Чому “хороших” інтернатних закладів не існує і що це означає для України

В Україні й досі живе уявлення: є інтернатні заклади “погані”, а є і “хороші”. Одні – занедбані, інші – “сучасні”. В одних вихователі байдужі, в інших – “добрі”. Але правда в тому, що “хороших” інтернатів не існує. Це не питання ремонту чи професійності персоналу. Це про саму систему.

Я знаю це з власного досвіду. До 16 років я зростав у системі інституційного догляду. Сьогодні, очолюючи Офіс дітей та молоді “ДІйМО” при Міністерстві соціальної політики, сім’ї та єдності України, я працюю над реформою, яка має змінити логіку: замість утримання закладів – підтримка дітей у сім’ях та громадах.

Інтернатний заклад є інтернатним закладом – незалежно від умов чи форми власності (державний чи приватний). Зовні інтернат може мати сучасний вигляд: нова будівля, меблі, психолог у штаті. Але за цим фасадом завжди залишається ключова проблема – відсутність у дитини постійної присутності безпечного й надійного дорослого. Будь-який інтернатний заклад означає втрату головного – сімейного середовища. І жоден інтернат, навіть “найкращий”, не може цього дати.

Керівники інтернатних закладів часто кажуть: “Наш інтернат особливий”. Але винятків не існує. Можна вкласти гроші в ремонт, техніку чи гасла “у нас як удома”, але дитина живе не в сім’ї, а в установі.

Мільярди гривень платників податків щороку з’їдає інтернатна система. І майже 80% цих грошей ідуть не дітям, а на стіни, комунальні рахунки й зарплати персоналу. Парадокс у тому, що дитина в інтернаті обходиться державі в кілька разів дорожче, ніж підтримка її сім’ї в громаді.

Держава платить більше, але отримує менше – і для дітей, і для суспільства. У випускників інтернатів часто бракує базових життєвих навичок. Багато хто стикається з безробіттям, залежностями, бездомністю. Частина повторює цикл – влаштовує власних дітей назад в інтернатну систему. Я пам’ятаю, як мої ровесники після випуску буквально опинялися на вулиці: без підтримки, без розуміння, що робити далі. Це не окремі історії – це системний результат. Інтернат не готує до життя, він готує до залежності від системи.

Бізнес часто допомагає інтернатам: ремонти, телевізори, подарунки. Це щирий жест, але він не змінює траєкторію життя дитини. Справжня корпоративна соціальна відповідальність – інвестувати в послуги в громадах, у підтримку сімей, у наставництво, у робочі місця для батьків у кризі. Бо подарунки лише створюють ілюзію турботи, а не розв’язують проблему.

Розмова має йти не про те, як зробити інтернати “кращими”, а про те, як зробити їх непотрібними. Альтернативи є: доступ до освіти, гуртків, спорту поруч із домом; робота соціальних служб, психологів і патронатних сімей; опіка, прийомна сім’я, дитячий будинок сімейного типу, усиновлення.

Поки є ліжка в інтернатах і фінансування на їхнє утримання – буде спокуса заповнювати їх дітьми. Війна показала крихкість системи. Частина інтернатів на Сході та Півдні України зачинені для проживання дітей. Проте діти формально “закріплені” за цими закладами, але фактично перебувають удома й навчаються онлайн. І, щойно з’явиться дозвіл, ці ліжка знову заповняться. Така логіка системи: якщо є будівля й кошти – вони не мають стояти порожніми. Але сьогодні в нас є шанс змінити це. Переспрямувати фінансові, матеріальні й людські ресурси з утримання інтернатних закладів на створення послуг у громадах. 

Після Другої світової війни у світі масово будували інтернати. Це здавалося простим рішенням, але виявилося хибним. Згодом більшість країн відмовилася від інституційної моделі на користь сімейних форм виховання. Україна має шанс не повторити цієї помилки.

Відмова від інтернатної системи – це не лише гуманність. Це стратегія розвитку. Для держави – шлях до ЄС і виконання міжнародних зобов’язань. Для бізнесу – інвестиції в майбутній кадровий потенціал. Для суспільства – менше злочинності й більше згуртованості. Інтернати мають залишитися частиною історії.

Кирило Невдоха, голова Офісу дітей та молоді “ДІйМО“ при Міністерстві соціальної політики, сім’ї та єдності України