Що не так із законом про примусову евакуацію?

2 березня президент підписав закон № 4779-ІХ про врегулювання проведення евакуації. Напередодні представники організацій, які опікуються питаннями захисту прав постраждалих унаслідок збройної агресії проти України, зокрема й команда ГО “Розуміння кризи” (Crisis insight), закликали президента ветувати цей документ через закладені в ньому ризики для прав людини. 

Почну з головного: ми не виступаємо проти евакуації. Ми не заперечуємо необхідності примусової евакуації дітей разом з батьками в ситуаціях реальної загрози. З 2022 року, навпаки, адвокатуємо те, що евакуація – це відповідальність держави, а діти не мають перебувати на лінії бойового зіткнення. 

Проблема не в самій ідеї рятувати людей. Проблема в тому, як написано цей закон і які ризики він створює.

Якщо держава вводить механізм примусової евакуації з певних територій, вона має чітко визначити, що саме означає “примус”, хто і в яких межах його застосовує, які існують гарантії від зловживань і які процедури контролю передбачено. У законі цього немає.

Водночас до проведення евакуації можуть залучатися підрозділи поліції та військової служби правопорядку. У чинному законодавстві поняття примусу вже має визначений зміст, зокрема охоплює можливість застосування фізичної сили та спеціальних засобів (гумові та пластикові кийки, електрошокові пристрої, кайданки, сльозогінний газ, світлошумові гранати тощо). Чи може бути застосований будь-який з цих спеціальних засобів до дітей? Новий закон не містить відповіді на це питання та не встановлює жодних меж щодо застосування примусу.

Можливо, законодавець не мав на увазі силові сценарії. Але закон не може спиратися на припущення про “добрі наміри”. Він має бути сформульований так, щоб його не можна було тлумачити довільно, залежно від настрою людини, яка його сьогодні читає. 

В умовах активних бойових дій часто звучить аргумент, що цивільних необхідно вивозити за будь-яку ціну, адже кожен день зволікання може коштувати життя і самим людям, і тим, хто змушений їх рятувати. Це емоційно зрозуміла позиція, особливо для тих, хто бачив наслідки обстрілів і знає, чим закінчується невчасне рішення про виїзд.

Однак евакуація – це не лише переміщення людини з точки А в точку Б. Це система, яка охоплює інформування, супровід, розселення, соціальну і юридичну допомогу, доступ до медицини, освіти, адаптацію та інтеграцію в новій громаді. Особливо це стосується представників маломобільних груп населення, зокрема людей старшого віку, людей з інвалідністю, сімей з дітьми.

Багато родин не виїжджають не через байдужість до безпеки. Вони бояться опинитися без житла, без засобів до існування, без підтримки в незнайомому місті. Якщо людина переконана, що після евакуації її залишать сам на сам з її проблемами, примус не усуне цей страх, а лише загострить його та спонукатиме переховувати себе та свою дитину.

Станом на сьогодні держава не розв’язала низки системних першочергових проблем: немає повноцінної та дієвої системи державного розселення; місця для людей, які потребують стаціонарного догляду, вкрай обмежені; не всі громади готові до приймання та інтеграції великої кількості евакуйованих, а інформування населення про евакуацію провалено майже на всіх ланках. Закон № 4779-ІХ не відповідає на ці виклики. А даремно, бо розв’язання цих проблем дозволить зробити евакуацію плановою, а примус – крайнім заходом. 

Окреме занепокоєння викликає питання евакуації дітей. Ще 2022 року гуманітарна спільнота підтримувала примусову евакуацію дітей разом з батьками або законними представниками у випадках безпосередньої небезпеки. Ключове слово тут “разом”.

Новий закон створює можливості для примусової евакуації дітей без згоди батьків з подальшим їхнім розміщенням у закладах. Формально це може обґрунтовуватися необхідністю захисту життя. Проте без чітких процедур, строків, гарантій і механізмів контролю така модель становить ризик інституціалізації дітей (тобто розміщення їх до інтернатів) і розлучення сімей.

Більшість батьків, які не виїжджають, не є байдужими або безвідповідальними. Вони часто перебувають у стані виснаження, страху та економічної невизначеності. Держава має створювати умови, за яких родина зможе зберегти єдність навіть у ситуації примусової евакуації, а не ставити її перед ризиком розлучення. Вилучення дитини з родини саме по собі є травматичним досвідом, а ми завжди маємо відштовхуватися від найкращих інтересів дитини. 

Прихильники жорсткого підходу виходять з логіки, що, якщо людина не усвідомлює небезпеки, держава має втрутитися навіть проти її волі. У ситуації війни ця логіка зрозуміла. Однак евакуація – це не миттєвий імпульс і не одномоментне рішення, а складний процес, пов’язаний із втратою дому, соціальних зв’язків і звичного життя. Екстрені рішення щодо евакуації мають залишатись у 2022 році, наразі система евакуації вже сформована, і ми можемо і маємо забезпечувати її плановість.

Новий закон міг би зменшити кількість трагедій лише в тому разі, якщо він був би реалізований як частина ширшої системи: з раннім оголошенням евакуації, зрозумілими критеріями, налагодженим інформуванням і реальною підтримкою для громад, що приймають. А він є лише переліком неузгоджених норм про можливість застосування неуточненого примусу, без усунення причин, через які люди відкладають виїзд.

Замість висновків

Закон підписано, і тепер головне питання полягає не в оцінці його тексту, а в тому, як саме він буде застосований. Чи стане примус винятковим заходом у ситуаціях реальної та невідкладної загрози, чи він почне компенсувати собою відсутність своєчасного планування та належної організації евакуаційних процесів. А це є головним питанням, на мою думку. 

Реалізація цього закону відбуватиметься в умовах, де система розселення та соціальної підтримки потребує термінових змін. Саме тому ризики, про які ми говорили, залишаються актуальними. Особливо це стосується збереження сімейної єдності та гарантій для дітей.

У війні держава має право і обов’язок рятувати життя своїх громадян. Але спосіб, у який це робиться, також має значення. 

Юлія Матвійчук, членкиня Ради ГО “Розуміння кризи”