Оксана. Хмельницька фея для переселенців
Оксана – “фея” для переселенців у Хмельницькій області. Так назвали її ті, хто першу допомогу отримали… не від держави, а від “звичайної” жінки.
Ми продовжуємо друкувати історії людей, які через конфлікт на сході України та анексію Криму втратили свої домівки, а також тих, хто в складний час опинився поруч.
Я зробила цей #вибір, коли ще тільки планувала свою організацію, – вирішила, що це будуть мігранти, правда, тоді ще не знала, що це будуть переселенці з іншого регіону України.
Найдивнішим для мене є питання “Навіщо тобі це потрібно?”, на що я відповідаю, що, напевне, моя місія в житті, коли до мене це приходить, я маю виконати це завдання, ось і все. Дуже часто переселенці називають мене #Феєю: “О, наша Фея прилетіла!”.
#Надихає відчуття того, що я потрібна людям. У мене певний період була така бездіяльність десь у січні-лютому, була така напружена ситуація в країні і припинилася робота, і я відчула себе поза соціумом. Коли у березні я почала допомагати замість жахатися новин – мені стало краще.
Я [за своє життя] тринадцять разів переїжджала. Виявляється, що більшість людей, які переселились зараз, ніколи нікуди не виїжджали з міста, не змінювали місце проживання. Я розповідаю їм про свій #досвід переїздів, кожен раз щось втрачалось, і важливо не прив’язуватись до матеріальних цінностей, тому що матеріальне йде від нас, і приходить знову щось нове, головне – відпустити це все.
Дорослі переселенці у Хмельницькому щотижня збираються у такому клубі, який вони назвали “Разом”. Цей клуб – #ресурс для самомотивації. Вони обговорюють там нагальні питання – це можуть бути юридичні питання, щодо соціальних виплат, проживання. В когось з’являються ідеї. Наприклад, Олена – вона переселенка з Донецька, соціально активна, і вона їх мотивує до чогось: “Візьмімося допомагати воїнам в зоні АТО! Будемо перебирати картоплю, чистити її, пакувати і відправляти їм!”.
Вчора молода жінка з дитиною розповідала, що вони живуть вже півроку на підселенні з іншою сім’єю, в якій є батько, мати і двоє дітей. Ця сім’я існує 17 років, останні 7 – на межі розпаду. Але зараз ця сім’я сусідів переживає медовий місяць. І кажуть, що це саме нові сусіди так вплинули на їхні стосунки. Зробили висновок: “Напевно, для цього ми сюди приїхали, у Хмельницький – #зберегти сім’ю, яка розпадалася”.
Існує різний рівень мотивації місцевого населення щодо #кримських переселенців та переселенців зі сходу. Ще до референдуму, 10 березня, кримські татари групою з 70 людей приїхали до Хмельницького. Дізнавшись про це, я розшукала їх [адреси] у державних установах, де вони реєструвалися, дізналася, де вони, поїхала до них і з’ясувала їхні потреби. Як облаштований їхній побут, які потрібні продукти харчування, що потрібно діткам або старій бабусі, яка вдруге переживає депортацію, які ліки? Я опублікувала список у соціальних мережах, і багато знайомих і незнайомих людей відгукнулось.
Коли почалася наступна хвиля переселенців, а це вже були #переселенці зі сходу – змінився настрій тих, хто допомагав раніше. Казали, що з Кримом ясно – поїхали ті люди, які не хотіли відокремлюватись, серед них велика кількість кримських татар – корінного народу, який переслідували. А зі сходу – люди, які хотіли самі жити в Росії, і ми не знаємо, хто вони і чого сюди приїхали. І тому абсолютно знизилась активність. З тих, хто мене підтримував, залишилось двоє.
Люди не здаються. Вони, знову ж таки, всі різні. Хтось сидить і чекає, коли їм держава щось надасть те, на що вони мають право. в інших переселенців є така внутрішня мотивація до того, щоб самим себе утримувати на новому місці проживання, до того, щоб знайти собі житло і зробити там ремонт, щоб залишитися там назавжди. Вони, з одного боку, #прийняли ситуацію такою, якою вона є, а з іншого – прагнуть інтегруватися у суспільство. Суспільство чужорідне та незнайоме для них.
Історія Оксани представлена в рамках виставки “Моє місце”, організованою Освітнім центром “Простір толерантності” та Конгресом національних громад за підтримки посольства Королівства Нідерландів. Авторки текстів – Кіра Крейдерман та Уляна Устінова. Дизайн виставки і фото – Дана Верстак, а також фото з сімейного архіву.
