Розголос на весь світ – єдине, що працює: про звільнення заручників Кремля
Сьогодні рівно чотири роки, як “асвабадітєлі” викрали мене і мого тата з нашого дому. За дев’ять днів тата відпустили, очевидно зрозумівши, що до Росії чоловіка 74 років не довезуть. А я почав свою подорож тривалістю в три з половиною роки російськими тюрмами, яка завершилася торік на День Незалежності. Проте в полоні, в заручниках ворога і досі мучаться тисячі цивільних і військових.
Зо три десятки з них знаю особисто. За пів року, як я вже вдома, жоден з них ще не повернувся…
Сьогодні зранку один чоловік з Кіровоградської області поділився зі мною радістю: він отримав листа від свого сина (з ним ми перебували в одній камері до мого звільнення). Єдиного листа за майже чотири роки, написаного ще в грудні. Хлопець же цей не отримав з дому жодного з багатьох написаних його рідними листів. І таких людей там, які не мають за всі ці роки жодної звістки, не знають, чи живі їхні рідні, – тисячі. Ми в полоні підрахували, що більша ймовірність поїхати додому, ніж отримати звістку від рідних.
Росія в традиції ще царської імперської репресивної машини, а згодом – і совєтської намагається максимально притлумити, придушити психологічно полоненого, арештанта, заручника, перетворити його на залякану тварину, яка думає лише про одне – наїстися!
Інформаційний вакуум – це один з інструментів досягнення цієї мети. Не так страшний голод і приниження, як порожнеча. І новітні фашисти це добре знають.
За час на волі поступово усвідомлюю, які колосальні зусилля тисяч, без перебільшення, людей були спрямовані, щоб мене витягнути з того пекла.
Розголос на весь світ – єдине, що працює в таких випадках. Злочинці люблять темноту і тишу. Світло їх лякає.
Так склалося, що після полону мав уже декілька закордонних подорожей-місій, у яких розповідаю своїм прикладом про нацистську сутність Росії й росіян. Проте сумнівався, чи дає така діяльність якісь плоди, чи не даремна вона, і ще гризло сумління: я тут, я їм, що хочу, я сплю на нормальному ліжку, я бачу навколо себе людей, моє життя підпорядковане моїй волі, а хлопці – там досі мучаться…
Але нещодавно я дізнався, що з обміну 5 лютого повернулося декілька людей з “моєї” в’язниці. Я не знав їх там особисто, лише чув прізвища деяких. Так от, один з них розповів, що останнім часом там полегшили дещо умови: вимкнули взагалі музику в камерах, якою катували ще з 2023 року, не примушують повзати під ліжками, типу для перевірки прибирання, а насправді ж – для приниження і знущання, і трошки більше стали сипати в миски їжі. Там, де важить кожна ложка, це дуже важливо.
Не знаю як, але якось хлопці в тюрмі дізналися, що ми – хто вже на волі – розповідаємо всюди про становище наших там, і саме через цей розголос – переконані хлопці – трошки знизили пресинг на них російські кати.
Було приємно це почути – що твоя робота не марна.
Всім, чиї рідні й друзі в полоні, хочу сказати: не втрачайте надії! Ваші близькі обов’язково будуть вдома!
Дмитро Хилюк, журналіст, колишній заручник РФ
