ідуть до Табачника”. І в цьому була вся Саша – легка на підйом, як вітер.

Нас прийшло п’ятеро, а телекамер – дев’ять: “негарні заучки” були у всіх вечірніх новинах. Тодішній прем’єр-міністр Микола Азаров потім просив вибачення за Табачника.

Олександра Делеменчук (крайня ліворуч) на акції проти дискримінаційних висловлювань міністра освіти Дмитра Табачника, 2012 рік. Фото: Віктор Крук

Проте участь у на перший погляд мирній і безневинній акції тоді легко могла закінчитися штрафом і адмінпротоколом, як це сталося влітку 2012 року, коли ЦГС проводив фінальну частину мандрівної фотовиставки “Права людини поза грою”. Вона показувала проблеми з правами людини в Україні на тлі Євро-2012, а паралельно планувався марафон листів на підтримку ув’язненого білоруського правозахисника Алеся Бєляцького.

Міліція вимагала згорнути виставку, посилаючись на рішення Окружного адміністративного суду Києва, який на період Євро-2012 обмежив публічні акції. Коли активісти відмовилися демонтувати виставку, міліція зробила це силоміць, а одного з них – Назарія Боярського – затримала й доставила до Печерського райвідділу.

Олександра Матвійчук, Олександра Делеменчук і Назарій Боярський під час акції “Права людини поза грою”, 2012 рік. Фото: ЦГС

Тиск на громадянське суспільство посилювався і в інших країнах – Білорусі, Казахстані, Азербайджані, Росії, які ухвалювали закони проти громадських організацій і незалежних медіа, кидали за ґрати правозахисників.

Саша розуміла, до чого все йде, і протистояла як могла – розбудовувала мережі солідарності, їздила, підтримувала, шукала союзників, зустрічалася з високопосадовцями, переконувала протидіяти.

Олександра Делеменчук (у центрі) під час зустрічі з державною секретаркою США Гілларі Клінтон, 2012 рік

А потім одного листопадового вечора 2013 року у Вільнюсі Янукович відмовився підписати Угоду про асоціацію з ЄС. У Києві почалися протести, які через тиждень брутально розігнали силовики, жорстоко побивши кийками студентів на майдані Незалежності. Вибухнув Євромайдан.

Центр громадянських свобод запустив ініціативу “Євромайдан-SOS“. Вона об’єднала понад дві сотні волонтерів з різних міст, країн і материків – активістів, психологів, перекладачів, які надавали допомогу учасникам мирних зібрань і поширювали інформацію про події Майдану. Окремо була створена мережа понад 400 адвокатів, які погодилися безкоштовно захищати затриманих і переслідуваних учасників Євромайдану.

Саша брала активну участь у розбудові й роботі цієї ініціативи. Гарячі лінії не замовкали цілу страшну зиму 2013–2014 – у перші тижні гаряча лінія отримувала приблизно 100–300 дзвінків на добу, а в найгостріші періоди — до кількох тисяч дзвінків на день.

Я долучилася до цієї ініціативи в січні 2014 року, коли почалися перші вбивства протестувальників. Збирала й документувала дані про загиблих. Саша допомагала поширювати цю інформацію серед міжнародних організацій. У той час ми не знали, чим усе закінчиться, чи будуть розслідувані ці вбивства, тому прагнули зібрати й зафіксувати все, кожну деталь.

Пригадую, як наприкінці січня 2014 року ми із Сашею поїхали до Страсбурга розповісти генеральному секретарю Ради Європи Турбйорнові Ягланду, що відбувається в Києві й по всій Україні. Вже були перші вбиті протестувальники. Вже були викрадені з Майдану і закатовані активісти. Ми були переконані: Рада Європи має діяти, терміново скерувати до Києва спостерігачів, бути на Майдані разом з українцями. Треба було спинити цю спіраль насильства, яка розкручувалася.

Ми розповідали, розповідали, а Ягланд – спав. Він прокидався тільки на словах “насильницькі зникнення” і засинав знову.

Це було моє перше зіткнення з міжнародною realpolitik. А Саша працювала з цим роками, десятиліттями, вона билась і пробивала стіни.

Олександра Делеменчук (крайня ліворуч) на зустрічі з генсеком Ради Європи Турбйорном Ягландом, 2014 рік. Фото: Фундація домів прав людини

Правозахисна робота Олександри Делеменчук охоплювала десятки країн. Вона документувала масові порушення прав людини, брала участь у міжнародних місіях, відвідувала місця попереднього ув’язнення, організовувала міжнародні конференції, боролася за звільнення ув’язнених колег – Андрія Александрова, Максима Буткевича і багатьох інших. Вона працювала з громадськими організаціями в різних країнах – від Грузії, Білорусі та Казахстану до Кенії, Південного Судану й Непалу.

А найбільше Саша вірила в силу неформальної освіти. Вона провела сотні семінарів і тренінгів про права людини, була сертифікованою тренеркою з безпеки Frontline Defenders, експерткою Міжнародного Гаазького курсу з прав людини.

Чи то про Гаррі Поттера і чарівників-правозахисників для підлітків з різних куточків України, чи про людську гідність для нової патрульної поліції, чи про “втрачене покоління”, про Гемінгвея та Ремарка, чи про те, як правозахиснику вижити в окупації, – Саша була ходячою енциклопедією знань і завжди – як Шахерезада – мала тисячу й одну історію, щоб поділитися з іншими, готуючи на вогні мусакас десь у таборі “Водограй” у Чинадієвому.

Олександра Делеменчук з учасниками тренінгу, 2016 рік. Фото AFEW-Україна

Паралельно Саша загорілась ідеєю створити в Грузії безпечне місце для тимчасової релокації правозахисників, яким загрожує небезпека у власній країні або які перебувають у стані сильного професійного вигорання. Так виник Tbilisi Shelter City.

Це була не просто “схованка”. Людину, яка через правозахисну чи журналістську діяльність опинилася під загрозою, привозили до Грузії приблизно на три місяці для відновлення сил. Були й короткі 3–10-денні програми для цілих команд і правозахисних мереж.

Грузія була обрана невипадково. Вона географічно близька до Центральної Азії, Кавказу, Росії та України, мала зручний візовий режим і досить розвинене громадянське суспільство. А ще Сакартвело – це була та країна, яку так любила Саша, адже мала грузинське коріння і вільно спілкувалася грузинською мовою.

За 10 років Tbilisi Shelter City допоміг більш ніж 400 правозахисникам та членам їхніх сімей, підтриманих із 2016 року.

Саша, або Люциферівна, як вона себе називала, робила все легко, з келихом улюбленого білого сухого з льодом, коли навколо вирували війни й революції.

Якось 2022 року на своє 39-річчя вона собі побажала: “Хочу, щоб права людини й гідність кожного знову стали найважливішими у світі, а не якась там realpolitik“.

Олександра Делеменчук із друзями. Фото з особистого архіву

Дві розпочаті Росією війни – проти Грузії і проти України – залишили глибокий слід. Саша ховалася від обстрілів з мамою в коридорі та підвалі. У березні 2022 року один з російських снарядів упав поруч із її квартирою, ударна хвиля винесла вікна.

Для Олександри, як і багатьох нас, війна стерла відчуття часу, життя зависло в точках між коридором і підвалом. Вона ухвалила рішення переїздити знову до Тбілісі, забрала туди й маму, але навіть після переїзду довго не могла розпакувати валізи.

У Тбілісі вона практично одразу повернулася до роботи: створювала програми допомоги українцям, просувала постачання зброї Україні.

У березні 2023 року мама Олександри померла від раку, і смерть найдорожчої людини сильно надломила її.

“Її останній вояж – страшенно важкий, але такий, що подарував їй рівно рік життя. Дякую всім, хто допомагав її везти, – таких людей було багато. 7 березня Ната виїхала з Києва, а 6 березня, рівно через рік, я поховала її в Тбілісі”, – написала Саша про свою матір.

Вона знову ховала близьку людину, удруге після того, як у вересні 2018 року в Тбілісі її друга, 25-річного Віто Сафарова, правозахисника єврейського походження, вбили неонацисти. Саша разом з колегами домагалася, щоб убивство Віто було визнано злочином на ґрунті ненависті, але грузинський суд відмовився це зробити.

Внутрішні справи в Грузії йшли дедалі більш кепсько, проросійський уряд розправився з громадянським суспільством і відкинув країну на десятиліття назад на шляху до ЄС.

Після смерті мами Сашине здоров’я стрімко погіршувалося, а за кілька днів до смерті вона писала, що зовсім перестала спати.

“Я ненавиджу вересень. 9 вересня – день народження мого покійного тата, про який я чомусь зовсім не можу згадати саме цього дня. Моя пам’ять ніби витісняє те, що він був, – і я згадую лише наступного ранку. 30 вересня не стало Віто. І всі історії, в яких мене зраджували, теж траплялись у вересні – у 2014-му, 2015-му, 2017-му, 2021-му”, – писала Саша.

Її самої не стало 14 вересня 2026 року.

Я гортаю наші з нею стрічки в месенджері, так і нездійснені мрії дожити до часу, коли не буде війни, пити коктейлі в капелюхах з розлогими полями й не думати ні про що.

“Єдине, що нам залишається, любі, – берегти себе і своїх близьких, донатити на ЗСУ й насолоджуватися вересневим днем”, – це останній допис Саші перед тим, як її не стало.

Вона завжди знала, що головне. І не розмінювалася на дрібниці.

Тетяна Печончик, голова Центру прав людини ZMINA